Сім’я Виноградських залишила помітний слід в історії Києва. Банкір Микола Виноградський був фундатором і першим директором Київського земельного банку. Хоча ця установа не була найбільшою, вона мала значний авторитет. Достатньо згадати, що будівля, де нині розташований Клуб Кабінету Міністрів (вул. Інститутська, 7), є колишнім офісом цього фінансового закладу.
Ця родина також пов’язана з адресою вул. Велика Житомирська, 8/14. У 1858 році цю садибу на розі вулиць Великої Житомирської та Володимирської придбав колезький радник Микола Виноградський разом із дружиною Наталією Вікторівною.
Проте як банкір Микола Виноградський здобув не найкращу славу. Через його помилки в системі безпеки та невдалу кадрову політику головний касир банку викрав мільйон рублів і з цією величезною сумою зник. Його довго шукали, але так і не знайшли. За відсутності біометричних паспортів та з такою сумою готівки це не було великою проблемою.
Справжню славу Миколі Виноградському принесли його сини.
Олександр Виноградський: культурний революціонер
Старший син, Олександр Виноградський (1855–1912), був видатним українським диригентом і громадським діячем. На зламі XIX та XX століть він здійснив значні культурні зміни в Києві, перетворивши його на одну з найважливіших музичних столиць Європи. Очоливши місцеве музичне товариство, він підняв рівень київського симфонічного оркестру до світових стандартів і активно впроваджував у репертуар сучасну європейську музику. Він не шкодував власних коштів на свої проєкти, не очікуючи жодного повернення.
Завдяки його енергії та міжнародному авторитету Київ став обов’язковою зупинкою для провідних іноземних виконавців і композиторів.
Виноградський став першим українським диригентом, якого активно запрошували керувати найкращими оркестрами Парижа, Відня, Берліна та Праги. Там він знайомив європейську публіку з класичною музикою і вписав Київ у контекст світового музичного мистецтва.
Олександр Виноградський був одним із головних ініціаторів перетворення Київського музичного училища на консерваторію. Ця ідея була підтримана музичною спільнотою, але Олександр Миколайович не дожив до її офіційного оформлення. Його поховали на цвинтарі «Аскольдова могила», який пізніше був знищений за радянських часів.
Сергій Виноградський: учений нобелівського масштабу
Молодший син, Сергій Миколайович Виноградський (1856–1953), прославився як видатний мікробіолог. Його професійна діяльність не була пов’язана з Україною. Він працював у Петербурзі, Страсбурзі, Цюриху, а після еміграції — у Франції.
У Брі‑Конт‑Робері він організував і очолив лабораторію ґрунтової мікробіології Інституту Пастера, де й завершив свою наукову кар’єру.
У 1887 році в Страсбурзі Сергій Виноградський відкрив явище хемосинтезу — здатність мікроорганізмів синтезувати органічні речовини, використовуючи енергію окиснення неорганічних сполук. Це відкриття мало б усі шанси на Нобелівську премію, яка була заснована лише у 1901 році. За її статутом, відкриття, зроблені до запровадження нагороди, не розглядаються, тому вчений формально не міг стати її лауреатом. Якби він здійснив це дослідження пізніше, то мав би всі шанси.
Подільські маєтки та Кутківці
У серпні 1859 року Микола Виноградський придбав великий маєток у селі Кутківці (за 48 910 руб. сріблом), а невдовзі — низку навколишніх сіл. У 1871 році він купив сусіднє містечко Городок з околицями, ставши одним із найбагатших землевласників у цій частині Поділля. Проте він передчасно помер у 1877 році. Кутківці та околиці успадкував старший син, а Городок — молодший.
Від 1905 року справами кутківецького маєтку переважно займався Сергій Виноградський, який через стан здоров’я залишив роботу в Інституті експериментальної медицини в Петербурзі та переїхав на Поділля. Це було логічно: поки Олександр Миколайович займався мистецтвом, його брат-науковець керував практичними справами маєтку.
Будинки, де мешкала родина Виноградських, не збереглися або не мають чіткої ідентифікації. Єдина адреса родини, що дійшла до наших днів, — село Кутківці на Хмельниччині. Тут досі можна побачити старий будинок Виноградських, який, на жаль, сьогодні перебуває в напівзруйнованому стані.
