Герой Vogue Ukraine Leaders Артур Дронь – один з найпопулярніших молодих авторів, ветеран російсько-української війни, наклади книг якого перетнули позначку в 50 000 примірників. Письменник зізнається, що статус зірки сучасної української літератури для нього дискомфорний і що він ніколи не прагнув написати бестселер. Про головне правило письма, адаптацію після звільнення з війська та обережні плани на майбутнє Артур Дронь розповів журналістці та культурній менеджерці Тетяні Терен.
Щонеділі, де б не опинився, Артур намагається ходити до церкви. У травні, перед презентацією нової поетичної збірки в Полтаві, він знову вирушив уранці до храму. Під час служби до нього підійшов священник, запитав: “Чи це ви Артур Дронь?” З’ясувалося, панотець – військовий капелан, а в його сумці саме того дня лежала Артурова книжка “Гемінґвей нічого не знає” – він брав її із собою на фронт і читав воякам. Після богослужіння автора попросили залишитися й прочитати вірянам вірші.
У війську дотримуватися цієї недільної традиції вдавалося не завжди, хоча, за словами Дроня, “це були два з половиною роки безперервної служби Божої, адже наша армія захищає саме життя”. Слухаючи Артура, думаю, що саме віра і вміння знаходити світло в найтемніші часи зробили його голос – і в поезії, і в прозі – таким важливим для українців. Його абсолютна щирість і водночас вразливість дають читачам надію, яка допомагає, як написав Дронь в одному зі своїх віршів, “тримати межі і триматись разом” у найважчі миті. Сьогодні ці слова можна прочитати на стіні одного з будинків у центрі прифронтового Харкова.
Артурові був 21 рік, коли велика війна увірвалася в життя українців. За віком він міг не йти до війська, однак за тих обставин не бачив для себе іншого рішення: “Як і всі, у перші дні великої війни я відчував, що маю зробити хоч щось”. Дронь був переконаний, що все залежить насамперед від армії, тому саме там буде найкориснішим. Наступні два з половиною роки він служив у 125-й окремій бригаді територіальної оборони: воював на Донеччині, Харківщині й Запоріжжі. У війську взяв позивний “Давид” – через любов до біблійних Давидових псалмів.
На фронт Дронь пішов поетом із власним голосом. Однак саме пережите після 24 лютого визначило теми його наступних текстів, у яких упізнали себе тисячі українців
Повномасштабне вторгнення застало Артура в момент, коли його майбутнє вже мало чіткі обриси: він закінчував факультет журналістики Львівського національного університету, працював у Видавництві Старого Лева, видав першу збірку “Гуртожиток № 6” і твердо знав, що буде письменником. Вирішив так ще у 17 років, коли зачитувався віршами Ліни Костенко й Сергія Жадана, тому аж ніяк не вважає себе автором, якого сформував воєнний досвід: на фронт він пішов поетом із власним голосом. Однак саме пережите після 24 лютого визначило теми його наступних текстів, у яких упізнали себе тисячі українців.
У 2023 році Дронь видав другу поетичну збірку – “Тут були ми”. До неї увійшли стислі вірші про побратимство, пам’ять, надію, втрату, страх та віру, яка не зникає навіть у найтемніші миті. Артур розповідає, що поезія була для нього єдиним можливим жанром на бойових позиціях – “коротким, емоційним, який не потребує особливих умов, бо можна повернутися із завдання й одразу в кількох рядочках записати свої відчуття”.
Ця стислість зумовлена не лише обставинами, а й новим відчуттям ваги кожного слова. У віршах Дроня біль утрат не заперечує світла й надії – вони раз у раз повертаються через особливо важливі для нього образи дітей. Метафора тут поступається прямоті, а поезія стає способом сказати те, що не витримує зайвих слів.
Тексти з цієї маленької збірки поширювали в соцмережах, читали на літературних і правозахисних подіях в Україні й за кордоном. У 2024 році вона вийшла англійською в британському видавництві Jantar. Для багатьох ці вірші стали зліпком воєнного часу, у якому точно закарбувалися емоції перших місяців вторгнення.
У жовтні 2024 року під час виходу підрозділу з бойових позицій на запорізькому напрямку Дронь отримав контузію та поранення руки. Лікування й реабілітація дали йому час для довшого письма – і він почав фіксувати в коротких оповіданнях те, що пережив на фронті. Задумане як спосіб дати раду власним травмам, це письмо стало підтримкою для тисяч читачів. Так народилася збірка “Гемінґвей нічого не знає”.
Автор називає її “книжкою свідчень” – тут художня проза перемежовується з есеїстикою та репортажем. Саме в цій рухливій формі народжується нова література – мова війни України за незалежність. Письмо Дроня схоже на живу магму, яку неможливо вмістити в усталені жанрові рамки. Книжка починається й завершується описом бою, у якому загинув Артурів побратим із позивним “Док”, а самого письменника було поранено. Автор знову й знову повертається до цієї миті, щоразу відтворюючи нові деталі, ніби намагаючись утримати в пам’яті все, що сталося. Між цими двома описами постають історії військових, цивільних і дітей, яких Дронь зустрічав на фронті й у тилу, армійські будні та складні запитання про те, чому обов’язок захищати країну став вибірковим.
Ще один важливий пласт книжки – переосмислення української та іноземної класики крізь власний воєнний досвід. Василь Стус і Євген Плужник – особливо важливі для Дроня автори минулого – раптом починають говорити про те, що він сам відчуває і відстоює сьогодні.
