Перегляд цього серіалу розпочався виключно через акторський склад: Робін Райт та Олівію Кук. Робін Райт улюблена вже багато років, ще з часів «Санта-Барбари», де молодша донька СіСі Кепвелла, Келлі, подобалася більше, ніж Іден. Згодом вона знялася в десятках фільмів, і всюди її гра була чудовою та незабутньою. Олівію Кук відкрила для себе завдяки серіалу «Дім дракона», де вона виконує одну з головних ролей — королеви Алісент Таргарієн. Наскільки захоплювала її краса та образ у «Домі дракона», настільки ж відразною та неприємною вона виявилася в першій серії «Дівчини мого сина». Це справжній талант, адже образи настільки кардинально різняться, що спочатку виникло сумнів, чи це та сама акторка. Але це справді Олівія Кук. Згодом, у міру розвитку сюжету, її героїня поводиться менш вульгарно й відштовхуюче: до неї починаєш звикати, подекуди співчуваєш, а часом — відверто лякаєшся.
Історія дуже страшна, хоча починається досить банально. Тривожна матір, схильна до гіперконтролю, не готова віддати свого «синочка-пиріжочка» в лапи, як їй здається, хижачки. Той факт, що син безмежно щасливий поруч із цією жінкою, матір не цікавить. Мати — Лора (Робін Райт) — успішна галеристка, яка, здавалося б, живе наповненим життям. Але ні, їй необхідно втрутитися в життя сина, причому так, щоб там, крім неї та нього, більше нікого не залишилося. Звісно, у першій серії глядач повністю солідарний з Лорою, адже Черрі (Олівія Кук), нова дівчина сина, з порога поводиться так, що важко уявити матір, яку б влаштувала така невістка. Але по мірі розвитку сюжету багато що прояснюється, зокрема й те, чому Черрі поводилася настільки зухвало.
Серіал побудований у надзвичайно цікавій манері: кожна серія ділиться на дві частини. Спочатку ми бачимо події очима Лори, а потім ті самі події — очима Черрі. Це неймовірно захоплює! Ми наочно переконуємося, наскільки по-різному обидві жінки сприймають те, що відбувається. Навіть фрази, кинуті однією героїнею, інша трактує інакше — як більш агресивні чи відверто образливі. Глядачі протягом шести серій будуть розриватися, стаючи то на бік матері, то на бік Черрі. Треба віддати належне: кожна з жінок спробувала налагодити контакт із суперницею, але все виявилося занадто складно. Періодично «стяг перемоги» переходитиме з рук матері до рук коханої, потім знову до матері, і так по колу. Аж поки градус емоцій та пристрастей не сягне смертельно небезпечного рівня, і не стане зрозуміло: у цьому трикутнику вижити зможе лише одна.
Фінал — безжалісний і нещадний. Важко зрозуміти, як єдиний чоловік із цього трикутника — син Лори й водночас коханий Черрі — зможе жити з усім тим, що сталося. По суті, він — абсолютний тюхтій, не здатний вчасно сепаруватися від матері. Якщо бачиш, що стосунки двох твоїх жінок не складаються, варто роз’їхатися на максимальну відстань, звести зустрічі з батьками до двох разів на рік у свята. Поживеш — і зрозумієш, добре тобі так чи ні. І жодної трагедії! Так, Черрі виявилася вкрай непростою дівчиною зі страшною історією в минулому. Проте, на думку автора, її почуття до обранця були цілком реальними, і якби їм не заважали, усе могло б скластися добре, без зайвих драм.
Серіал дивилися з величезним інтересом, можна сказати, запоєм — проковтнули за один вечір. Шанувальникам психологічних драм наполегливо рекомендують до перегляду. Розповідь максимально без спойлерів, щоб не зіпсувати інтригу. Хто вже встиг подивитися — діліться враженнями! На чиєму боці ви опинилися зрештою?