Новітні розробки в боротьбі з мітологізацією

Літературознавиця Елеонора Соловей познайомилася з Василем Стусом у 1971 році через свою старшу подругу та колегу Михайлину Коцюбинську. “Я тоді ще не знала його віршів, навіть Михайлина десь сказала, зізналася і покаялася, що вона тоді ще недооцінювала його як поета. В ті часи, ще до першого ув’язнення Стуса, я часто бувала в Михайлини Хомівни, і коли заходив Василь, ми разом утрьох гуляли отам, де вулиця Богдана Хмельницького спускається до площі Перемоги, там тоді жила Михайлина. Звичайно, я була щаслива, слухаючи їх. І те, що вони довіряли мені — говорили про все, і навіть те, що я не все розуміла і не наважувалася запитати — це все одно було особливе піднесення, особливе виростання. Я дуже їм усім зобов’язана, вони мене, можна сказати, удочерили, я справді чулася в їхньому колі, як, скажімо, доросла донька. Свої враження від Стуса, від розмов під час тих прогулянок, я бережу в закамарках пам’яті, де відкладене найцінніше”.

Триває міфологізація постаті Василя Стуса. Це настільки неминуче, що немає сенсу оцінювати в категоріях “добре” чи “погано”. Колись діаспорний дослідник і перекладач Марко Царинник говорив про Василя Симоненка: всі знають це ім’я, хоча значно менше знають його вірші. Зрештою, так відбувається з кожною великою постаттю. Цікаво, що перша книжка про Стуса, яка вийшла 1992 року, і не в Україні, а в Австралії, у славістичній секції Університету Монаша, називалася “Стус як текст”: уже в назві містила певне застереження від цієї неминучої міфологізації.

З другого боку, надійний антидот від міфологізації — це спогади про Стуса. Для себе як найцінніші я виокремлюю передусім спогади Михайлини Коцюбинської, що увійшли до її “Книги споминів”. Далі — книжку Світлани Кириченко “Птах піднебесний. Спогади про Василя Стуса”. Завдяки цим працям виявляється, що ми мало знаємо Василя Стуса як політичного діяча (“зрілого політичного діяча”, — твердить авторка, говорячи про період між першим і другим ув’язненням). Скажімо, знаючи, що за ним уже назирці ходять спецслужби й невідступно відстежують кожен його крок, він вважав за необхідне поїхати до Москви та зустрітися з тамтешніми дисидентами. Світлана Кириченко тоді їздила до Москви зі Стусом, бо просто боялася його відпустити самого: з його життєвою непрактичністю і прямотою висловлювань.

У книжці відчувається Світланина образа на те, що Сахаров не знайшов часу зустрітися зі Стусом. Але ж Сахаров доніс світовій громадськості дуже важливі слова про Стуса, і очевидно мав на те підстави, знав достатньо і його самого, і його творчість. Це, напевно, головне. Характерною для Світлани Кириченко є категоричність багатьох суджень — вона була різкуватою і відвертою, як і Василь. У її спогадах багато цінних деталей: вона мала чіпке око, прекрасну пам’ять.

Ліки від мітологізації1 — Ілюстрація Марисі Рудської

І в цьому ж переліку — “Світло людей” Василя Овсієнка. Так називався розділ про Василя Стуса, так називалась і книжка. Тепер, уже по смерті автора, втретє перевидана і, як зазначив Вахтанг Кіпіані, “цінна своєю суворою достовірністю й інформаційною насиченістю, моральним максималізмом та офірним ідеалізмом, який дають табірні університети”.

Василь Овсієнко — співкамерник Стуса, саме він із мордовського табору виніс у пам’яті багато віршів поета. І читав їх він незрівнянно — голосом автора, з авторськими інтонаціями. Крім того, їхнє спілкування там, “на зоні”, остаточно сформувало погляди молодшого політв’язня Овсієнка. Він багато зробив для нашого теперішнього розуміння ролі дисидентів-шістдесятників: Юрія Литвина й Олекси Тихого, Оксани Мешко, Валерія Марченка, Михайла Хейфеца та багатьох інших.

Попри цінність усіх спогадів, які є про Стуса, згадані вище таки виокремлюються. Як і вирізняються книжки про поета, зокрема монографія Юрія Бедрика “Василь Стус: проблема сприймання”, книжка Олега Рарицького “Поезія героїчного чину”, дві найновіші, минулорічні — Ольги Пуніної “Людина без шкіри. Психотип Василя Стуса” і Тетяни Михайлової “Пам’яті глибоке джерело” з підзаголовком “Василь Стус і переосмислення російської літератури”. Стус все-таки жив і творив у контексті союзної літератури з домінуванням російської як чільної, і як літературознавець та високої проби перекладач він звертав увагу на все особливо близьке й цікаве йому.

