Спеціально до Дня українського кіно креативна директорка Довженко-Центру Олена Гончарук обирає 10 недооцінених фільмів в історії нашого кінематографа, які варто побачити знов.
Фільм народжується в присутності глядача. Як атракція, явище або твір мистецтва. Глядач, навіть один-єдиний, може знищити фільм, а може дати йому неймовірний злет. Утім часто, навіть після супер успішної прокатної та фестивальної історії фільми забуваються, їх відтісняють новіші. І навіть присутність в рейтингах і “топах” не гарантує, що фільм згадують чи усвідомлюють його справжню цінність.
Для цього у світі створені кіноархіви (або сінематеки чи кіноцентри), які не лише бережуть і продовжують життя фізичних носіїв, але й продовжують життя самих фільмів, створюючи різні приводи для зустрічі з глядачем. Таким для українського кіно є Національний центр Олександра Довженка, що опікується нашою кіноспадщиною, за понад 100-літню історію її існування.
Тут створили рейтинг ТОП-100 найвидатніших українських фільмів, є декілька курованих збірок і селекцій, постійно триває пошук та презентація кінознахідок. Однак перелік нижче — мій особистий список, хоча знання і захопленість колег дуже вплинули на його формування. Я внесла в нього фільми, котрі вразили мене і заслуговують бути переглянутими знов, оскільки в кожних нових обставинах і часі вони щоразу відкриваються по-новому і є чимось більшим за розвагу, збудника емоцій чи мурашок.
“Троє”, Олександр Соловйов (1928)
Фільми для дітей — рідкісний жанр для українського кіно, хоч ми ніби й любимо дітей. “Троє” — унікальна знахідка з 1920-х, короткотривалого періоду злету нашого кінематографу.
З трійцею колоритних пацанів ми знайомимося у місті, де кожного з них вабить піонерський марш. Правда, пощастило лише одному — Мишкові Забойченку, синові простого робітника. Жоржик Журавков і Сєнька Метушня живуть на протилежних полюсах соціальної ієрархії, їхній шлях до піонерії тяжкий і тернистий. Власне, фільм дотепно оповідає про шлях кожного хлопчика і спільний катарсис на Кримському узбережжі, де відбувається символічне навернення в нову “релігію”.
Ми впізнаємо знаменитий сюжет оповідки американського письменника О. Генрі “Вождь червоношкірих”. Загалом у той період у ВУФКУ залюбки екранізували закордонних авторів, а кінозірками ставали безпритульні діти.
“Іван”, Олександр Довженко (1932)
Початок 1930-х, грандіозне будівництво ДніпроГЕСу триває. У потужний індустрійний рух може влитися кожен: селянин, робітник, кінороб. Людина підкорює камінь і воду, метал і вогонь, гребля — вражаючий витвір інженерної думки й адової праці — упокорює Дніпро, від сили духу і результатів перехоплює подих.
Українському кінематографу відкриваються можливості звуку. Ритм стрічки тепер підкоряється музиці, а музикою є все: в єдину симфонію поєднуються народний спів і оркестр, гудки заводів, скрегіт металу і шум потоків Дніпра. Це не лише данина технологіям — над фільмом працюють Борис Лятошинський та Юлій Мейтус.
То чому так тоскно і тривожно стає від цих монументальних полотен, які майстерно зводить Олександр Довженко?
“Іван” — перший звуковий фільм Довженка, який сприймається найбільш німим. Розтягнуті плани, замовкання або навпаки повтори фраз і сміху, часті панорами неба сукупно створюють відчуття замовчування і запитань, на які не може бути відповіді.
“Небо кличе”, Михайло Карюков, Олександр Козир (1959)
Намагаючись перехопити ініціативу Радянського Союзу із запуску корабля на Марс, американці відправляють власну експедицію на зорельоті “Тайфун”. Через несприятливе розташування планет гонитва за першістю мало не обертається трагедією. Екіпаж “Родіни” приймає рішення змінити курс, і рятує американський корабель від падіння на Сонце.
