В основному конкурсі Венеційського фестивалю показали “Праймтайм” – новий масштабний проєкт від A24. Цей вишуканий та провокативний ігровий дебют 30-річного режисера Ленса Оппенгейма розповідає про час, коли легендарне американське шоу “Спіймати хижака” з викриттям збоченців почало втрачати контроль над власним успіхом. Головну роль реального ведучого Кріса Гансена виконав Роберт Паттінсон, який подарував фільму необхідну харизму й наелектризованість, а також підтримав його як продюсер.
Кінокритикиня Соня Вселюбська відвідала закриту пресконференцію “Золотого глобуса” на даху готелю Danieli. Про те, як актор дає раду шаленому графіку, чому обожнює грати “темних” персонажів і навряд чи скоро з’явиться в комедії, та як ставиться до професійних ризиків – читайте в матеріалі.
Роль Едварда Каллена в “Сутінках” підняла двадцятирічного Роберта Паттінсона так високо, що вище, здавалося, вже нікуди, але справжній акторський ренесанс відбувається саме зараз.
За останні два роки ми бачили Паттінсона в таких масштабних проєктах, як “Міккі-17”, “Die My Love”, “Драма”, “Одіссея”, “Праймтайм”, плюс голосове камео в “Марті Супрім”, а незабаром вийде й третя “Дюна”. Питання, яке цікавить усіх журналістів у кімнаті: чи є в актора ліміт? На це він з іронією відповідає: “Мій ліміт – це кількість днів у році”.
Такий шалений темп легко списати на кризу середнього віку: акторові нещодавно виповнилося сорок, і він зізнається, що був “наляканий, адже подумав, що тепер уже ніколи не зможу зупинитися й працюватиму до самої пенсії”. Втім, після паузи додає: “Гадаю, якби це сталося десять років тому, я не зміг би працювати по сім днів на тиждень – а у сорок відчуваєш, що саме так і має бути”. У цих словах є також дещо екзистенційне. Паттінсону вдалося найважче для акторів, які почали кар’єру з підліткового віку, – позбутися тісного амплуа гарненького хлопчика. Все-таки в суворому Голлівуді ти “або граєш, або не робиш нічого. Тож це справді приємно – набирати інерцію, відчувати все більше спорідненості з індустрією, а не просто чекати, поки подзвонить агент”.
Утім, саме “Праймтайм” він резюмує як “найбільший обсяг роботи за останній час”, і не дивно, адже це дуже амбітний, повний ризиків проєкт, у якому Паттінсон не лише взяв головну роль, а й дебютував як продюсер.
“Праймтайм” – ігровий дебют американського режисера Ленса Оппенгейма, що драматизує пік успіху легендарного телешоу “Спіймати хижака”, яке викривало педофілів на камеру. Мільйони прикутих до екрана американців вивели шоу у прайм-тайм – найкращий ефірний час на телебаченні, який навіть посунув телесеріал “Lost”.
Перша половина нульових принесла людству екстаз від нової ери інтернету, а водночас відкрила збоченцям новий простір для пошуку жертв. Отже, команда “Спіймати хижака”, видаючи себе на анонімних онлайн-форумах за неповнолітніх та провокуючи сексуальну розмову, кликала незнайомця на побачення. Акторка або актор, що зійде за тринадцятирічного, зустрічає збоченця на порозі й під різними приводами лишає його на самоті. І тут виходить харизматичний, упевнений і загрозливий Кріс Гансен – ведучий, якого глядачі любили чи не більше, ніж сам моторошний момент зустрічі з хижаком. Кріс зачитує роздруковане листування, у якому достатньо огидних доказів, щоб відправити педофіла за ґрати просто з майданчика.
Насправді ж “Праймтайм” – це четверта повнометражна робота Оппенгейма: у минулому він робив успішні документальні проєкти для HBO, і попри те, що режисерові всього тридцять, ці фільми для Паттінсона є кристалізацією “масивного таланту” – цього було достатньо, щоб узятися за цей складний проєкт.
З розмови ми також дізнаємося, що їх споріднило й особисте – адже вони майже одночасно стали батьками прямо посеред робочих успіхів. У Паттінсона дворічна донька від нареченої Сукі Вотергаус, а Оппенгейм став батьком за три дні до початку зйомок. “Мало хто витерпів би стільки моїх дзвінків”, – каже актор, додаючи, що вони зідзвонювалися у FaceTime навіть тоді, коли режисер сидів у пологовому відділенні.
Та, авжеж, цей трудоголізм виправданий. Гіперчутлива тема педофілії, етики телебачення початку нульових і, насамперед, бажання команди відійти від дидактики, а натомість зануритися в корінь моральної дилеми й постаті ведучого – усе це вимагало особливої обережності на кожному етапі виробництва.
