Оператор туризму Join UP! вигадав цілісну ідею мандрівок у період війни, нових поглядів на них, значущості, потреб і запитів
Фото: Getty
Актуалізовано: 03 липня 2025
Боротьба триває, але і існування не спиняється, а відпустки є суттєвою його складовою. У Join UP!™ вважають, що буття не ставиться на стоп. Воно трансформується, стає інтенсивнішим, вимагає інших підходів, але не завмирає. Саме тому зараз дуже важливо заохочувати людей проживати його осмислено — з піклуванням про себе та зважаючи на власні потреби.
Суттєвим елементом їх задуму МандруйЖИТИ стала підтримка воїнів і ветеранів. Навіть нетривала відпустка сьогодні допомагає їм відчути звичайний темп існування, де є місце для вояжів.
Нині команда Join UP!™ особливо чуйна до жінок, які ростять дітей і водночас мають велику відповідальність. У МандруйЖИТИ вони знаходять шанс змінити оточення. Коли з дитиною — не змучена, а радісна мати. Тут є час на бесіди, нові ідеї, тепло і звичайні життєві задоволення. Це психічний і фізичний резерв, який підтримує і допомагає триматися далі — особливо тим, хто перебуває у постійному напруженні.
Персонаж проєкту МандруйЖИТИ Олена Каспрович — одна з таких леді. Вона захисниця, мати трьох дітлахів (16, 14 і 9 років) і жінка військового.
«Останній підрозділ, де я несла військову службу, — 15-й мобільний прикордонний загін «Сталевий кордон». Зараз звільнена зі складу Державної прикордонної служби за сімейними обставинами. До травня 2024 року у складі загону залучалась до дій, пов’язаних із обороною Вітчизни на Харківському напрямку. З жовтня 2024 року знаходжусь у статусі ветеранки.
У грудні минулого року я була залучена до чудового проєкту відновлення для ветеранок та військовослужбовиць, організованого і втіленого громадською організацією «Землячки», за участі амбасадорів цієї організації, однією з яких була головна редакторка сайту ELLE.UA Світлана Кравченко.
У рамках проєкту учасниць попросили записати п’ять власних мрій — найглибших і найправдивіших прагнень, а потім їх виклали на ELLE.UA. Будь-хто міг вибрати одне із прагнень військової чи ветеранки — і втілити його.
Моїм бажанням був родинний відпочинок біля моря. Після всього пережитого — війни, служби, розлуки, безперервної напруги — я просто бажала бути з близькими, з дітьми. Без хвилювань. Без військової форми. Без сповіщень про повітряну тривогу. Тільки ми, море, сонце і спокій!
Мою мрію побачили дівчата з колективу Join UP!™. І створили диво для моєї сім’ї», — ділиться Олена, яка вела щоденник відпочинку у Марса-Аламі, щоб спонукати кожного українця дозволити собі релакс і радість.
МандруйЖИТИ — це досвід, який повертає особистість людині. Ми хочемо, щоб якомога більше людей, зокрема тих, хто стомився і виснажився, дали собі дозвіл на відновлення. Турбота про себе — це потреба, і вона дійсно актуальна.
Відпустка Олени до Марса-Аламу
Курортний населений пункт Марса-Алам на березі Червоного моря був невеличким рибальським селом, але після відкриття міжнародного аеропорту у 2001 році став улюбленим місцем у Єгипті серед європейців: вони цінують місцеві мальовничі береги та підводний світ.
Крім того, Марса-Алам — найпівденніший з червономорських курортів Єгипту, тому вітрів тут все ж таки менше, а температура повітря зазвичай більша на 2–3º, ніж в інших містах.
У Червоному морі живуть десятки тисяч риб, наче розмальованих яскравими кольорами Ван Гога. У затоці Абу-Дабаб на кожному кроці можна побачити всіх персонажів мультфільму «У пошуках Немо», і навіть темно-синю з жовтим хвостом рибку Дорі, дельфінів і рифових акул. Тому, якщо ви, як і я, ще не зважилися на дайвінг, покладіть у валізу або купіть на місці маску з трубкою та ласти.
Досвідчені дайвери стверджують: місцевий підводний світ настільки вражаючий, що отримати море задоволення можна навіть від снорклінгу. До речі, серед знавців, Марса-Алам отримав звання найкращої локації для дайвінгу у всьому світі. Так, це навіть крутіше, ніж Великий бар`єрний риф в Австралії.
