© Getty Images
Петро Катеринич
22 червня минає 120 років від дня народження Біллі Вайлдера — одного з найвпливовіших кінематографістів американського кіно та шестиразового лауреата премії «Оскар». Він походив із галицького містечка, втратив рідних у концтаборах нацистів та пройшов шлях від «літературного раба» в Берліні до вершини «фабрики мрій».
З нагоди 120-річчя майстра ZN.UA пригадує історію режисера, для якого кіно стало одночасно ремеслом, способом помсти та методом сміятися над безоднею.
На відео – Біллі Вайлдер отримує «Оскар» за найкращий фільм «Квартира» («The Apartment») на 33-й церемонії вручення нагород Американської кіноакадемії у 1961 році. Нагороду режисерові та продюсеру вручила Одрі Гепберн.
Транзитний Пасажир
Біллі Вайлдер (при народженні — Самуїл Вайлдер) є одним з найвпливовіших творців класичного американського кінематографа, чий шлях до визнання розпочався на теренах Австро-Угорської імперії. Митець народився 22 червня 1906 року у галицькому містечку Суха (нині це Суха-Бескидзька, Польща).
Його батько, Макс Вайлдер, керував невеликою мережею привокзальних закладів харчування та готелів, розташованих уздовж стратегічної залізничної лінії між Віднем та Львовом (тодішнім Лембергом).
Мати, Євгенія, ще в юності побувала у Сполучених Штатах Америки, де побачила шоу Баффало Білла. Саме тому згодом вона почала називати свого сина американським ім’ям — Біллі. Родина часто переїжджала між Віднем, Краковом та Львовом.
Перша вимушена міграція відбулася під час Першої світової війни. У 1914 році територію Галичини зайняла російська імператорська армія, і в регіоні розпочалися активні бойові дії. Рятуючись від наступу російських військ, родина Вайлдерів оселилася у Відні.
У Відні Біллі Вайлдер вступив до університету, але швидко полишив навчання заради роботи у сфері журналістики. Він почав публікуватися у таблоїді Die Stunde. Специфіка видання передбачала оперативну роботу з кримінальними хроніками, міськими скандалами та спортивними подіями.
Робота репортером навчила Біллі лаконічності, вмінню вибудовувати сюжет та помічати нюанси людської поведінки. У 1926 році він взяв інтерв’ю в американського джазового музиканта Пола Вайтмена, після чого приєднався до його оркестру під час гастролей та переїхав до Берліна.
Біллі Вайлдер зі своєю колекцією «Оскарів»Getty Images
У Берліні Вайлдер продовжив журналістську діяльність, одночасно працюючи «літературним рабом» — створюючи сценарії для інших авторів без зазначення свого імені у титрах.
Згодом він почав працювати відкрито і став співавтором сценарію знакової німої стрічки «Люди в неділю» (1930), яка вважається важливим документом епохи Веймарської республіки.
До 1933 року він брав участь у створенні понад десятка німецьких фільмів. Однак прихід до влади націонал-соціалістів змусив Вайлдера, який мав єврейське коріння, терміново покинути країну.
Він емігрував до Парижа, де у 1934 році спільно з Александром Есвеєм зняв свій перший фільм як режисер — «Погане насіння» (Mauvaise Graine). Того ж року Вайлдер вирушив до США.
За його спогадами, американську візу він отримав у консульстві в мексиканському місті Мехікалі. Коли прикордонний офіцер запитав про його професію, Вайлдер відповів англійською, що пише сценарії. Офіцер поставив штамп у паспорт зі словами: «Тоді пиши хороші». Цей документ дозволив йому легалізуватися у США та розпочати кар’єру в Голлівуді.
Еміграція врятувала йому життя, проте його матір Євгенія, бабуся та вітчим залишилися в Європі й стали жертвами нацистського режиму під час Другої світової війни. Протягом десятиліть Вайлдер не міг з’ясувати точних обставин їхньої загибелі, помилково вважаючи, що вони були знищені в Аушвіці.
Лише у 2011 році австрійський історик Андреас Гуттер, спираючись на дані польських та ізраїльських архівів, документально підтвердив факти: мати загинула в таборі Плашув, вітчим — у таборі смерті Белжець, а бабуся — в гетто міста Новий Тарг. Вайлдер так і не дізнався цих деталей за життя.
Втрата родини сформувала його суворий, позбавлений сентиментальності світогляд, який він згодом описав фразою: «Оптимісти загинули в газових камерах, а песимісти мають басейни в Беверлі-Гіллз».
Біллі Вайлдер поруч із камерою PanavisionGetty Images
Помста через ремесло
Коли Вайлдер прибув до Голлівуду, він не володів англійською. Він проживав у спільній кімнаті з актором Пітером Лорре, який також утік з Німеччини, та вивчав мову, слухаючи радіо і переглядаючи американські фільми.
