Обережно, будуть розкриті сюжетні лінії
Я працюю в сфері глянцю з 2014 року. Згадую, як якось наша видавчиня скликала всю редакцію на екстрену зустріч, щоб повідомити… що ми всі втрачаємо роботу, а журнал закривається. Тому перегляд кінострічки «Диявол носить Prada 2» розпочався для мене не з яскравої червоної сукні з тафти від Balenciaga, у якій Міранда вражаюче виглядає на вигаданому Met Gala, а зі зненацьких спогадів. (Між іншим, Анна Вінтур поводиться більш стримано на червоних килимових доріжках, ніж Міранда, чи не так?).
Тоді видавчиня нам сказала: «Вам пощастило. Тому що ви перші. Слідом за вами закриються інші, тому у вас буде більше часу та можливостей відшукати собі нове місце». Ще не раз під час кіноперегляду я усвідомлювала, що не відчуваю, ніби історія розгортається саме в цей час — у світі, де модний та медійний ринок вже давно перероблений під цифрові реалії, а кожен редактор виконує безліч завдань і навантажений значно більше, ніж у минулі «найкращі часи». Швидкість, з якою рухаються медіа та мода, просто неймовірна.
«Журнали ніхто не купує» — ця фраза дійсно звучить у кіно. Проте є одне «але»: їх читають навіть більше, тому зараз видавці зациклені на показниках — цифрах переглядів, переходів, онлайн-покупок. А ті, хто, подібно до Емілі, перейшов на бік брендів, чудово знають, як усе діє зсередини, отже розуміють, на які важелі тиснути, щоб отримати бажане.
Розмови про вживаний одяг у фільмі я чекала з самого початку. Нещодавно з’явилась інформація, що Vinted (популярна платформа, де люди продають одне одному бувші у вжитку речі) вийшла на третю позицію у Великій Британії серед модного ритейлу. Знаменитості борються за архівні образи Mugler, покоління Gen Z розшукує бренди, які ми у нульових вважали моветоном, а Енді хизується вінтажним Margiela, знайденим в італійському магазинчику. Їй дуже пасують білі штани barrel leg від Nili Lotan та синій піджак. На мою думку, це найкращий образ героїні у фільмі (окрім сірої максі-сукні Chanel часів Лагерфельда), який повністю характеризує її стиль та характер — йти проти трендів просто тому, що в неї розвинене почуття справедливості.
У ході фільму в мене знову виникає відчуття, що історія повинна була відбуватися щонайменше десять років тому. Нам згадують про ностальгію за «Сексом у великому місті», коли Енді виходить з під’їзду нью-йоркського будинку, в якому могла б жити Керрі. Роки минають, а Емілі все ще носить ті самі яскраво-блакитні тіні. Чи не єдиний натяк на сучасність — це тямуща асистентка Енді з покоління Gen Z. Її персонажу та різниці поколінь могли б приділити більше екранного часу.
Стилістка фільму, Моллі Роджерс, багато років співпрацювала з Патрісією Філд — тією самою, що створила стиль Керрі Бредшоу. Моллі — досвідчена у цій справі, і вона дуже хотіла віддати належне геніальним дизайнерам нашого часу — Джорджо Армані, Жан-Полю Готьє, Ріку Оуенсу, Дріcу ван Нотену. Їхні вбрання тут і там розкидані по фільму — як той жакет з китицями на Міранді. Для Енді стилістка обирає вражаючі речі, але, на мій погляд, вони зовсім не личать цьому характеру — синя сукня Paco Rabanne, прозора блуза Armani Privé з декоративною краваткою і паєтки, паєтки, паєтки. Схоже, багатьох під час перегляду «втомило» від них. Чи варто казати, що редактори журналів не вдягають паєтки кожного дня, навіть на тижні моди? Ще одна улюблениця стилістки — елітна дизайнерка Габріела Гірст. Саме її сукню Енді вибирає для Гемптонсу. Вона коштує близько 8000 доларів, до речі.
Gabriela Hearst
Сюжет фільму базується на твердженні, що глянцева журналістика — не справжня. Для тих, хто працював у глянці, це навіть трохи образливо. У 1960-х Marie Claire був першим журналом, який порушив питання заборони абортів. Як під час Другої світової війни, так і під час війни в Україні, глянець завжди був віддзеркаленням реальності. Цікаво, чи так само образливо це звучить для людей, які працюють у консалтингових агентствах, щодо непотрібності їхньої роботи? Тому що жарт про це теж є у фільмі.
Поки сюжет все більше перетворюється на бондіану, я думаю про те, що Анну Вінтур навряд чи «рятують» асистентки. Коли потрібно бути суворою та вирішити долю дизайнера, обкладинки чи події, я впевнена, Анна сама робить декілька дзвінків. Вона вирішує, в якій їй бути ролі та як довго, і навіть після відставки спокійно може консультувати людей з індустрії ще багато років.
З роздумів мене вириває речення чоловіка Міранди про затримку рейсу з Копенгагена. Не знаю, чому Голлівуд останнім часом так часто згадує данську столицю. У мультику «Зоотрополіс 2» на запитання звірят, куди веде труба, їм відповідають, що в Копенгаген. Чекаємо, коли настане час «Емілі в Копенгагені» (після Греції, напевно). Лілі Коллінз і так є частою відвідувачкою нордичної столиці.
Нарешті, фільм добігає кінця, і розв’язка в ньому — як бальзам на душу для тих, хто щиро любив першу частину «Диявол носить Prada». Той самий синій светр, але… трохи DIY, і він трансформувався у жилет. Моя подруга, яка сидить поруч, каже: «Знаєш, цей фільм не для тих, хто працює у моді. Він для тих, хто уявляє моду саме так — як щось особливе, ексцентричне, далеке від буденності». Я з нею згодна, але не згодна з кінострічкою. Мода — про життя, самовідчуття, відчуття моменту, про faux pas і про насолоду змінюватися та щось змінювати. І нехай навіть нове — це добре призабуте старе.