Саме туди і поїхала ветеранка Олена Каспрович разом із трьома дітьми. Чоловік Олени перебуває в зоні бойових дій та мав нагальні питання, які вимагали його присутності, тому не зміг поїхати із родиною.
Відпустка в Єгипет: щоденник відпочинку ветеранки Олени Каспрович
День 1
Неймовірно гарна локація додає солодкого присмаку нашому релаксу
Вчора ми з дітьми приїхали в Марса-Алам. Поїздка була дуже затишна, максимально швидка і легка. Ми чудово оселилися, розташувалися. І вже вчора насолоджувалися відпочинком. Почнемо з фази підготовки. Загалом, настрій був дуже позитивний, і підготовчий етап був дуже екологічний, в принципі, як і дорога в напрямку Марса-Алам. Папери, одяг, речі, сонцезахисні засоби — все швидко назбиралося, спакувалося в одну валізу. Питання зі школою вирішене, і ми всі у солодкому очікуванні подорожі.
Можливо, через те, що в мене діти вже досить дорослі чи я була настільки готова до цієї подорожі, проблем не виникало. Подорож пережили максимально приємно, хоча було декілька пересадок, і мене цей момент сильно хвилював.
По прибуттю в готель нас відразу поселили, і, дякуючи компанії Join UP! і її працівникам, перевели в покращений номер, просто з виходом до моря.
Надзвичайно красива місцина додала солодкого присмаку нашому відпочинку. Коли вранці виходиш і перше, що бачиш, — море, це формує настрій на весь наступний день. Заселення зручне, номери класні, чисті, світлі, прибирання відбувається щодня.
Їжа в готелі досить різноманітна, проста і смачна: багато овочів та фруктів, підходить дітям різного віку. Хтось їсть картоплю фрі, хтось — овочі. А хтось, як мій старший син, який займається спортом, формує собі збалансовану тарілку, щоразу іншу, і максимально насолоджується цим.
Контингент готелю неймовірно різноманітний. Я так розумію, ідея готелю орієнтована на європейців, тому здебільшого саме вони тут відпочивають. Звичайно, є багато українців (жінок з дітьми), поляків, чехів, румунів.
Росіян я не помічала — або вони добре маскуються, або їх тут дійсно немає. До речі, цей момент був для мене досить незрозумілим, бо я не знала, як реагуватиму, якщо почую їхню мову чи просто відчую, що поряд зі мною представник країни, яка знищує мій народ. На щастя — моє чи їхнє — я їх не зустрічала.
Сам персонал дуже враховує, чи ти українець, чи росіянин. Якщо ти українець, до тебе не звертаються російською: спілкування лише англійською.
Тут вкотре проявляються всі мої недоліки — моє далеко не ідеальне знання англійської. І я знову переконуюсь і наголошую своїм дітям: «Діти, вчіть англійську мову, бо це — свобода спілкування за межами України».
Але насправді якось цікаво виходить: якщо це поляки, інші європейці — базового рівня знань вистачає, проблем зі спілкуванням немає. Але діти, здається, інтуїтивно знаходять точки дотику, користуються базовими словами — і чудово організовують собі комунікацію. І мені приємно це бачити. Ще один душевний момент. Ми були на басейні з дітьми, поряд сиділа пара — чоловік і жінка. Діти купались, ми були поряд, спілкувались між собою. Вже збиралися йти на обід, і чоловік спитав:
«Where are you from?» — «We are from Ukraine», — відповіла я. І він приклав руку до серця, кивнув головою… Це було так приємно і зворушливо!
Я кажу своїм дітям: «Ви маєте пам’ятати, що ви — ідентифікатори, ви показуєте всіх українців в очах європейців, що зараз поряд з нами. За вашою поведінкою, вашими діями буде формуватись уявлення, хто такі українці». І коли діти іноді хочуть посваритися між собою, я їм кажу:
«Пам’ятайте — на вас дивиться Європа. Несіть ім’я України з гордістю. Будьте українцями, які гідно представляють свою державу. Навіть на відпочинку. Ви — справжні. Ви — щирі, чесні, добрі. І це важливо показувати світу».
Щодо самого регіону — він мені відразу здався зовсім не схожим на раніше побачений Єгипет. Це зовсім інший простір, не такий як Шарм-ель-Шейх. Це автентичний Єгипет, зі збереженою природою, максимально не зіпсований людьми, з невеликою кількістю туристів, з довгими берегами, з ідеально чистою водою, з комфортним кліматом. Скелясті узбережжя, кришталево чиста вода, пісок, кам’янисті гори на фоні — це картина реальності.
