© Архівний знімок
Валентин Ткач
Жити з відчуттям всезнання означає змарнувати дароване.
Так промовляв дядько Дезьо
Після свята Благовіщення я вирішив відвідати Дезийдерія Васильовича на Перевалі. Оля підготувала невеличкі смаколики до Великодніх свят, а я ще з літа мав обов’язок перед дядьком: у мене вийшла нова книжка «Чернівці — це текст», яку я мав передати йому в дар, але ніяк не вдавалося знайти час поїхати в гори. Сьогодення таке, що не всі обставини тобі підвладні.
Автобусом я добрався до Вижниці без ускладнень, а вже на Перевал, за звичаєм, піднявся пішки. Мої метеорологічні прогнози не збулися. У горах, на відміну від міста, де вже панувала рання весна, було ще досить прохолодно, навіть морозно, на відчутне тепло поки що не доводилося сподіватися.
Однак мене врятувало те, що я прямував пішки і вгору. Тому прогулянка виявилася навіть приємною.
Дядько Дезьо зустрів мене привітно. Відразу пригостив трав’яним чаєм, потім запропонував кукурудзяну кашу з сиром, а після частування почав розпитувати про події, про себе сказавши небагатослівно: «Перезимував, та й по всьому».
Я розклав свій рюкзак, віддав гостинці, а потім з прихованою радістю подарував Дезийдерію Васильовичу книгу.
Дядько був приємно вражений, адже про книгу я йому нічого не говорив, навіть як про ідею. Я й сам ще рік тому про неї не знав. Все вийшло несподівано — можливо, так я переховувався від війни?
Він взяв її в руки та почав уважно переглядати.
Я розповідав дядькові про книгу, показував, з яких частин вона складається, особливо звернув його увагу на те, що в ній також є розділ про війну. Разом з тим я пояснив Дезийдерію Васильовичу, що цей розділ не завершений, у книзі я навмисно залишив незаповнені сторінки «в лінійку», на яких кожен зможе згодом написати слова нашої Звитяги.
Згодом запитав у дядька: «А якою буде наша Звитяга? Що б ви занотували на цих чистих аркушах?»
Дезийдерій Васильович зітхнув, але з того, як він відповів відразу, я зрозумів, що дядько вже міркував про це.
«Після Звитяги на всіх нас чекає велике випробування, не менше, ніж зараз. Із війни люди вийдуть різними, кожного вона змінила, кожен пройшов свій шлях: хтось трагічний, героїчний, а хтось звичайний, обмежений чи навіть ганебний. Війна розкидала людей: хтось був добровольцем, волонтером, а хтось переховувався або втік. Чимало людей вимушено покинули країну. У всіх буде своя війна, своє понівечення, і не лише на тілі, а й у свідомості, в душі», — Дядько перервався та зітхнув. Завершуючи перелік, він додав: «З усім цим доведеться починати жити».
Тут уже в мене вирвалося: «Але як? Хтось був на фронті в окопах, а хтось весь час у тилу, за кордоном чи просто ховався…»
«То ти ще не все згадав, — зупинив мене дядько. — Істина війни в кожного своя, і з цим доведеться жити. І потрібно буде вистояти».
Я вже не перебивав Дезийдерія Васильовича, а замовк.
«Не жаль і не прощення тут буде головне, щоб порозумітися. Складно уявити, що в душі у кожного виникне щире розкаяння. Я кажу про кожного, адже у всіх нас залишиться борг перед полеглими героями та безневинними жертвами цієї війни. Він вже назавжди.
Я говорю про те, що кожен повинен буде прийняти те, що є. Не виправдати, а прийняти. Прийняти заради майбутнього».
Я зітхнув, а дядько, помітивши моє нерозуміння того, що він сказав, раптом промовив:
«Я розповім тобі одну історію, яку колись дуже давно високо в горах розповів мені старий Мольфар.
Людство на землі живе вже дуже давно. Якось воно досягло такого розвитку, що винайшло ліки від усіх хвороб, які дарували безсмертя. Але то були дуже рідкісні ліки, тому постало питання, кому їх давати, а кому — ні. Так людство опинилося на межі своєї загибелі, бо почалися чвари, бійки, війни».
Вражений такою картиною, я навіть перебив дядька: «Але ж ми живі. Отже, людство тоді не загинуло».