У спогадах Світлани Кириченко можна натрапити на дуже прозірливі його оцінювання, власне, початки того переосмислення. Скажімо, Стус їй пояснював, що тип мислення дисидента Володимира Малинковича, який прийняв українське громадянство й дуже переймався українськими справами, — все-таки імперський, що він генетичний імперець, що внутрішні суперечності взагалі характерні для російських дисидентів, перейнятих українським питанням. У замітці “Двоє слів читачеві” Стус написав, що був у нього період “необачно великої” любові до Пастернака. Ту любов він недаремно так називає, наголошуючи на глибокій різниці в типі мислення, і поетичного також.

Ольга Пуніна збирає і оприлюднює на фейсбуку всі зображення поета — це дуже промовиста галерея, ілюстрування і міфологізації, і деміфологізації, до якої схиляють деякі світлини поета. Одна з них — обкладинка книжки Пуніної: фотографія, яка добре ілюструє психотип Василя Стуса, цей вираз обличчя, це підняте підборіддя, ця відкритість, прямолінійність і безстрашність погляду.

Вірш “У цьому полі, синьому, як льон” містить самонастанову, яку радше слід назвати зароком, обітницею самому собі:

Ні. Вистояти. Вистояти. Ні —
стояти. Тільки тут. У цьому полі,
що наче льон. І власної неволі
спізнати тут, на рідній чужині.

Словосполучення “рідна чужина” надзвичайно значуще для Стуса. У “великій зоні”, якою тоді була вся величезна країна, такі люди, як Василь, почувалися гірше, ніж у “малій зоні”, власне в ГУЛАГу, бо там були однодумці, там досиджували свій термін і оунівці, і упівці. Тож духовний клімат був інакшим.

Ліки від мітологізації3 — Ілюстрація Марисі Рудської

У спогадах Світлани Кириченко часто виникає сумний мотив: спустілий, змертвілий Київ, до якого Стус приїхав після першого ув’язнення, принишклі, скуті страхом люди. Він це дуже відчував, будучи “людиною без шкіри”, компенсував у вужчому колі своїх, переважно шістдесятників. Усі вони, виховані здебільшого в дусі радянського атеїзму, світилися справді християнською любов’ю одні до одних, відданістю. Мене це вражало: я мала щастя знати цих людей. І тут, до слова, момент моєї незгоди зі Світланою Кириченко, яка, залишившись переконаною атеїсткою, применшує християнські мотиви у Стусовій поезії й досить нетерпимо висловлюється про релігійність “постарілих шістдесятників”. Але кожні спогади неминуче суб’єктивні, а втім, це лише побільшує їхню цінність, бо вони свідчать і про автора також.

Попри вузьке коло справді своїх людей, Стус все-таки виходив і за його межі та знаходив рідні душі. В моїй книжці, яка зветься “Упізнання святого”, є текст “Адресатка Василя Стуса” — про його дружбу із Зінаїдою Йоффе (до речі, мамою мисткині Ольги Рапай). Це були люди різних поколінь, але мали споріднені душі. Вони разом працювали над перекладом п’єси Брехта “Життя Галілея”, і в тих кількох листах Василя Стуса відчувається, що ці люди були “однієї групи крові”. Вона теж пережила і арешт, і заслання, і репресії чоловіка, отож вони розуміли одне одного настільки, що про багато речей навіть не було потреби говорити, воно існувало як підґрунтя їхнього спілкування.

У спогадах Михайлини Коцюбинської є епізод про те, як Василь голодівкою домігся можливості попрощатися з батьком, і Михайлина зі Світланою Кириченко прилетіли до нього в Донецьк. Його це дуже зворушило. Вони сиділи в садочку коло хати його батьків, і він промовляв: це ви, ви, мої найдорожчі люди.

А з другого боку, він навіть для найближчих зі своєю прямолінійністю та цілісністю був недосяжний. Недаремно тема самотності в його поезії варта окремої розмови, хоча месіанство — дуже небезпечна річ, і він це відчував як ніхто. Стус справді трагічна постать, властивий йому трагічний стоїцизм якраз і є витоком того неминучої міфологізації. З іншого боку, я часто думаю: що він робив би і яким був би сьогодні? Адже Василь із племені Дон-Кіхотів, і сучасники часто насміхаються з таких диваків чи навіть цькують їх, щоби потім нащадки ронили сльозу над їхнім запізнілим житієм.

Думаю, якби Стус вижив, якби він дожив до наших днів, він, може, виглядав би, ну, от приміром, як покійний Степан Хмара, бо це людина того самого типу, того самого замісу — і мало хто розумів би його. Стус нагадує нам, що не можна втекти від проблематики автентичного буття. Це не означає, що кожен повинен зійти на ту Голгофу, але це зобов’язує кожного відповідально зважувати свої кроки, адже їх уже не можна буде змінити. Якщо прискіпливо відчитувати його “палімпсести” (місткі метафора: чи то втрачений текст, який зішкребли, щоб написати новий, чи то оцей новий як справжній), то Стусова поезія сама оскаржує всю міфологізацію з її спрощенням образу, випрямленням складних понять і просто забуттям того, що в тій поезії насправді є.