Я навіть здивувалась, бо буквально з першого дня занурилася в цей загальний позитив і спокій. Європейці відпочивають екологічно: без криків, без шуму, без п’яних сварок. Вони щирі, усміхнені. Тут відпочивають сім’ї з дітьми, літні пари, компанії за 50, а то й за 70–80 років. І всі з повагою — до природи, до моря, до себе і до інших. Я настільки захоплена цим краєм, що вже за два дні відпочинку можу написати книгу. Тут кожна хвилина — наче окремий розділ.
Тут розум розслабляється. Тут свідомість вирівнюється.
Я ще навіть не зачіпала теми психічного здоров’я і повернення до життя військових. Але вже розумію: такі розваги мають надзвичайно позитивний вплив. Це і є повернення до існування. Екологічне, чесне, спокійне. Без нічних тусовок, без урбаністичного галасу. Є лише комфорт, природа, баланс. І ти стаєш в унісон із собою. Я розумію, що попереду ще дні — і вони будуть чудовими.
День 2
Існування в номері з виглядом на море — це особлива перевага.
Стан ейфорії не минає. Всі щасливі, задоволені. Шум хвиль за вікном створює особливу атмосферу. Яке ж це щастя — відпочивати біля самого моря. Не десь на третій лінії, не за стінами декількох корпусів, а коли прокидаєшся вранці, відкриваєш двері — і погляд одразу бачить хвилі, вдихаєш свіже, хвилююче повітря, відчуваєш безмежність Червоного моря.
Існування в номері з виглядом на море — це особлива перевага. Це саме те, що я запам’ятаю й обов’язково врахую для майбутніх поїздок. Жодні розкішні умови, жодні апартаменти не зрівняються з простим номером із прямим виходом до моря. Такий момент формує настрій усього дня — глибоко, по-справжньому, безпосередньо.
Ми прилетіли, не маючи великого асортименту сонцезахисних засобів. Вони й були, але, як виявилося, не надто дієві.
Донька й хлопці отримали свої «сонячні уроки». Ольга обпекла ніс, щоки, спину. Зранку вона прокинулась у сльозах — усе пекло, боліло, вона не розуміла, чому так. Це її перша закордонна мандрівка, перше знайомство з таким активним сонцем. І, напевно, вона навіть не уявляла, які можуть бути наслідки. Для неї це стало несподіваним і трохи стресовим досвідом.
Але, здається, майже кожна подорож на море має на другий або третій день свій «бонус» — обпечені носи й червоні щоки. Це просто етап, який треба прийняти й пережити.
І вже після нього починається справжнє море.
Оскільки готель розташований у досить відокремленій курортній зоні, особливого вибору аптек, крамниць чи інших благ цивілізації, зрозуміло, не було. В єдиній аптеці на території ми придбали місцеву сонцезахисну косметику — «після» і «проти» засмаги. І далі активно нею користувалися.
Загальний стан щастя не залишав. Здається, десь на четвертий день я навіть написала в Instagram: «Невже це легально — бути настільки щасливою?» Я не пам’ятаю у своєму житті періоду, коли щодня прокидалася з посмішкою на обличчі.
Мені подобалося все — абсолютно. Мене влаштовували умови, побут, територія готелю, їжа, спілкування з персоналом. Можливо, так склалися обставини, можливо — це було моє внутрішнє налаштування, але я відчувала щось неймовірне.
Фото робилися на кожному кроці. Мені був красивим кожен куточок — кожне деревце, кожен кущик, кожна квітка, і на території готелю, і поза нею.
Особливо мене вразила одна локація — праворуч від готелю. Скелясте узбережжя, за яким, як розповіли місцеві, розташовується міні-містечко в єгипетському стилі. Там — вілли, які європейці орендують на місяці, щоб просто жити й відпочивати в тиші та красі. Чарівна територія: ввечері — кам’янисті доріжки підсвічуються ліхтариками….
Атмосферне місце, яке захоплює з першого погляду.
Кажуть, більшість вілл належать заможним італійцям — або для себе, або під здачу. Ми часто туди ходили гуляти. Дуже красиве, скелясте узбережжя.
Якщо біля готелю пляж був піщаний, з пологим заходом, то з правого боку — риф і камені. Саме там я відразу помітила людей зі спорядженням для снорклінгу. І мене потягло туди — до каменів, хвиль, до сонця й вітру. Там усе було інше. Там створювався синхрон — між небом, морем і тілом. Там повністю зникав час. Я просто дихала, дивилась й жила.