Сергій Виноградський у своїх спогадах описував перебування в Кутківцях у 1870 році:
«Почалися медові місяці життя в селі: повна свобода, роз’їзди та скачки верхи, нескінченні прогулянки полями, особливо горами, з яких Замкова мала романтичний престиж, оскільки на ній колись стояв замок і десь у таємному льосі наче сховали скарб. Що діється в тісному будинку, де тулилася сім’я, — було нецікаво; додому збиралися тільки поїсти…»
Цікавим було спостереження вченого щодо місцевих селян:
«Натовп прийшов із вінками (обжинки), треба дати грошей на частування, приймаючи вінки. Замість цього мати — збуджена, зі своїм пунцовим рум’янцем, зі сльозами на очах — виносить гроші раз, іде знову за ними, закінчує тим, що розпихає папірці направо-наліво, спустошуючи, очевидно, всю свою домашню касу. Я стояв осторонь, не знаючи, що й думати… Проте схоже було на те, що своєю щедрістю вона намагалася заслужити поблажливе ставлення до свого становища пані-поміщиці».
Мати Сергія Виноградського, Наталія Вікторівна Виноградська (у дівоцтві Скоропадська, 1835–1916), прожила довге життя. Вона походила зі славетного гетьманського роду, була світською красунею і славилася неймовірною добротою. У Кутківцях старожили й досі розповідають, як місцеві дітлахи з нетерпінням чекали на її приїзд. Якщо вона виїжджала з дому, то завжди мала в бричці велику коробку з цукерками, якими щедро пригощала дітей.
Що ж залишилося від маєтку?
Старий «панський» маєток зберігся досить непогано. Є залишки парку зі старими дубами, липами та ясенами.
Уцілів і кам’яний паркан. Однак парканами навряд чи когось здивуєш — вони часто є єдиним, що залишилося від зруйнованих аристократичних гнізд. Варто згадати сусідні Остапківці, Нове Поріччя чи Шарівку.
До 2001 року існувала дуже красива «панська» брама. На жаль, тодішній керівник професійно-технічного училища наказав її розібрати.
Уцілів і старий одноповерховий «панський будинок», зведений ще попередніми власниками села. Точну дату зведення складно визначити, але архітектурні особливості вказують на кінець XVIII — першу третину XIX століття.
Щодо «тісного будинку», про який пише Сергій Виноградський, то він аж ніяк не схожий на «тісний», де «туляться». Хоча до палаців, як у сусідніх Лісоводах чи Маліївцях, йому далеко.
Вражає розмірами вітальня. Хоча зараз тут темно й сумно (вікна замуровані), колись її заливали сонячні промені.
Висота стель — близько чотирьох метрів. Місцями видно цікаву структуру перекриття. Для теплоізоляції використали жердини, обмотані конопляними волокнами.
Серед знахідок — кілька нестандартно великих цеглин, які використовувалися з кінця XVIII до першої третини XIX століття. Також виявлено красиву керамічну кахлю початку XX століття, яка колись прикрашала грубку чи камін. Це приємна знахідка, особливо з огляду на її зв’язок зі знаменитою родиною Виноградських.
Підземелля, «панська кухня» та французькі технології
Старий льох під будинком використовується за призначенням і сьогодні: зберігаються картопля та консервація. Підвал складається з трьох підземних кімнат з фактурними склепіннями.
Поруч з одноповерховим будинком розташована двоповерхова споруда — колишня «панська кухня» та «контора» управителя маєтку, перебудована за радянських часів. Кухні зазвичай стояли окремо, щоб уникнути запахів.
За словами Костянтина Дикунця, колишнього сільського голови Кутківців, на початок XX століття маєток був одним із найбільш технічно оснащених у цій частині Поділля.
Тут навіть був власний водогін. Сталева вежа з вітряком, привезеним із Франції, качала воду у водонапірну башту, звідки вона подавалася до панського будинку та інших служб.
Несподівана спадщина Сергія Виноградського
Коли Сергій Виноградський у 1905 році переїхав з Петербурга на Поділля, він зіткнувся з двома проблемами: управитель його обкрадав, а професійних кадрів бракувало. Щоб розв’язати проблему з робітниками, поміщик вдався до хитромудрого кроку.