Кріс Гансен був кимось на кшталт національного супермена – красеня, що бореться зі злом, і справді про щирість його мотивів свідчить, наприклад, давніше розслідування торгівлі дітьми в Азії. А водночас Гансен усе-таки професійний шоумен, який завдячує успіхом і гонорарами жорстким правилам телебачення, де за рейтинг платять ризиком: спершу безпекою власної команди, далі законом, а насамкінець контролем над усім навколо. Саме цю траєкторію і простежує “Праймтайм”.
Цю дискурсивність Паттінсон влучно описує наступним чином: “З одного боку, шоу звертається до одного з найжахливіших злочинів – це невидимий хижак, від якого ти не маєш гарантованого захисту, який може потрапити до твого дому й скривдити дітей”. Страшнішого годі уявити. З іншого боку, тоді ніхто до пуття не розумів, що таке інтернет, що таке анонімні форуми – це була цілком нова технологія. Власне, що ще можна було зробити, крім цього шоу?”
Складність сценарію також посилювалася формальними амбіціями Оппенгейма: відтворити автентичність специфічного зрізу часу й передати естетику ранньої ери інтернету. Стрічку знято на понад десять різних студійних, плівкових і ранніх цифрових камер. За цим стоять місяці монтажу, аби зшити мультиформатну фактуру в гармонійне ціле: рухливу камеру на майданчику, зернистість ранніх CCTV в будинку, а також ексцентричні монтажні склейки, що розрізають екран навпіл до наступного кадру. Від фільму неможливо відірвати око ще до того, як Паттінсон входить у кадр, а щойно він з’являється в цьому квадратному ТБ-зображенні в синьому костюмі, який тільки підсилює колір червоних від люті щік, стає ясно, що актор і режисер знайшли спільну мову на всіх фронтах.
Амбівалентність, що лежить в основі й шоу, і фільму, стала для Паттінсона акторським підходом, і суперечливість Гансена він знайшов інтуїтивно, у грі на власній непослідовності. Утім, чіткого методу в нього не було: “Працюючи, я маю справу лише зі сценарієм і тим його електричним зарядом, і моя відповідальність – зрозуміти, як спіймати те відчуття, що виникло під час першого читання”. Що йому вдалося блискуче – інколи справді незрозуміло, чи актор грає у фільмі, чи веде телешоу, чи будує зовсім іншого персонажа, відірваного від відображеної реальності. І це чудово описує психологію телебачення, яку команда прагнула відтворити.
Говорячи про його непослідовну гру, ми помічаємо певну послідовність низки його останніх ролей. “Мене тягне до доволі темних персонажів, і це ще цікавіше, якщо ти світла людина. Принаймні сподіваюся, що це про мене”, – зі сміхом відповідає Паттінсон. Актор вірить, що глядачеві цікавіше дивитися на героїв, які стикаються з дилемами, де апріорі не існує поділу на чорне і біле: “Це наче два магніти, що створюють нескінченну кількість енергії”.
Актор уперто шукає світло навіть у чистих антагоністах, як-от в “Одіссеї”, де він грав Антіноя, що загрожує подружжю й порядку Ітаки – “під час прес-турів я постійно повторював, що він насправді такою поведінкою намагається допомогти Пенелопі й що загалом він класний хлопець!” Натомість у “Драмі” герой Паттінсона, який ледь не зриває весілля, дізнавшись про темне минуле нареченої, не тільки світлий, а ще й дуже комічний. Актор зізнається, що здивувався, дізнавшись, що деякі глядачі не дозволяли собі сміятися вголос під час перегляду фільму.
Постійні жарти на пресконференції нагадують, що Паттінсон насправді закохався в кіно через американські комедії початку століття і ніколи не приховував, що його рольовою моделлю був Джим Керрі. На запитання, чи хотів би він частіше з’являтися в комедіях, він відповідає схвально, але йому цього не дозволяє наш далеко не веселий сучасний конго часу були комедіями. Все було таким глянцевим і кольоровим, бо, серед іншого, було більше надії щодо економіки, і в такому середовищі комедію робити легше. Зараз стало дуже складно зняти комедію бодай про що-небудь, якщо вона не дуже темна і складна”.
“Чи хотів би я, щоб глядачі з мене сміялися? Не думаю, що я був би дуже добрий у класичній комедії. Мені цікавіше грати комедію там, де її не передбачено”. За приклад він бере нового “Бетмена”, над яким зараз працює, й називає його дуже кумедним: “Метт (Рівз) написав неймовірний сценарій. Перший фільм було складно винайти наново, а тепер ми йдемо в геть іншому напрямку: це радикальний переказ Бетмена, і круто, що Warner і DC це підтримують”.
І все-таки від запитання, чи не час ще більше урізноманітнити портфоліо, актор не відмахується й має непоганий план, заснований на досвіді та інтуїції: “Є частина мене, яка розуміє: високий ризик – висока винагорода”. Авжеж, постійно ризикувати – не найкраща ідея, але з часом виробляється інстинкт: коли тебе щось лякає і ти думаєш, що, можливо, це помилка. За кілька днів до прем’єри “Праймтайм” мене буквально нудило від думки, що це величезна помилка. Але в цьому й частина задоволення”.