Я дуже любила туди ходити. У спекотні години, коли діти відпочивали в номерах, я вдягала захисний одяг і прямувала туди — до скель. І кожна скеля ставала відкриттям. Йдеш до однієї — а за нею ще одна. Дивишся — цікаво. Йдеш далі — ще одна, і ще, і ще. І кожен кут, кожен ракурс — по-своєму унікальний.
Колір моря змінювався щохвилини: від прозоро-сірого до яскраво-блакитного, потім знову блідого, і знову кольору неба. Скелі — теж різні: від теплих жовтогарячих до глибоких чорних відтінків. Це була дивовижна природна палітра, яку не створити ні пензлем, ні фільтром. Вона просто була — і зачаровувала.
Був ще один момент, який глибоко зачепив струни моєї душі. Небо. Безтурботне небо над головою. Небо, по якому спокійно прокладали свої маршрути цивільні літаки.
Вони перевозили пасажирів, туристів, звичайних людей, які летіли у своїх справах — на відпочинок, у відрядження… Я підіймала голову вгору — і завмирала. У грудях щось стискалося, подих перехоплювало. І тоді я зрозуміла…
Це — мирне небо. Просто небо. Без сирен. Без тривог.
Навіть якби ми не звикали до війни, навіть якби ми не змушували себе приймати нову реальність — контраст все одно показує правду. Коли бачиш, яким життя може бути — спокійним, нормальним — усе свідоме й несвідоме підіймається з глибини. Все, що болить, усе, що давно заховано, ретельно маскується щодня — виринає назовні в одну мить. Достатньо лише побачити туристичний літак. Той, що не несе на собі смерті.
Бо попри всю красу Єгипту — я українка. І я повернусь. Повернусь у країну, де звук літака — це небезпека. Де небо — не завжди безтурботне. Де літак — це загроза, потенційна смерть.
Це сумно. Це боляче. І це наша реальність. Так, ми її прийняли. Ми з нею живемо. Але… воно все одно болить.
День 3
Усього за десять метрів від берега відкривалося зовсім інше царство — світ підводної краси.
Повертаючись до теми снорклінгу — ми, поспішаючи збирати валізи, забули вдома маску для підводного плавання. Два перших дні ми просто насолоджувалися сонцем, морем і всім, що було ззовні.
Але з кожним днем дедалі важче було просто спостерігати, як інші відпочивальники плавають праворуч від берегової лінії, занурюючись у підводний світ. Бо Червоне море — це окрема планета. Це така флора й фауна, яку не зустрінеш у жодному іншому куточку світу. Це різноманіття риб, морських мешканців, і ця фантастична палітра коралів: різних форм, фактур, відтінків, структур.
Тому ми купили нову маску, спеціальний захисний чохол для телефону — щоб усе це зафіксувати й зберегти хоча б частинку тієї краси.
І ось ми пірнули в Марса-Алам. І це було щось неймовірне. Усього за десять метрів від берега відкривалося зовсім інше царство — світ підводної краси. Такий об’єм морського життя нас щиро вразив. Іноді, щоб побачити хоча б частину такого багатства, треба виходити в море човном, плисти до заповідних зон. А тут — усе поруч, буквально під боком готелю.
Це дійсно було царство Нептуна. І потрапивши туди, не хочеться повертатись. Кожен наступний метр відкриває щось нове. Щось ще прекрасніше. Ще глибше. Ще неймовірніше.
Там, під водою, зникає все. Час, шум, турботи, навіть голоси — вони лишаються десь над поверхнею. А ти просто пливеш, спостерігаєш, захоплюєшся… і дякуєш, що можеш це бачити.
Це було заняття, яке наповнювало мене зсередини, одночасно забираючи сили зовні. Я виходила з води після півтори-двох годин споглядання підводного світу — абсолютно втомлена, але абсолютно щаслива. Наповнена новими відчуттями, новими враженнями, новими картинками, які залишались перед очима ще довго після виходу на берег.
Риф біля готелю — просто неймовірний. Його різноманіття вражало: розсипи коралів, скати, які буквально підпливали до самого берега й копирсались у піску, немов граючись. Інші морські мешканці — глибоководні риби, назви яких я навіть не знаю, — вражали своїми формами, кольорами, рухами. Це була підводна симфонія, де кожен звук — то спалах кольору, кожен такт — то рух хвоста чи тіні між коралами.
