Так, у книги “Диявол носить Prada” є продовження — і ми прочитали його, щоб ви не мусили
Мало хто знає, але в роману “Диявол носить Prada” є продовження. У 2013 році вийшла книжка Revenge Wears Prada — офіційний сиквел історії про Енді Сакс, Міранду Прістлі та життя після Runway. Та на відміну від першої частини, екранізованої у культовому фільмі 2006 року, друга книжка залишилася майже непоміченою. І, можливо, не дарма. Журналістка Олівія Аллен прочитала Revenge Wears Prada замість нас і чесно пояснює, чому цей роман — зовсім не те, на що сподівалися фанати.
Емілі Блант у фільмі “Диявол носить Prada”, 2006
Перш ніж перейти до суті, невелике зізнання: я дуже добре ставлюся до легкої, популярної літератури. Обожнюю романи для читання в дорозі — що більш легковажні, то краще. Ідеальне чтиво для відпустки для мене — це книжковий аналог Love Island. Я зовсім не снобка. Мені подобаються наївні романтичні комедії, трохи кітчу і велика доза естетики 2000-х. Якщо є монтажна сцена під пісню Мадонни — я вже зацікавлена. Саме тому “Диявол носить Prada” давно займає особливе місце в моєму серці.
Коли я почала працювати в British Vogue, знайомі часто ставили одне й те саме запитання — після того, як оцінювали мій образ з ніг до голови: “Ну і як там, у модному глянці?” А насправді мали на увазі: “Це як у The Devil Wears Prada?” І хоча в редакції я не бачила ременя небесно-блакитного кольору або рукопису Гаррі Поттера (щоправда, хтось нещодавно забув пакет із подарунками від Manolo Blahnik), заперечувати вплив фільму 2006 року на мої карʼєрні мрії чи навіть вибір кольору волосся я не можу. У моєму житті навіть були моменти, що нагадували косплей: наприклад, той Гелловін, коли мене збила машина, і я пішла на вечірку як Емілі — з підбитим оком, рудим волоссям і кульгавою ходою. На жаль, без шовкового шарфа від Hermès.
Енн Гетевей у фільмі “Диявол носить Prada”, 2006
Попри всі прослуховування пісні Suddenly I See від KT Tunstall у моменти професійної кризи, у моєму житті залишалася порожнеча, яку могли заповнити лише герої “Диявол носить Prada”: Енді, Міранда, Емілі та весь модний хаос навколо них. Тож я вирішила прочитати офіційне продовження книги — Revenge Wears Prada (“Помста носить Prada”), щоб нарешті закрити цю дірку в душі.
Події книги розгортаються через десять років після того, як Енді ефектно покинула Runway, не витримавши останньої виснажливої поїздки Парижем у чорному таун-карі. Вона — головна редакторка модного весільного журналу, одружена з Максом Гаррісоном — спадкоємцем видавничої імперії (щось у дусі серіалу “Спадкоємці”), любителем активного відпочинку, здорового способу життя і повною відсутністю шкідливих звичок. Уже після кількох розділів я відверто знудилася від цього ідеального, але порожнього персонажа. Хоча, треба визнати, що жахливий бойфренд з першої частини — той самий, що обожнював сир Ярлсберг і готував редукцію з портвейну — нарешті зник у Бостоні разом зі своєю токсичною пасивністю.
Сюжет стрибає між часовими лініями: таємничі проблеми зі шлунком в Енді (спойлер: вона вагітна), пишне весілля з шестизначним бюджетом, а ще — несподівана зустріч з Емілі на кулінарному майстер-класі після роботи. Після кількох колючих реплік вони швидко зближуються на ґрунті спільного ПТСР, спричиненого роками під керівництвом Міранди, і тікають із заняття з приготування суфле, сміючись і взявшись під руки. Згодом вони вирішують разом запустити весільний глянець. Розумію, що 2013 рік був іншим, але навіть тоді назва The Plunge звучала як жарт.
Енн Гетевей у фільмі “Диявол носить Prada”, 2006
Решта книги проходить у стандартній обгортці глянцевої романістики: лофти з цегляними стінами, фотосесії на пляжі, згадки про модний одяг та спогади про роботу в редакції. Емілі, звісно, зраджує Енді. Міранда все ще безжальна. І якось так трапляється, що Енді повертається до свого старого хлопця. Я прочитала Revenge Wears Prada за два дні, але замість бажання дочитати серію мені захотілося просто ще раз передивитися фільм 2006 року. Наступна книга — When Life Gives You Lululemons — мене точно не зацікавила.
Уся магія The Devil Wears Prada — не в сюжеті, який доволі примітивний, а в стилістиці: у костюмах, поглядах, ритмі, саундтреку. Музика початку 2000-х, цокіт підборів, високі чоботи Chanel — усе це перетворює шаблонних персонажів на справжніх героїв. Якщо зняти з них ремені з пряжками, сині тіні та візуальну харизму — історія розсипається. У книжці Міранда перетворюється на бездушну диктаторку, а Емілі — на поверхневу помічницю, єдине завдання якої — забороняти Енді їсти. Це абсолютно несправедливе спрощення харизматичної героїні, яку блискуче зіграла Емілі Блант — у синіх тінях було більше життя, ніж у всій книжковій версії персонажа.
Саме тому я з обережним оптимізмом чекаю на повернення “Диявол носить Prada” у кіно. На щастя, продюсери вирішили не включати сюжетну лінію з весільним журналом: тепер Емілі працює на високій позиції в умовно LVMH-подібному холдингу — це набагато правдоподібніше. Міранда, тим часом переживає кризу друкованих медіа. І хоча перші фото знімального майданчика не обіцяють образів у стилі Céline by Phoebe Philo в офісі з відкритим плануванням, я рада знову бачити Енді у фокусі — цього разу без необхідності продиратися крізь маловиразні продовження серії. Як літнє чтиво Revenge Wears Prada виконує свою функцію. Але вдруге я цю книжку не відкриватиму.
За матеріалом vogue.com