Високе чоло, яке сьогодні часто ховають під чубчиком, бліда шкіра, маленькі руки, ніс із горбинкою — ці риси колись були приводом для гордості, а чоло й блідість навіть старанно створювали.
Частина цих рис мала просте пояснення: засмага та грубі руки свідчили про роботу просто неба та заняття ручною працею. Відтак, біла шкіра й маленька ніжна рука вказували на те, що працювати не доводиться. Інші ж риси були зумовлені тогочасною модою та вірою у можливість прочитати характер людини за рисами обличчя.
Високе чоло: жінки робили його самі, висмикуючи волосся щипчиками
У XV столітті в Італії та Фландрії модниці вищипували або виголювали волосся над чолом, відсуваючи лінію росту на кілька сантиметрів. Високе чоло вважалося ознакою інтелекту. Щоб довершити ефект, сильно вищипували й брови.
Саме тому на портретах дам того часу брови майже відсутні, а чоло здається неприродно високим. Художники не вигадували — так насправді й ходили. На портреті роботи Рогіра ван дер Вейдена, написаному близько 1460 року, зображено жінку з вищипаними бровами та зміщеною лінією росту волосся.
Ідеал краси вже в XIV столітті описав поет Петрарка: світле волосся, високе чоло, бліда шкіра, довга шия. На півночі Європи до цього додавали високий конічний головний убір — енен. Волосся туго стягували та ховали всередину, аби над чолом не залишалося жодної волосинки.
Від засмаги обличчя захищала маска, яку тримали зубами
В Англії, з 1570-х до 1660-х років, знатні дами під час подорожей та верхової їзди вдягали візард — овальну маску з чорного оксамиту. Деякі маски зав’язували стрічкою, а інші мали всередині намистину, яку затискали зубами. Маска захищала обличчя від сонця.
Королева Анна Данська їздила верхи в масці, щоб зберегти блідість обличчя. А коли 1603 року вона подолала весь шлях із Шотландії до Англії без неї, сучасник писав у листі, що вона «нашкодила кольору обличчя». Шістдесят років потому, у 1663 році, лондонець Семюел Піпс занотував у щоденнику, що сусідка в театрі просиділа всю виставу в масці — «це тепер велика мода серед дам». Того ж дня він купив маску для дружини.
На початку XIX століття англійські порадники наголошували, що пристойна дама не повинна виходити без парасольки або капора: шкіра мала залишатися модно блідою. У Європі та Америці парасольки й довгі рукавички носили навіть на пляжі — аж до 1920-х років, коли в моду увійшла засмага.
«Блакитна кров» — завдяки венам, що просвічують крізь незасмаглу шкіру
Цей вислів походить з Іспанії. «Блакитною кров’ю» називали себе старі кастильські родини, які вважали, що ніколи не змішувалися з маврами. Найімовірніше, вислів пов’язаний із синіми венами: крізь світлу шкіру вони добре видно, а крізь смагляву — майже ні.
Рукавички навмисне купували на розмір менші
У XIX столітті в Англії маленькі руки та ступні вважалися неодмінною ознакою леді. Гарну руку описували так: біла, з блакитними венами, пальці звужуються до кінчиків, нігті рожеві. За станом рук визначали, працює жінка чи ні: товсті, грубі руки були у робітниць. Тому рукавички купували тісні, а то й на розмір менші за свій, щоб кисть здавалася витонченішою.
Рукавички шили вузькими, і перед тим, як їх надіти, розтягували спеціальним розтягувачем. Шов на тильному боці кисті візуально робив її стрункішою.
Без рукавичок леді вважалася «неодягненою». Їх не знімали ні в церкві, ні в театрі, ні на балу — лише за столом. Рукавички доводилося змінювати по кілька разів на день, а для робітниць це було не по кишені.
Руками пишалися й раніше. Королева Єлизавета I носила вишиті рукавички з камінням і на прийомах то знімала, то надягала їх, аби всі звернули увагу на її гарні руки.
Замість «сир» фотограф просив сказати «чорнослив»
Маленький рот також вважався мірилом пристойності. Етикет вимагав контролювати рот, а широку усмішку на старовинних європейських полотнах зазвичай зображували селянам, п’яницям та дітям.
У першій лондонській фотостудії, відкритій 1841 року, клієнта перед знімком просили вимовити «prunes» — «чорнослив». Губи від цього слова ставали маленькими й підтиснутими. Лондонський журнал 1846 року давав ту ж пораду: стисніть губи так, ніби збираєтеся сказати «prunes».
Горбинку називали «орлиним» носом — як у імператорів
На портретах римських імператорів I століття помітна спільна риса — ніс із горбинкою. Великий ніс міг символізувати силу та владу. Такий ніс називають «римським» або «орлиним»: латинське aquilinus означає «як в орла».
У XVIII столітті про такий ніс писали фізіогномісти, які читали характер за рисами обличчя. У працях швейцарця Лафатера та їхніх перекладах йшлося про те, що горбинка видає владну натуру та людину, народжену для панування. Вважалося, що такий ніс має щось царське, адже орел — цар птахів. Згадувався й античний вислів: перси поважали горбоносих, бо такий ніс був у їхнього улюбленого царя Кіра.
Поставу формували вчителі танців
У XVIII столітті поставу розуміли не лише як пряму спину, а й як моральну бездоганність. Правила, як стояти, сидіти й триматися, відрізняли шляхетних людей від представників нижчих верств.
Навчали всього одночасно: як стояти, сидіти, ходити, подавати речі. Дитяча книжка про манери, видана в Лондоні 1762 року, детально описувала, як дівчинці прийняти подарунок — у 19 кроків.
Пряму спину допомагав тримати корсет, але його самого було недостатньо. У першій половині XIX століття в заможних британських родинах дітей привчали до спеціальної дошки для спини: її прикладали до попереку, а лікті заводили за її кінці. Посібник 1870 року рекомендував дерев’яну або сталеву дошку зі шкіряними ременями — на додачу до корсета, адже тонка талія ще не гарантувала прямої спини.
Подробиці можна знайти на сайті: ukr.media