Одним із фільмів, які ще до Венеційського кінофестивалю викликали найбільше ажіотажу, стала чи не найкоротша стрічка цьогорічної програми. Flesh Impact — своєрідна ода Мерилін Монро, у якій Дакота Джонсон та 93-річна легенда кіно Еллен Берстін грають різні версії голлівудської зірки. Тривалість фільму — лише 17 хвилин.
Режисеркою та сценаристкою виступила Меггі Джилленгол, яка цього року очолює журі основного конкурсу Венеційського фестивалю. Flesh Impact задуманий як спроба розібрати міф про Мерилін і показати жінку, яка ховалася за образом гламурної пін-ап-зірки. А ще — уявити, яким могло б бути її життя, якби вона не померла у 1962 році від передозування барбітуратами у віці 36 років.
Прем’єра стрічки припала на символічний момент — сторіччя від дня народження Монро. Цьому ювілею передувала ціла хвиля виставок і культурних подій, наприклад, масштабна виставка “Мерилін Монро” у Національній портретній галереї. То наскільки добре Flesh Impact справляється із завданням віддати шану Мерилін? На жаль, не повністю: це скоріше схоже на красиву рекламу автомобіля.
Як раніше писав Vanity Fair, ідея створити короткометражку про Монро спершу належала Емі Марентік, директорці з маркетингу люксового автомобільного бренду Genesis Motor America. Саме вона запропонувала Джилленгол долучитися до проєкту. Спочатку режисерка сумнівалася, чи підходить їй така робота, але після ґрунтовного дослідження життя Мерилін змінила думку.
Участь Джилленгол, Джонсон і Берстін давала надію, що навіть за очевидного комерційного підґрунтя вийде щось складніше й цікавіше. На жаль, результат виявився доволі дивним.
Фільм починається з Еллен Берстін у ролі вигаданої літньої Мерилін. Вона їде у своїй блискучій новенькій електромашині — камера, звісно, не забуває показати розкішний салон і сяйливий капот. Потім Мерилін паркується і підключає автомобіль до вуличного ліхтаря. Автоматичний голос повідомляє: “Ваш автомобіль заряджається”.
Її мета — театр, де на неї чекає прослуховування. Сцену проводять Пітер Сарсґаард — чоловік Джилленгол і актор, який часто з’являється в її фільмах, — та Сепіде Мофі з “Пітт”. Але перш ніж почати монолог, Мерилін розповідає їм про своє довге й насичене життя — життя жінки, яку постійно недооцінювали й списували з рахунків.
Берстін, оскароносна зірка “Аліса тут більше не живе”, “Останній кіносеанс” та “Екзорцист”, робить усе можливе, щоб ця сцена спрацювала. І справді, є щось дивне й магічне в тому, щоб побачити Мерилін у ролі акторки старшого віку, якою вона так і не встигла стати. Її біляві кучері, знаменита родимка, біла блузка й спідниця-олівець тепер доповнені тростиною.
Але щойно фільм починає стисло переказувати історію її життя, стає зрозуміло, наскільки він поверховий. Для тих, хто вже бодай трохи знає про кар’єру та особисте життя Монро, тут навряд чи знайдеться щось нове. Є спроба поговорити про сексизм, із яким вона постійно стикалася, але приблизно стільки ж інформації можна отримати, просто відкривши її сторінку у Вікіпедії. Звісно, можна сказати, що 17 хвилин — надто мало для глибокої розмови про такі теми. Але тоді виникає просте запитання: чому б не зробити фільм довшим — і цікавішим?
Далі ми переносимося у флешбеках у непросте дитинство юної Мерилін, а згодом бачимо Дакоту Джонсон у ролі Монро — на піку її слави. Спочатку її поява справді інтригує: Мерилін наполовину прихована в тіні, поступово з’являється на краю кадру. Але коли ми нарешті бачимо її повністю, магія трохи зникає.
Джонсон, імовірно, правильно робить, не намагаючись копіювати Монро чи наслідувати її голос. Та в результаті це лише сильніше нагадує, що перед нами Дакота в образі Мерилін, а не акторка, яка справді перевтілилася в ікону кіно.
Назва Flesh Impact походить від вислову режисера Біллі Вайлдера, який зняв Монро у “Сверблячка сьомого року” та “У джазі тільки дівчата”. Саме так він описував її особливу привабливість — здатність створювати у глядача відчуття, ніби до неї можна майже доторкнутися крізь екран.
У цьому сенсі Flesh Impact заслуговує на симпатію: фільм справді намагається вийти за межі легенди про Мерилін і показати жінку за образом. Але через казкову, майже притчеву структуру стрічка зрештою сама спрощує свою героїню, створюючи ще один міф про неї. Як і в багатьох інших спробах осягнути справжню Мерилін, її складність, глибину та суперечливість тут так і не вдається схопити. Вона ніби вислизає за межі кадру.
Джилленгол, Джонсон і Берстін уже створювали значно сильніші роботи — і, без сумніву, ще створять. До речі, саме на показі цього фільму Берстін отримала “Золотого лева” Венеційського фестивалю за внесок у кінематограф.
Останньою спільною роботою Джилленгол і Джонсон була повільна, тонка й захоплива драма “Загублена донька”. Тож залишається сподіватися, що їхній наступний спільний проєкт буде менш комерційним і більше нагадуватиме саме той фільм.
За матеріалами Vogue.co.uk.