Фільм називали “першою спробою радянських кінематографістів підняти актуальну проблему нашого часу”, а для переконливості зйомок кіностудія ім. Довженка залучала військовий сектор, інженерів та науковців. Та попри майже стерильну “агітковість” творцям фільму закидали, що види Києва створюють “хибне враження, що вся космічна програма — заслуга однієї республіки”.
Увагу до цього фільму привернув той факт, що американський продюсер Роджер Корман у 1962 році викупив права на її прокат, а тоді ще студент Френсіс Форд Коппола частково перемонтував її для американського ринку під назвою Battle Beyond the Sun.
“Хто повернеться — долюбить”, Леонід Осика (1966)
“Поет-солдат Володимир блукає тернистими шляхами початку Другої світової війни. Перед його очима проходять: смерть командира від куль німецького винищувача, розстріл ромів німецькими окупантами, збіднілі і потомлені люди, які, щоб вижити торгують “залишками розкоші” – самоварами, іконами і навіть білизною. Нарешті поет пристає до партизанів, які намагаються підірвати нацистський потяг.
Чи повернеться Володимир з війни, щоб долюбити, ми так і не дізнаємося. Проте тисячам і мільйонам таких поетів як він замість любові після війни залишиться лише чужа пам’ять позначена меморіальними брилами та вічним вогнем”.
Фільм Осики окреслив ще одну територію, на яку зайшло поетичне кіно — осмислення катастрофи війни, через яку українське суспільство пройшло майже 20 років тому. І хоча в нашому уявленні українське поетичне кіно стійко асоціюється з вибухом кольорів та пристрастей, його чорно-біла лінія відкриває пласт пам’яті, який лишався невисловленим.
“Білі хмари”, Роллан Сергієнко (1968)
“Син вирушає через усю країну до смертельно хворого батька. Герой долає не лише географічну відстань у тисячі кілометрів — з півночі на південь України, — а й часову: у спогадах він повертається на понад тридцять років назад, у своє дитинство початку 1930-х. Це час становлення його батька — комуніста, який будує колгосп і МТС, проводить розкуркулення та виконує хлібозаготівельні плани.
“Білі хмари” вирізняються нетиповою для радянського кінематографа формою ліричного роуд-муві. У фільмі поєднано документальні кадри реальної подорожі Роллана Сергієнка та оператора Михайла Бєлікова на батьківщину сценариста в Миколаївську область із постановочними епізодами”.
У стрічці чи не вперше в українському кінематографі відверто звучить тема штучного голоду 1930-х років, розкривається темна сторона “розкуркулення”, а наслідки війни показані не як подвиг, а трагедія. Попри неоднозначність сприйняття фільму цензурою, він вийшов на екрани і зберігся до наших днів, із неореалістською чорно-білою фактурою та мінімалістичним саундтреком Валентина Сильвестрова.
“Осяяння”, Володимир Денисенко (1971)
“Вважалось, що в Україні сидять гречкосії, тому такий інститут їм не потрібен”, — розповідав Віталій Шелест про створення у Києві академічного Інституту теоретичної фізики. Інститут зрештою створили у 1966 році. Наукові, технологічні, мистецькі досягнення не були прерогативою України. Демонстрація таких здобутків у кіно була серйозно регламентована. Слід було триматися в діапазоні союзної житниці, кочегарки, курорту та добродушного “молодшого брата”.
Утім, від середини 1960-х українське кіно регулярно звертається до науки і вчених саме на теренах України. Герой “Осяяння”, молодий український вчений Юрій Морозенко, робить важливе відкриття у сфері мікробіології і генетики. Володимир Денисенко, “відомий неабиякою ерудицією, відходить від звичних формул і шаблонів та намагається сконструювати нового українського героя-інтелектуала, підкреслюючи культурну (з українським наголосом) насиченість його оточення”.
Естетично вишуканий і стильний фільм, “Осяяння” прохолодно зустріли в Україні, а союзна критика нещадно його розкритикувала. Наші кінознавці повернули фільм із забуття з наміром повернути його в канон “поетичного кіно” та почати розмову про українське інтелектуальне урбаністичне кіно.