Так, Червоне море — це саме те, заради чого варто їхати до Єгипту.
Коли враховуєш географію, коли вдивляєшся в ландшафт Марса-Аламу — розумієш: ніякі блага цивілізації не здатні так відновити психічну складову, як відпочинок на малолюдному, спокійному курорті. Там, де природа залишається автентичною. Де море — живе. Де вітер легкий, повітря свіже, з ледь вловимим присмаком солі. І де підводний світ відкриває тобі зовсім інший вимір — повний краси, гармонії, тиші.
Це той досвід, що не просто зберігається в пам’яті — він вкорінюється в тобі, стає твоєю частинкою. І знову і знову, вже вдома, подумки занурюєшся в цю глибину…
І просто дихаєш.
День 4
Це було те відчуття, коли ти повертаєшся до існування.
Окремої уваги заслуговують діти. Їхнє сприйняття світу, їхня щирість і легкість у спілкуванні — це справжнє диво. Мене неймовірно дивувала моя донечка. Ця маленька дівчинка, яка шукала спілкування буквально з усіма, хто траплявся на її шляху. Здавалося, для неї не існувало мовних перепон.
Чудова анімація на території готелю, дівчата й хлопці, які організовували дитячі забавки — стали для Олі особливою любов’ю. Незважаючи на те, що вони фактично не розуміли одне одного мовно, їм вдалося вибудувати абсолютно теплу, дружню комунікацію. І знаєте, здавалося, що посмішка вирішувала всі питання.
Діти з абсолютно різних країн, різного кольору шкіри, з різною культурою — гралися разом, придумували спільні забавки, знаходили способи порозумітися. Один з таких моментів я навіть зафільмувала: моя Оля, хлопчик-афроамериканець, дівчинка з арабської родини, німкеня і ще одна англомовна подружка. П’ятеро дітей — п’ять різних мов, але один світ дитинства, де кожен розуміє іншого без слів.
Вони щось вигадували — то були чи то перегони, чи то хованки, чи то якісь фантазійні ігри. Але вони жили цим моментом, жили разом. Це було до болю зворушливо. Це мало чуттєвий, глибокий контекст, бо здавалося, що от якою має бути планета.
Де діти не мають ворогів.
Але…
На третій день серед відвідувачів з’явилась сім’я з Росії. Я не хочу приділяти їм багато уваги, але не згадати — не можу. Була там маленька дівчинка, п’яти-шести років. Маша, здається. Вона тягнулась до моєї Олі. Хотіла з нею гратись, посміхалась. І я не знала, як поводитись у цій ситуації.
Я не розуміла, як пояснити своїй донечці, що усміхнена, мила, кучерява дівчинка може бути ворогом. Що спілкування з нею — це щось заборонене, складне, небажане. І не тому, що вона сама така. Причина в тому, звідки вона.
Я спробувала пояснити тактовно, наскільки вистачило моїх педагогічних навичок. Я сказала, що ця дівчинка з країни, яка ворожа до нас. І що з поваги до мене, до свого тата, до України краще утриматися від тісного спілкування. Але я розуміла, що не проконтролюю всього. Не простежу за кожною хвилиною.
І так сталося, що одного дня біля басейну Олю вкусила якась комаха — то була чи оса, чи муха — і лишила жало. І саме батьки тієї дівчинки витягнули жало, обробили руку. Я була відсутня в той момент, а коли дізналася — розгубилась. Мене роздирала внутрішня неприязнь. Мене роздирала війна.
Я не змогла подякувати їм. Я не знала, як реагувати. Це страшно — бачити, як у тобі самій відбувається боротьба людяності з ненавистю. Як сформована за роки війни свідомість перетворює людину на символ зла — навіть якщо ця людина просто випадковий турист.
І ще один нюанс: вони уважно за нами спостерігали. Дуже уважно. Слухали нашу мову, придивлялись до нашої поведінки. Мені здається, вони навіть боялись якоїсь агресії з нашого боку. Але я вимагала від себе і від родини стриманості. Нейтралітету. Ми ж не на лінії фронту. Ми — на відпочинку.
Та всередині я знала: я вже не зможу бути до них байдужою. Мене тригерило. Один-два дні — і я змусила себе абстрагуватися. Я намагалася не бачити їх. Знецінити. Нівелювати. Проходити повз. І так, це була моя відповідь на запитання, як я поводитимусь, якщо побачу їх не в бою, а ось так — за сусіднім столом.
Ніяк. Я не