Його першим значущим успіхом у США стала співпраця з досвідченим сценаристом Чарльзом Брекеттом. Разом вони створили сценарії до кількох успішних комедій, зокрема «Ніночка» (1939) з Гретою Гарбо та «Вогняна куля» (1941).
У 1942 році Біллі Вайлдеру вдалося отримати від студії Paramount Pictures право самостійно поставити свій сценарій. Його дебютом в американському кіно стала комедія «Майор і крихітка».
У 1944 році Вайлдер створив фільм «Подвійна страховка». Сценарій він написав у співавторстві з відомим письменником детективного жанру Реймондом Чандлером. Стрічка розповідала про страхового агента, який разом із дружиною клієнта планує вбивство її чоловіка задля отримання страхової виплати.
Фільм вирізнявся цинізмом провідних персонажів, відсутністю традиційного хепі-енду та використанням контрастного освітлення, запозиченого з німецького експресіонізму.
Наступного року Вайлдер випустив драму «Втрачений вікенд» (1945), де вперше в історії Голлівуду алкоголізм був показаний не як комічна риса персонажа, а як руйнівна фізіологічна та психологічна хвороба. Картина отримала чотири премії «Оскар», зокрема за найкращий фільм і найкращу режисуру.
Біллі Вайлдер спілкується з чемпіоном світу з боксу Мухаммедом Алі під час підготовки сцени. Режисер охоче залучав до своїх проєктів найяскравіших постатей американської культуриGetty Images
Відразу після завершення війни, у 1945 році, Вайлдер тимчасово призупинив роботу в Голлівуді та повернувся до Європи у званні полковника Відділу психологічної війни Верховного штабу союзних експедиційних сил (SHAEF). Його направили до Німеччини для участі в програмі денацифікації.
Біллі Вайлдеру доручили роботу над документальним фільмом, який мав би продемонструвати німецькому населенню масштаби злочинів нацистського режиму. Режисер переглянув сотні годин кінохроніки, знятої американськими та британськими військами під час визволення концентраційних таборів Бухенвальд, Дахау та Берген-Бельзен.
Змонтований ним короткометражний фільм отримав назву «Млини смерті» (Die Todesmühlen) і став обов’язковим для перегляду громадянами Німеччини під час отримання продовольчих карток.
Повернувшись до США, Вайлдер продовжив знімати кіно, зосередившись на критиці американських інституцій. У 1950 році вийшов фільм «Бульвар Сансет», який деконструював міф про кіноіндустрію.
Біллі Вайлдер позує під вивіскою Getty Images
Розповідь у фільмі ведеться від імені вбитого сценариста, чиє тіло плаває в басейні, а головна героїня — забута зірка німого кіно, що втратила зв’язок із реальністю. Фільм обурив багатьох впливових діячів Голлівуду через відверте зображення жорстокості індустрії розваг.
Наступного року режисер представив драму «Туз у рукаві» (1951), яка стала гострою критикою ЗМІ. Головний герой, репортер Чак Тейтум, знаходить чоловіка, який опинився в пастці під час обвалу в індіанській печері, куди той поліз за артефактами для продажу.
Замість того, щоби сприяти швидкому порятунку, журналіст вступає у змову з місцевим шерифом і штучно затягує рятувальні роботи. Він перетворює трагедію на національне шоу, що приваблює тисячі туристів і приносить йому славу та високі наклади.
Фільм провалився в прокаті на момент виходу, оскільки публіка не була готова до такого радикального звинувачення преси. Проте сьогодні стрічка вважається пророчою: Вайлдер показав механізми маніпуляції суспільною увагою задовго до появи сучасних інформаційних технологій.
Вайлдер не обмежувався одним жанром. У 1953 році він зняв воєнну драму «Табір для полонених № 17» (Stalag 17) про американських військовополонених у німецькому таборі, показавши життя в’язнів без зайвого героїзму, зосередившись на питаннях виживання та внутрішніх конфліктах.
У 1954 році вийшла його успішна романтична комедія «Сабріна» з Одрі Гепберн, а у 1957 році — напружена судова драма «Свідок обвинувачення» за п’єсою Агати Крісті з Марлен Дітріх та Чарльзом Лотоном у головних ролях.
Вайлдер продемонстрував здатність працювати з будь-яким матеріалом, зберігаючи свій фірмовий іронічний стиль та увагу до недоліків людської природи.
Режисер Біллі Вайлдер та акторка Кім Новак на знімальному майданчику комедії “Поцілуй мене, дурнику” (1964 рік)Getty Images
Акторка Джоан Кроуфорд та режисер Біллі Вайлдер під час промоційної фотосесіїGetty Images
Сміх крізь Безодню
У 1957 році розпочалася тривала та плідна співпраця Вайлдера зі сценаристом І.А.Л.Даймондом. Разом вони створили дванадцять фільмів.