“Руда фея”, Володимир Коваленко (1987)
Цей фільм залишився в тіні своїх більш гучних сучасників та картин, що виходили з-під заборони після реабілітації, оголошеної з'їздом Спілки кінематографістів СРСР у 1986 року. Однак “Руда Фея” є вигадливим і сюрреалістичним дзеркалом епохи перебудови, що передчуває майбутній колапс системи через розлад зв’язків між селом і містом та всередині однієї окремої сім’ї.
Фільм народився в півпраці режисера-дебютанта Володимира Коваленка та легендарного оператора Юрія Гармаша (“Вавілон ХХ”, “Така пізня, така тепла осінь”). Попри відверте переживання суспільного колапсу, фільм тримається на стороні головного героя — 11-річного Мінька, наче утримуючи крихку оборону навколо дитячої чистоти та наївності. І це пропонує глядачеві зовсім протилежний досвід до того, що він міг пережити, дивлячись зняте у Москві правдиве, але нелюдське “Чучело”.
“Астенічний синдром”, Кіра Муратова (1989)
З перших кадрів ми опиняємось в герметичній ситуації жіночого горя, що передана зі спостережливістю та ретельністю науковця. Залишається співпереживати відчаю героїні, або піти, бо нервовій системі вже досить. Та сценарій зненацька проривається, і глядача викидає у свято агонії СРСР.
“Повний апатії та агресії “Астенічний синдром” – один з найперших та найважливіших радянських фільмів про руйнацію ілюзій та шок від зустрічі з реальністю. Сварки в черзі з рибою, тиснява в метро, вигорілі дошки пошани, атмосфера кладовища, хаос і крики були з одного боку вираженням типової для Муратової експресії, з іншого – демонстрували крах авторитетів та сирітство вчорашніх атрибутів влади. Нарешті, немов вирішальний акорд, в фінальній сцені фільму вперше в радянському кіно прозвучав мат”.
“Астенічний синдром” — не лише свідчення епохи або карколомне плетиво людських доль та історій. Це прояв актуального мистецтва 1980-х—90-х, і розглядати фільм варто в контексті одеського концептуалізму та в цілому “нової української хвилі”, українського мистецтва, яке не намагається розчинитися у величі імперії, а подає власний голос.
“Із житія Остапа Вишні”, Ярослав Ланчак (1991)
Історія кохання українського письменника Остапа Вишні (Павла Губенка) та акторки Варвари Маслюченко. У 1933 році Вишню безпідставно заарештовують і засуджують до десяти років таборів. Варвара домагається дозволу жити поруч із чоловіком, але згодом їх розлучають на роки. Доки вона поневіряється з донькою, чоловік виживає в таборах, тримаючись за людей і пам’ять про кохану.
Гіркий гумор, український спів серед задубілих табірних стін, спроби дихати із зашморгом на шиї. Все здається простим і очевидним, але постають питання, відповіді на які досі не знайдені.
Фільм, що одним із перших звернувся до теми Розстріляного відродження та репресій української інтелігенції. Голос української пам’яті прорвався і його вже неможливо було заглушити.
“Українські шерифи”, Роман Бондарчук (2015)
Через те, що в селі Стара Збур’ївка на Херсонщині практично немає міліції, функцію охорони громадського порядку беруть на себе двоє місцевих жителів — 50-річний Віктор Кривобородько і 44-річний Володимир Рудьковський.
Віктор і Володя поєднують обов’язки міліціонерів і соціальних працівників: вгамовують сімейні сварки, спиняють бійки між сусідами, шукають потопельників тощо — тобто займаються усім, окрім кримінальних злочинів. Однак після того, як починається війна, настрій у жителів села змінюється.
Цей документальний фільм народився з великої любові та емпатії режисера Романа Бондарчука до рідних місць. Якщо комусь пощастило побачити виставку “Херсон. Степ тримає”, там можна було побачити огром документів, спогадів, записів, які лягли в основу фільму і дають розуміння того, наскільки глибоко сягає коріння нинішньої війни, в якій пропаганда займає провідне місце.