Кожна покинута споруда – чи то замок, храм, палац, чи звичайна сільська хата, що доживає свого віку посеред здичавілого саду – має свого «останнього». У таких місцях я завжди думаю про нього. Наприклад, хто був той останній жовнір, що він відчував, про що думав, коли виходив за мури спорожнілої твердині? Чи озирався з сумом на залишені позаду вежі та бастіони, чи байдуже поспішав уперед, уявляючи, як пропиватиме у найближчій корчмі свої «дембельські»? А хто після останньої служби зачиняв двері покинутого храму? Чи уявляв він, що замість псалмів та величного голосу органу там лунатиме лише «угу-гукання» голубів, які згодом облаштують свої гнізда на вівтарях та карнизах? Сподівався той «останній» на те, що зможе наступного дня вставити ключа у шпаринку, чи, можливо, чудово знав, що це вже назавжди?..
У деяких місцях такі думки з’являються, та одразу ж зникають. В інших – думаєш про це безперервно. Зокрема, думка про «останнього» не полишала мене ні на мить під час перебування біля неоготичного храму на честь Матері Божої Неустанної Помочі, що у селі Сороцьке, Теребовлянського району Тернопільської області (49.377074, 25.850580).
В Україні достатньо покинутих храмів. Є серед них унікальні, авторства знаменитих архітекторів, є – досить давні, що датуються ще XVII століттям, є звичайнісінькі парафіяльні – кінця ХІХ, початку ХХ століть. Храм у Сороцькому, хоч і належить до останніх, але емоційно запав у душу більше за його видатних «родичів». Тут, як ніде, відчуваєш, що цей осиротілий храм давно забутий людьми. Атмосферності додають старезні дерева, що у німій молитві простягають до байдужого неба всохлі руки-гілки. Картину доповнює величезна колонія граків. Каркання, від якого аж у вухах лящить, гармонійно доповнює картину готичної пустки. Повний Хічкок…
Храм звели у 1902–1907 роках за проєктом архітектора Міхала Ковальчука коштом графа Міхала Віктора Баворовського (1860–1933) та його дружини Марії Северини Дунін-Борковської (1862–1919). Східну стіну храму досі прикрашають об’єднані спільною короною фамільні герби фундаторів – «Прус ІІ» (Баворовських) та «Лебідь» (Дунін-Борковських).
Хоча сам храм поставили за якихось 5 років, його остаточне оздоблення завершили лише у 1939 році. За кілька місяців по тому спалахнула Друга світова війна, і незабаром прийшли «совєти»… Потім – німці… Потім знову повернулися «совєти», які восени 1944 року і закрили костел.
У повоєнні роки костел перетворили на зерносховище, потім – склад мінеральних добрив. Аби вантажівки могли заїжджати всередину споруди, господарники зруйнували частину східної стіни та встановили ворота. Років двадцять тому загорівся дах. Пожежа, крім покрівлі, знищила приголомшливі вітражі роботи кращих французьких майстрів. Від них збереглися лише фрагменти.
Сьогодні храм поступово руйнується, і будь-якої надії, що ситуація зміниться, немає. Єдине, що поки вдалося зробити, – це очистити приміщення від сміття та непотребу. Римо-католиків у селі не залишилося, вірні УГКЦ мають свою, не менш цікаву, Покровську церкву.
Мурований храм на честь Покрови Пресвятої Богородиці, зведений 1863 року, також досить цікавий і вирізняється на тлі псевдовізантійських храмів-близнюків, що стоять чи не в кожному селі на Тернопільщині. Його, як і сусідній костел, зведено у формах західноєвропейських середньовічних стилів. Тут ми бачимо еклектику з використанням романських та псевдоготичних елементів.
Одразу через дорогу від храму можна побачити фігуру Св. Анни, виконану у симпатичному стилі народного наїву. Виготовили її, найімовірніше, десь наприкінці ХІХ ст. Взагалі, старі та сучасні сакральні фігури в Сороцькому зустрічаються чи не на кожному кроці. Однак, якщо вірити газетним публікаціям, найцікавішою є фігура Св. Теклі з левами (ХІХ ст.). Ця свята вважається покровителькою села і захисницею від стихійного лиха. Автор двічі був у Сороцькому (і прагне ще раз поїхати), але, на жаль, тих левів з Теклею не знайшов – вони знаходяться на протилежному кінці чималого села, а часу було обмаль.
Дістатися до Сороцького не так вже й просто. Треба звернути з досить пристойної траси Теребовля–Гримайлів у бік села Ілавче. Дорога спочатку буде навіть добра, а далі – все гірша. Втім, «японська» ділянка «то-яма-то-канава» (дуже погана дорога) на щастя, не така вже й велика. Храм шукати не доведеться – стоїть він при дорозі, та й шпиль видно здалеку.
В Ілавче варто зробити зупинку біля досить цікавого греко-католицького храму на честь Івана Богослова (1873 р.).
Одразу через дорогу від цієї чималої церкви можна побачити руїни римо-католицької каплички, зведеної 1910 р. Вона маленька та непоказна, але шарму їй додає гніздо лелек на шпилі. Капличка вся в тріщинах, аварійна і, вочевидь, доживає останні роки.