Ще коли не було повного зібрання творчості Стуса, а тільки перше посмертне видання, збірка “Дорога болю”, яку уклала (та написала передмову) Михайлина Коцюбинська, я подала перші свої пролегомени про суто філософсько-поетичну проблему автентичності. І щоб підійти до неї у творчості Стуса, намагалася простежити її в українській літературі до нього, починаючи від давньої поезії. Це виявилось надзвичайно цікаво.

Стус залишив нам і своє життя як досконалий твір, як високу трагедію, як заповіт справжності буття. Усе заважає людині жити так, але вона мусить прориватися. Слово “прориватися” також характерне для Стуса: “Тож проривайся — крізь людську зловтіху, пересуди, і осуди, й суди”, — проривайся до себе! Це так само заповіт, як і оте “самособоюнаповнення”, яке дуже любила й часто цитувала Михайлина Коцюбинська.

Ліки від мітологізації4 — Ілюстрація Марисі Рудської

Стусова поезія ще нагадує євангельське Моління про чашу, і “Гетсиманський сад” Івана Багряного, де один в’язень розповідає другому цю легенду, яку обидва знають, — цей кульмінаційний біблійний епізод, у якому вони знаходять джерело сил терпіти нестерпне. Все це тяжко, але як мужньо Стус абстрагується від своїх страждань, від тортур. Наприклад, його відомий вірш “За читанням Ясунарі Кавабати”:

Розпросторся, душе моя,
на чотири татамі
і не кулься од нагая,
і не крийся руками.

Він же назвою, посиланням на японського письменника намагається відсторонитися, по-філософськи дистанціюватися від того нестерпного, що переповнило тоді його життя. Міфологізований Стус — лицар без страху й докору. Але він і справді такий є, тільки це вже “проза”. Після операції (він втратив багато крові, йому залишили лише чверть шлунка) його знову повернули до в’язниці. І знову він визивно «заслужив» карцер, хоч це, здавалося б, вище за людські можливості. І все це варто би пам’ятати, щоб адекватно сприймати його та його поезію.

Якщо пам’ятати, як він прожив своє недовге життя, то шість томів повного зібрання творів Стуса вражають. Бо, крім усього, він засвідчив здатність творити в тих умовах, де й існувати та вижити неможливо. Вражає, звичайно, і те, що Стус і Шевченко загинули в тому самому віці — 47 років. Це ж, по суті, вік зрілості, її пік. Сергій Єфремов писав ще 1909 року про Шевченка: “Десять найкращих літ, коли чоловік був саме в розквіті сили й хисту свого і міг дати колосальні зразки художньої творчості, мусив він поневірятись по пустині і волочити кайдани нікому, здавалось, не потрібного життя, затаївши в душі невиплакані сльози і ненароджені твори свої”.

Це і про Стуса. У замітці “Двоє слів читачеві” 1969 року Василь зізнався, що “якби було краще жити”, тобто якби життя було влаштоване отак, як, на його думку, мало би бути, то він би “віршів не писав, а робив би коло землі”. І там же він закінчив тим, що один із його найкращих друзів — Сковорода. А в Шевченка є вірш про саморобну книжечку, яку він ще дитиною робив і списував туди Сковороду. Схоже, це неперервна духовна естафета, яка, до того ж, підживлюється історичними обставинами. Обставинами, які щоразу посилюють драму автентичності, щоразу примушують таку людину, як оці троє, іти з того життя, яке накидають, яке диктують обставини, і хай це буде заслання, хай це буде несправедлива кара, хай це буде ув’язнення, але це — протест. Тобто це і є ота драма автентичності. Так жити за цих обставин правильніше, ніж те успішне скніння, яке обирають інші.

Михайлина Коцюбинська писала, що ту дорогу, яка провадила б до добробуту, Стус просто стер. Бо не міг інакше. Але натомість обравши істинно свій шлях — треба повсякчас добувати сили, часом таки нелюдські, повсякчас покріплювати себе:

Спасенної тримайся криги,
Пречистої тримайся туги,
Шаленої тримайся муки
І так існуй, бо це — життя.

У Стусовій поезії не тільки є шевченківські алюзії. Такий цнотливий і шляхетний поет, як Стус, вражає різноманітністю шевченківських ремінісценцій. Основу глибинної спорідненості поезій Шевченка та Стуса Євген Сверстюк вивів із того спільного принципу, що його сформулював так: “У фальшивому світі — ні слова фальшу”.

Поезія Василя Стуса надзвичайно актуальна сьогодні, як і спогади про нього, тому що проблематика автентичного буття — заклик до людини бути собою, неодмінно здійснити себе, своє покликання, зокрема своє громадянське покликання, — серед тих випробувань, які нині переживаємо, це дуже злободенно. Адже, віддаляючись від нас із плином часу, Стус водночас наближується, стає дедалі потрібнішим.