Костянтин Дикунець розповів, що Сергій Виноградський використав свій авторитет вченого та зв’язки в Петербурзі, щоб переконати місцеве земство організувати в Кутківцях однокласне міністерське народне училище. Воно відкрилося того ж 1905 року на теренах маєтку Олександра Виноградського. Ймовірно, Сергій Миколайович знайшов правильні аргументи, щоб переконати старшого брата, якому теж були потрібні освічені працівники.
Школа в Кутківцях навчала селянських дітей основам раціонального землеробства, правильної сівозміни, городництва, садівництва, а також спеціалізованих промислів: бджільництва та шовківництва.
Щодо шовківництва: ще у 1980-х роках біля Кутківців можна було побачити шовковичну плантацію зі столітніми тутовими деревами.
Оскільки Кутківці були одним із найбільших сіл, ця школа стала центром для навколишньої місцевості. Губернське земство підтримувало її фінансово, виділяючи кошти на закупівлю інвентарю. Сюди ходили вчитися діти з сусідніх поселень, де власних шкіл ще не було. Заклад поєднував базову освіту з підготовкою грамотного господаря землі, що сформувало його репутацію як «сільськогосподарського училища».
Від агрошколи до «бурси»
Сільськогосподарська школа, заснована Сергієм Виноградським, діяла і після революції, і навіть після Другої світової війни. У 1950–1960-х роках у Кутківцях відкрили середнє професійно-технічне училище № 31, пізніше реформоване в Кутковецький професійний аграрний ліцей.
8 грудня 2009 року юридичну особу ліцею ліквідували, а його майновий комплекс приєднали до сусіднього Лісоводського професійного аграрного ліцею. Споруди колись знаного закладу поступово поглинаються дикою рослинністю.
Що ще цікавого в Кутківцях?
Головною історичною пам’яткою Кутківців є пам’ятник уродженцю цього села Пилипу Коновалу — єдиному українцю, нагородженому найвищою відзнакою Великої Британії за військову доблесть, Хрестом Вікторії.
У серпні 1917 року під час бою Коновал самотужки знищив кілька кулеметних гнізд і щонайменше 16 ворогів, врятувавши свій підрозділ. 15 жовтня того ж року король Георг V вручив йому Хрест Вікторії.
Хрести Вікторії відливають із бронзи трофейних гармат, захоплених у росіян під час облоги Севастополя в Кримській війні. Ця відзнака є найпрестижнішою серед британських орденів і медалей.
У Канаді ім’ям Пилипа Коновала названо одне з відділень Королівського Канадського Легіону.
Храми, кахлі та загадковий хрест
У селі також розташований старий римо-католицький цвинтар.
Костел Воздвиження Святого Хреста, зведений у 1789 році, після пожежі у 1950-х роках був перебудований під сільський клуб, втративши свою барокову красу.
П’ятницька (або Параскевська) церква, зведена у 1870 році, цікава своєю кахляною підлогою. Незважаючи на сучасний ремонт, збереглася її унікальна краса.
За переказами, родина Виноградських зробила значні пожертви на будівництво цього храму, зокрема на купівлю кахлів.
Цікавим є будинок священника, зведений із червоної цегли. Донедавна тут працювала місцева аптека.
Поруч стоїть самотній кам’яний хрест без написів. За місцевими переказами, він встановлений на місці поховання «чужого» чоловіка, який помер у полі. Не виключено, що це «чумний хрест», встановлений на місці поховання жертви давньої епідемії.
Замок та Баба
У Кутківцях є дві унікальні природні пам’ятки: гори Замок і Баба. Гора Замок втратила значну частину своєї площі через кар’єр, разом із давнім городищем.
Натомість на горі з’явилися руїни печей-вапнярок, де у 1960–1970-х роках випалювали вапно.
Сусідню гору «Баба» кар’єр лише трохи зачепив, знищивши давнє язичницьке святилище з ідолом-бабою. «Баба» — одна з найкрасивіших товтрин. Тут збереглося дольменоподібне кам’яне утворення та печера відлюдника з висіченими на скелі хрестами-петрогліфами.