У 2016 році світ облетіла фраза We Should all be Feminists, яку на звичайних білих футболках Dior розмістила Марія Грація К’юрі, тодішня креативна директорка бренду. Це була цитата з есе нігерійської письменниці та активістки Чімаманди Нґозі Адічі, однієї з найвпливовіших сучасних авторок, яка миттєво стала віральною. Наталі Портман та Ріанна вдягали їх на протести за права жінок, і футболка швидко стала одним із найпопулярніших предметів цієї колекції Dior.
Проте цей модний жест підсвітив ще одну тему: за останні 10 років африканські письменниці перестали бути “регіональною екзотикою” і перетворилися на один із головних колективних голосів світової літератури. Розповідаємо про нього найцікавіше.
Африка в авангарді
Ще на початку 2000-х африканська проза потрапляла до західних видавців здебільшого як етнографія. Змінили ситуацію саме жінки. Чімаманда Нґозі Адічі отримала Жіночу премію з художньої літератури за “Половину жовтого сонця” – роман про війну в Біафрі, а 2015 року читачі й журі визнали цю книжку найкращою з усіх лауреаток премії за її історію. Ноувайолет Булавайо із Зімбабве двічі потрапляла до короткого списку Букера, Цици Дангарембга здобула премію PEN Pinter, а Мааза Менґісте з Ефіопії дійшла до букерівського шортліста з романом про жінок-військових.
До українського читача ця проза досі доходила уривками: кілька канонічних імен, кілька перекладів, зроблених радше з поваги до премій, ніж із цікавості до самих сюжетів і їхнього тла. Віднедавна ситуація зрушила з місця – і майже одразу стало помітно, що найглибші та найвпливовіші голоси Африки – жіночі. Саме письменниці беруться редагувати те, як континент розповідає про себе: не для західного читача, який чекає екзотики, а для власних доньок і бабусь. Так, цієї осені у #книголав вийшла “Перша жінка” Дженніфер Нансубуґи Макумбі – роман про уґандійську дівчинку Кірабо, яка шукає матір і випадково знаходить дещо більше: репресовану версію історії про те, звідки взялися жінки.
Спільним для перерахованих вище авторок є не континент, а метод. Вони пишуть англійською, але вбудовують у неї власні мови, прислів’я та усні жанри, тож текст звучить одночасно як роман і як історія, почута від бабусі. Так, Макумбі відкрито називає усну традицію своєю формою – і саме тому її проза не схожа на європейський сімейний роман, хоч і працює з тим самим матеріалом: рід, спадок і таємне знання, передане вербально та майже пошепки. Ось як звучить у “Першій жінці” початок світу, переказаний старою жінкою дванадцятирічній героїні:
“…люди були просто мешканцями землі. Ми не володіли нею, не правили нею; ми ділили її порівну з рослинами, комахами, птахами й тваринами. Але одного дня наші предки усвідомили, що можуть бути більшими, що можуть володіти землею і панувати над нею”.
Жіноча свобода як ворота до культури
Найвідоміша теза колеги Макумбі, Чімаманди Нґозі Адічі – про небезпеку єдиної історії: коли про цілу країну існує один єдиний сюжет, він неминуче стає карикатурою. Романи про жіночу свободу руйнують цю однорідність краще за публіцистику, бо показують культуру зсередини й у деталях: як домовляються про шлюб, хто має право говорити на похороні, що означає бути “доброю” дівчиною в конкретному селі конкретного періоду. Читач отримує не лекцію, замасковану під роман, а повноцінний літературний досвід.
Водночас ці книжки не дозволяють читати себе поблажливо. Вони наполягають, що боротьба за жіночу свободу має власну, не запозичену ґенеалогію: у мові луґанда, наприклад, є слово mwenkanonkano, яким Макумбі перекладає “фемінізм”, – і воно старше за будь-яку західну дискусію. В Україні цей ефект відчутний подвійно: у романах про Нігерію чи Уґанду легко впізнати розмову про колоніальне минуле, вкрадену мову, те, як держава втручається в приватне життя, й те, як для цього використовують домінуючі наративи:
“Ти навіть не уявляєш, яку силу мають історії. Ця перетворила жінок на мандрівниць по землі. Відтоді вони втратили коріння: переходили не лише з місця на місце, а й між родами, племенами, народами та расами”.
У #книголав, до речі, вийшли й “Половина жовтого сонця”, і “Американа” Адічі – з ними “Перша жінка” утворює зручний маршрут для першого знайомства з континентом.
“Перша жінка”: чари, сімейна пам’ять і жіноча ідентичність
Дія “Першої жінки” починається 1975 року, в Уґанді Іді Аміна, і завершується на початку 1980-х. Дванадцятирічна Кірабо живе в селі Наттетта з дідусем і бабусею, полюбляє школу й почувається абсолютно щасливою – доки не помічає в собі “друге я”, яке час від часу покидає тіло. По пояснення дівчинка йде до сліпої Нсуути, яку в селі звуть відьмою. Замість ритуалу вигнання вона отримує розповідь про первісну жіночу природу, яку суспільство навчилося придушувати:
“Нас нічого не обмежувало; ми були величні, сильні, сміливі, гучні, горді, відважні, незалежні. Але для світу це було занадто, і люди позбулися первісного єства. Однак воно досі відроджується в таких дівчатах, як ти. І його постійно придушують”.
Макумбі будує роман як переказ міфу, що його ніхто не наважувався розповісти: у канонічній історії про Кінту й Ннамбі, прабатьків народу ґанда, жінка не має матері – і Нсуута повертає їй матір, Ннамацці, яка вийшла з води. Далі текст переносить нас у 1934 рік, до історії бабусі Кірабо та її подруги, які в дитинстві уклали угоду вийти заміж за одного чоловіка, – так родинна пам’ять пояснює те, що онучка вважала особистою драмою. Дорослішання Кірабо триває вже в пансіоні Святої Терези, де над сценою актової зали висить портрет із цитатою Соджорнер Трут: про жінку, яка колись перевернула світ з ніг на голову, а тепер здатна поставити його назад. Найточніша ж метафора роману винесена в назву однієї з частин: пригноблені зриваються одна на одну, бо гнобителя чіпати не можна.
“Перша жінка” не відповідає на питання, якою має бути жінка. Вона робить дещо складніше: показує, що ця відповідь ніколи не була однією – її просто дуже довго переписували чоловіки, а тепер переписують авторки на кшталт Макумбі.