В одному з найвідоміших текстів збірки – “Господь окопний” – автор ставить Богові складні запитання, які приходять до багатьох під час війни. “Якщо Бог – це довершений розум і любов, то чому Він допустив цю війну?” Гранична правдивість, неприкрашеність, відвертість і відкритість – такою є збірка “Гемінґвей…”, яка цьогоріч здобула Премію імені Юрія Шевельова як найкраща книжка есеїстики. До кінця року очікуються її переклади вісьмома мовами та презентації у Франції, Німеччині, Сполучених Штатах, Угорщині, Бразилії, Литві, Чехії, Великій Британії й Словаччині.
Дронь зізнається, що він ніколи не прагнув написати бестселер, а статус зірки сучасної української літератури його бентежить. “На етапі письма я не бачу перед собою своїх читачів, – пояснює він. – Я пишу, бо хочу проговорити щось важливе насамперед для себе. Про свою аудиторію думаю вже під час редагування і підготовки книжки до друку”.
Артур уважно стежить за новими книжками військових і ветеранів. Радить збірки віршів Федора Рудого, Ярини Чорногуз, Ігоря Мітрова, Єлизавети Жарікової, Олени Герасимʼюк та прозу Валерія Пузіка, Артема Чеха, Богдана Коломійчука. “Завдяки тому, що письменників-воїнів у нас багато і кожен зі своєї перспективи фіксує досвід війни, колись ми отримаємо панорамний знімок нашого життя в ці часи”, – переконаний Дронь.
Зміни в житті Артура позначилися й на його біографічній довідці у книжці “Гемінґвей нічого не знає”: у першому накладі він ще названий військовослужбовцем, у наступних – уже ветераном. Після двох із половиною років у війську й важкого поранення молодшого сержанта Артура Дроня звільнили зі служби. Адаптуватися до цивільних реалій йому допомагають дві головні опори: справа життя – література – та спілкування з найріднішими.
Торік у серпні Артур одружився. Із Мар’яною вони познайомилися ще до повномасштабного вторгнення – разом навчалися на факультеті журналістики. Їхню історію Дронь розповів у тексті “Пластунка М”, що увійшов до нової книжки.
На позиціях він часто думав про відпустку: уявляв, як приїде додому й нарешті освідчиться. А далі були приліт, поранення, загибель побратимів, евакуація, військові шпиталі й численні операції. Щойно Артур зміг самотужки вдягнути сорочку, він здійснив задумане: освідчився несподівано й урочисто, у тому самому львівському ресторані та за тим самим столиком, де відбулося їхнє перше побачення.
Багато військових під час війни ставлять особисте життя на паузу, але Артур вважає: кожне рішення в таких обставинах індивідуальне й правильне. “Хтось не хоче нікого впускати в душу, а хтось, як я, зважується на те, на що не мав відваги раніше”.
“Завдяки тому, що в нас багато письменників-воїнів і кожен зі своєї перспективи фіксує досвід війни, колись ми отримаємо панорамний знімок нашого життя в ці часи”
Після демобілізації в житті Артура побільшало літературних подій – в Україні й за кордоном. Більшість із них супроводжують збори на потреби війська або допомогу постраждалим від бойових дій. Увесь дохід від продажу збірки “Тут були ми” йде на підтримку фонду “Голоси дітей”. У травні у Львові Артур організував великі благодійні читання, щоб зібрати кошти на лікування 15-річної дівчинки, яка втратила через війну обох батьків. Можливість підтримувати інших стала для нього ще однією опорою в цивільному житті: “Хай би як тобі було важко, є хтось, хто зараз переживає щось значно складніше і кому ти можеш допомогти”.
Артур згадує, як під час його першої після демобілізації поїздки за кордон росіяни обстріляли Львів: “Це одне з найгірших відчуттів, які я коли-небудь переживав. Я вперше опинився “по той бік” і зрозумів, що більше не хочу потрапляти в таку ситуацію”. Він відмовився від свого першого американського туру – зрозумів, що не може так надовго і так далеко їхати від родини.
Військова служба змінила письменника: Дронь каже, що навчився чіткіше визначати пріоритети й постійно відчуває обмеженість та кінечність часу. “Якщо раптом я знову опинюся в окопі й озирнуся у своїх спогадах назад, чи не пошкодую, що такі дорогоцінні миті витратив саме на цю справу? Що я тоді, приміром, обрав участь у фестивалі за кордоном, а не час із рідними?”
Думка про те, що колись йому, можливо, доведеться повернутися до війська, не відпускає. Артур почувається так, ніби не звільнився з армії, а лише перебуває в довгій відпустці. Та в одному впевнений: хай би як складалися обставини, не кине письменництво. Нині він завершує “Лікарню Святого Пантелеймона”: книжка, що поєднає поезію й прозу, має вийти цієї осені. Її головна тема – “життя після”: автор осмислює, як люди переживають біль і втрати, “як намагаються давати собі раду, лікувати такі рани, від яких немає ліків”. Ця збірка завершить умовну трилогію, що ввібрала в себе його воєнний досвід.
“Я маю задуми ще кількох текстів, – каже наостанок Дронь, – Зокрема, як дасть Бог, завершу роман, розпочатий напередодні великої війни. Я точно знаю, що моя головна книжка ще чекає мене попереду”.