Їхнім найвідомішим спільним проєктом стала комедія «У джазі тільки дівчата» (Some Like It Hot, 1959). Сюжет фільму побудований навколо реальної історичної події — різанини в День святого Валентина 1929 року.
Кадр із фільму «У джазі тільки дівчата» (1959): Мерилін Монро в ролі Шугар Кейн серед учасниць гастрольного оркестру. Фільм Біллі Вайлдера й досі залишається еталоном кінокомедіїGetty Images
Двоє музикантів, ставши свідками мафіозних розбірок, змушені переховуватися від гангстерів, перевдягнувшись у жіночі сукні та приєднавшись до жіночого джаз-бенду. Головні ролі виконали Тоні Кертіс, Джек Леммон та Мерилін Монро.
Виробництво фільму супроводжувалося численними труднощами, зокрема через психологічний стан Монро, яка постійно забувала текст і запізнювалася на зйомки. Крім того, стрічку жорстко розкритикував Католицький легіон пристойності та цензори, які відповідали за дотримання кодексу Гейза (етичного кодексу Голлівуду, що діяв з 1930 до 1967 року).
Біллі Вайлдер та Мерилін Монро під час роботи над «Сверблячкою сьомого року» (1955)Getty Images
Фільм засуджували за перевдягання чоловіків у жінок, натяки на гомосексуальність і загальну двозначність діалогів. Попри відсутність офіційного схвалення цензурного комітету, фільм вийшов у широкий прокат і став величезним комерційним успіхом.
Цей успіх завдав серйозного удару по системі голлівудської цензури і сприяв її подальшому скасуванню. Стрічка завершується знаменитою фразою «У кожного свої вади» (Nobody’s perfect), яка стала класичною ілюстрацією авторського підходу Вайлдера — прийняття людської недосконалості.
Свій підхід до створення кіно Вайлдер згодом сформулював у низці професійних принципів, що стали хрестоматійними для сценаристів. Він вважав глядацьку аудиторію вкрай примхливою, тому головним правилом називав уміння одразу захопити увагу й не відпускати її до самого кінця.
Режисер наполягав на наявності чіткої лінії дії для головного героя та вимагав від авторів завжди знати напрям розвитку історії. На його переконання, майстерність сценариста полягає у вмінні максимально елегантно й непомітно приховувати сюжетні повороти.
Якщо ж виникали проблеми з фінальним третім актом, Вайлдер радив шукати справжню причину в помилках першого акта. Він часто цитував свого колегу Ернста Любіча, закликаючи не пояснювати все прямо, а дозволяти глядачеві самому робити висновки.
У 1960 році творчий дует Вайлдера та Даймонда випустив трагікомедію «Квартира» з Джеком Леммоном і Ширлі Маклейн. У цій роботі режисер критикує корпоративну культуру, конформізм, лицемірство американського середнього класу та експлуатацію підлеглих.
Режисер Біллі Вайлдер дає вказівки акторці Ширлі Маклейн під час зйомок романтичної комедії «Ніжна Ірма» (1963 рік) у Парижі, відтвореному на студії ParamountGetty Images
Попри гостру соціальну тематику, картина отримала визнання як критиків, так і глядачів, здобувши премії «Оскар» за найкращий фільм, найкращу режисуру та найкращий оригінальний сценарій.
Історичні події продовжували безпосередньо втручатися у знімальний процес Вайлдера. У 1961 році він розпочав зйомки політичної комедії «Один, два, три», що висміювала як американський капіталізм, так і радянський комунізм.
Дія фільму відбувалась у Західному Берліні. У серпні 1961 року, в розпал роботи над стрічкою біля Бранденбурзьких воріт, влада Німецької Демократичної Республіки раптово розпочала будівництво Берлінського муру.
Знімальній групі довелося терміново припинити роботу на реальній локації, евакуюватися до Західної Німеччини та добудовувати декорації Бранденбурзьких воріт у павільйонах кіностудії в Мюнхені.
Протягом професійної діяльності Біллі Вайлдер став одним із найтитулованіших кінематографістів світу. Загалом він був номінований на премію Американської кіноакадемії 21 раз. Режисер здобув шість конкурсних статуеток «Оскар» та почесну премію імені Ірвінга Тальберга за видатний продюсерський внесок у розвиток кіновиробництва.
Його роботи також були відзначені нагородами Британської академії кіно і телевізійних мистецтв (BAFTA) та Гран-прі першого Каннського кінофестивалю (1946) — нагородою, що передувала «Золотій пальмовій гілці» (за фільм «Втрачений вікенд»).
Вайлдер продовжував створювати кіно до початку 1980-х років. Він пішов з життя у 2002 році в Лос-Анджелесі у віці 95 років.