Наприкінці 90-х років, перебуваючи в закарпатському містечку Солотвино, де значна частина населення спілкується румунською, автор вперше побачив Румунію. Екскурсовод, вказуючи на верби, що росли за річкою Тиса, казав: “Тут санаторій, солоні озера, Тиса, а он там за Тисою — Румунія”. Крізь верби виднілося лише румунське місто Сігету Мармацієй, або українською — Сигіт Мармороський.
Тоді здавалося, що це невеличке місто, ледь помітне за вербами, населене виключно циганами, адже батько автора, який їздив до Румунії на початку 90-х, стверджував, що там живуть самі цигани. Виникало запитання: чому ж у багатих українських селах, таких як Солотвино, Нижня Апша, Біла Церква, де кожен будинок схожий на палац, а населення — етнічні румуни, не живуть цигани?
Міст через Тису тоді був лише пішохідним. Автомобільний міст відкрили вже у 2000-х роках, і саме ним у 2017 році родина вперше перетнула Тису, відвідавши таємничу Мармарощину. Перетин кордону в Солотвино зайняв близько години через перезмінку українських прикордонників, що здалося автору незвично тривалим порівняно з румунським, польським, словацьким чи угорським досвідом.
Міст через Тису у Солотвино, металевий з дерев’яним покриттям, призначений виключно для легкового транспорту. Дев’ятимісний бус, що перевозив автора, був пропущений як легковик. Основне запитання від прикордонників стосувалося наявності сигарет.
Міст, який вже вдруге ремонтували, мав помітну різницю: румунський бік був із новим дерев’яним настилом, тоді як український — зі старими, скрипучими дошками. Однак, незважаючи на це, було запевнення, що під дошкою міцний метал, і падіння у Тису не загрожує. Далі шлях проліг до Сигіту Мармароського, який виявився найбільш “українським” містом Румунії.
Сигіт виявився містом із населенням майже 40 тисяч осіб. З них 1200 офіційно вважають себе українцями, хоча реальна кількість людей українського походження може бути більшою. У місті є пам’ятник Тарасу Шевченку та єдиний в Румунії український ліцей його імені. До ліцею приїздять навчатися діти не лише з міста, а й з гірських сіл, де українці становлять до 95% населення. Пам’ятник та ліцей розташовані в центрі міста, яке вирізняється симпатичною архітектурою, що нагадує старовинні міста Закарпаття, такими як Ужгород, Мукачево та Берегово. Сигіт Мармароський багатий на старовинні житлові та адміністративні будівлі, а також на численні храми.
Найстарішою будівлею міста є протестантська церква, зведена у XIV-XV століттях.
Перша офіційна згадка про Сигіт датується 1326 роком. Місто входило до складу Угорського королівства, а з 1394 року стало центром Мармароського комітату. Мармарощина, відома румунам і німцям як Марамуреш, є частиною українських етнічних земель. У селах навколо Сигіту переважала українська (руська) мова, а перші дерев’яні храми, що стали основою мармароської готики та об’єктом Світової спадщини ЮНЕСКО, зводили саме українці. У самому Сигіті більшість населення складали угорці та німці. На жаль, з того давнього періоду майже не збереглося пам’яток, окрім церкви реформаторів. Згадка про неї сягає 1308 року, але лише частина однієї з веж, заввишки 15 метрів, датується тим періодом. Ймовірно, це була сторожова башта, що існувала до заснування міста. Решта храму була зведена у XV столітті у готичному стилі. Доступ до церкви був обмежений, і її відкривали лише для німецьких туристів.
Римо-католицький угорський костел.
Наступною за віком будівлею є колишня префектура, зведена наприкінці XVII століття. Зараз у ній розташований ресторан «Curtea Veche».
У 1730 році було зведено монастир піарів, а решта архітектурних пам’яток датуються XIX та початком XX століть. Історичний центр Сигіту має чітку структуру забудови, сформовану за принципами саксонського (угорського) права. Замість прямокутної ринкової площі, головна вулиця значно розширюється, утворюючи центральну площу у формі риби. Цей тип забудови також зустрічається у Пряшівському краї Словаччини. Більшість архітектурних пам’яток міста розташовані вздовж цієї головної вулиці та прилеглих до неї.
Навіть історична в’язниця, яка за часів Чаушеску стала місцем катувань і розстрілів румунських дисидентів, а нині функціонує як музей і є одним з головних туристичних об’єктів міста, знаходиться майже в центрі. За межами старої забудови розташований скансен із сільською архітектурою Мармарощини, включаючи українські зразки. Автор, на жаль, не відвідав скансен.
Православний собор.
Гуцульська республіка
Розповідаючи про Сигіт, не можна не згадати про Гуцульську республіку, яка існувала на Закарпатті у 1918-1919 роках. Після перемоги українського повстання у Львові в листопаді 1918 року, на Закарпатті відбулися мітинги, на яких населення висловилося за приєднання до Західноукраїнської Народної Республіки. 21 січня 1919 року у Хусті Всекарпатський конгрес офіційно ухвалив рішення про входження до складу української держави. Паралельно на Рахівщині, за підтримки вояків “Народної оборони”, була створена Гуцульська республіка.
Після Першої світової війни до сіл Рахівщини повернулося багато українських вояків австро-угорської армії. Щоб запобігти грабункам з боку відступаючих австрійських та угорських військ, з українських солдатів була сформована міліція — “Народна оборона”. Її головним завданням був контроль за австро-угорськими вояками, які поверталися з України через Яблунецький перевал. На їхньому шляху розташовувалося багате містечко Ясіня. Саме там створили загін із 250 оборонців, який став основою для Гуцульської республіки з центром у Ясінях. Очолив загін офіцер Степан Клочурак.
8 листопада 1918 року мешканці Ясінів проголосували за возз’єднання Закарпаття з Україною та створення Гуцульської Народної Ради. Сигіт у той час був одним із ключових центрів Закарпаття. 18 грудня в місті відбувся угорський конгрес, метою якого було включення Мармарощини до складу Угорщини. Це рішення викликало значний протест серед українців Сигіту. На підтримку їм із Ясінів прибув загін гуцулів двома потягами. 13 січня 1919 року в Сигіті спалахнуло антиугорське повстання, в результаті якого місто увійшло до складу Гуцульської республіки, а угорські війська були вигнані.
Палац культури.
Історична в’язниця.
Ратуша та греко-католицька церква.
На сучасних історичних картах Гуцульської республіки Сигіт-Мармороський єдине місто, що нині входить до складу Румунії. Значну частину населення Сигіту тоді складали українці. Був створений плацдарм для звільнення всієї Мармарощини від угорців. У самому Сигіті майоріли синьо-жовті прапори, а в багатьох селах відбувалися урочисті зустрічі гуцульського (українського) війська. Проте, румуни мали інші плани. Їхні війська, також сформовані з колишніх вояків австрійської армії, створили дивізію в місті Бая-Маре. 17 січня дивізія напала на Сигіт. В результаті українські війська відступили, і Сигіт Мармороський став румунським.
Текст і фото Романа Маленкова