Дезийдерій Васильович ніби й не почув мого зауваження та продовжив: «Та люди тоді не загинули, оскільки були ті, хто змирився з долею смерті. Це вберегло людство від самознищення».
Поки я намагався осягнути слова дядька, він додав: «Майбутнє потрібно вміти сприймати».
«А як же зрадники?» — вирвалося в мене, і я зніяковів, бо знову перебив дядька.
Дезийдерій Васильович, ніби стомлено, миттєво мені сказав: «Ти запитуєш у мене про те, що має робити влада, а я розмовляю з тобою про людей. Кожен повинен виконувати свою роботу».
Дядько закрив книгу, яку весь цей час тримав у руках, і посміхнувся: «Ти виконав чудову роботу. Але знайдеться той, хто скаже: «Навіщо ти витрачав час? Краще б допоміг фронту».
Я сам собі вже ставив це й подібні запитання, мав на нього відповідь, яка заспокоювала мою совість. Принаймні весь цей час, поки працював над книгою, я не створював ні для кого проблем. Тому зауваження дядька сприйняв без особливої емоційної реакції. Він це помітив, полегшено, як мені здалося, посміхнувся і повів далі: «Той, хто зробить тобі такий докір, матиме рацію. Але невинним будеш і ти. У кожного буде своя правда. Ось із цим і доведеться жити. А це означає одне — прийняти майбутнє заради майбутнього. Щоб воно було».
Дядько замовк, а я зрозумів, що він дав відповідь на моє запитання, мені лише потрібно буде її переосмислити.
День добігав кінця. Настав час мені повертатися до міста.
Ми говорили з Дезийдерієм Васильовичем про весну, Перевал, війну.
Потім мовчки сиділи на колоді. Зрештою я підвівся.
Прощаючись, дядько Дезьо обійняв мене та зітхнув: «Війна торкається всіх. І буде Звитяга. Але це ілюзія, що війна має кінець. З війни не повертаються. Та жити потрібно далі, а це означає — прийняти майбутнє заради майбутнього, образ якого потрібно буде обов’язково створити. Без такого образу, спільного для всіх, нічого не вийде. Хоча б тому, що без нього немає справжньої школи. Щось повинно тримати людей разом, щоб іти разом уперед, а не постійно озиратися. Не відчиняй часто двері в минуле. Там нічого не змінилося. Створюй майбутнє».
Я спускався Перевалом у долину та згадував розмову з дядьком Дезьом. Навкруги після сонячного дня починала відчуватися весна. Та з голови в мене не виходила оповідь Мольфара, яку розповів мені Дезийдерій Васильович. Безліч запитань товклося в голові: «Невже існують такі ліки, які дарують безсмертя?», «Який же зараз вік цивілізації людей?», «Це ж вчені ще й досі не знають, звідки з’явилася цивілізація шумерів з її фантастичним на ті часи рівнем науки та писемності, і чи не є вони тими людьми, які змирилися з долею смерті, що врятувало людство?», «Хіба не про це йдеться в «Епосі про Гільгамеша»?»
Згадка про «Епос» розбурхала мої думки остаточно. Я відразу пригадав, що епіграфом до своєї книги взяв слова, які повторюються рефреном на початку й наприкінці тієї давньої історії: «Піднімися і пройди по мурах Урука».
Історія повертається до своїх джерел — нагадує автор «Епосу про Гільгамеша». Але вона ніколи не повторюється.
Невже після Звитяги на нас чекає нове випробування: ми всі повернемося в стан прийняття екзистенційного вибору, щоб урятувати вже свою подальшу долю, як це було не раз в історії інших народів?
Можливо, й так, але до здійснення такого вибору ми повинні чітко сформувати собі спільну мету й не боятися помилок. Сміливо йти в майбутнє.
І я згадую слова дядька Дезя: «Краса твого життя вишита канвою твоїх поразок».
Якраз під’їхав автобус на Чернівці.
Я сів біля вікна. Біля дороги за канавою стояв знайомий мені з давніх часів дід у темно-сірому плащі, який на довгій мотузці тримав корову. Мене це здивувало, оскільки трави ще немає, отже, й випасати корову немає сенсу. А можливо, цей дід тут зараз зовсім не про це, а про те, що в житті є вічні сюжети, дія яких повертається, але ніколи не повторюється?