Завдяки радянському кінематографу та художній літературі у багатьох людей сформувалося стійке уявлення про те, що басмачі – це звичайні бандити. Після катастрофи СРСР 1991 року на хвилі викриття і заперечення всього радянського ставлення до басмачества деяких республіках колись єдиної країни перевернулося з ніг на голову. Забігаючи наперед, обидві описані точки зору є крайнощами. Проте, істина, як часто буває, знаходиться зовсім не посередині, а в конкретному місці. І на превеликий жаль будь-якого з «радикальних» поглядів, правда набагато складніше, ніж хотілося б уявити.
Із басмачами все не так просто.
Історія явища, відомого сьогодні як «басмачество», сягає корінням ще у дореволюційний період російської історії. У Центральній Азії завжди було неспокійно, проте порівняно з періодом громадянської війни у перші десятиліття XX століття там було відносно тихо. Проблеми почалися 1916 року, коли царське уряд ухвалило рішення про початок мобілізації місцевих жителів на тилові роботи. Ця політика спровокувала велике повстання у регіоні, яке довелося тиснути силою. Однак, як це часто буває: повністю придушити опір із першого разу – не вдалося. Частина повстанців пішла біля гори. Наступна революція 1917 року також додала стабільності регіону. Біля загону тих, хто не змирився з поразкою заколотників, почали стікатися нові люди.
Ситуація у громадянській війні була складною.
У радянській масовій культурі та пропаганді всі ці громадяни таврувалися одним терміном – «басмач». У російську мову це слово прийшло з узбецької. Перекласти його можна як “нальотчик”. При цьому слово має яскраво виражену негативну конотацію, що робить його близьким за змістом до слів «грабіжник» та «розбійник». Заради справедливості варто зазначити, що було б дивно, якби радянська пропаганда змогла дозволити собі якусь об’єктивність у цьому харчуванні. Особливо враховуючи той факт, що тиснути на збройний опір басмачів довелося протягом багатьох десятиліть. З іншого боку, важливо розуміти, що саме собою явище «басмачества» було набагато складнішим і різношерсним, хоча й далеко не унікальним для території колишньої Російської імперії у роки громадянської війни.
Басмачі справді були розбійниками, але не просто і не всі.
Ліпити з усіх басмачів поголовно бандитів і грабіжників – це така ж крайність, як і ліпити з них часто-густо «народних героїв», що билися виключно за незалежність Середньої Азії від радянської Росії. Якісь зграї басмачів справді були просто грабіжниками. У той час як інші загони виявилися більш організованими і далекоглядними, почавши робити спроби захоплення влади в регіоні з метою організації власної держави. Причому найчастіше ватаги басмачів переходили з однієї якості до іншої. У цьому відношенні вкрай показовою є історія життя (і смерті) Мухаммед-Курбан Сердар, відомого також як Джунаїд-хан.
Багато басмачі сподівалися створити власні держави.
Свою кар’єру Мухаммед-Курбан Сердар розпочав як аульного судді (казі) та розпорядника води (міраба). Потім устиг побути розбійником, потім опинився на службі хівінського хана, а за години громадянської війни взагалі перетворився на фактичного (і останнього) правителя Держави Хозрем, що проіснував до 1920 року. Щоправда, закінчивши Сердар погано – честолюбець, прийшовши до влади, спіткнувся про своїх підлеглих, яких рано чи пізно перестала влаштовувати політика військового візира. В результаті Мухаммед-Курбан спочатку втік до пустелі, а потім був убитий власними людьми. І подібних доль в історії громадянської війни у Середній Азії – безліч. Інший питання в тому, що навіть коли ми не називаємо басмачів апріорі «просто бандитами», не варто романтизувати їх долі та звичаї – з жорстокістю ці люди мали повний порядок.
Громадянська війна – темний та жорстокий час.
Ошибка була б сприймати басмачество і як виключно етнонаціональний рух Середньої Азії. Спершу загони басмачів справді складалися виключно вихідців місцевих народів. Проте громадянська війна змінила і це. Після серії вражень 1918 року багато старих угруповань розпалися. Прийшли їм на зміну освіти ставили на чільне місце не стільки місцевий трайбалізм, скільки антибільшовизм. У цих умовах ватаги басмачів нового видання стали наповнюватись різними людьми. Так само не варто однобоко представляти і джерело підтримки басмачества: жили вони далеко не тільки грабунком і горезвісною підтримкою з боку Великобританії. До певної години у басмачів були у розпорядженні та власні лояльні території. Де їх тією чи іншою мірою підтримувало й місцеве населення.
Басмачі програли не Червоній армії.
До 1923 року басмачество почало швидко здавати позиції. Проте успіх радянської влади був зумовлений не лише силою зброї, а й мудрою політикою, що відповідала сподіванням більшості місцевих жителів. Тяжким ударом для басмачества в Середній Азії стала готовність більшовиків йти на цілу низку вчинків у економічній та релігійній житті. Звичайно, повністю знищити опір не вдалося, внаслідок чого рецидиви басмачества відбувалися у Середній Азії аж до кінця 1930-х. Останнім яскравим виступом басмачів став період колективізації. Однак, до цього моменту переважна більшість жителів регіону була налаштована вже виключно доброзичливо до радянської влади. У тому числі з цієї причини етнонаціональну та класову карту надалі не вдалося розіграти агентурі Третього рейху у роки Великої Вітчизняної війни.
Басмачі програли своєму народу.
Насамкінець хочеться лише нагадати, що історія не знає умовного способу і сьогодні дуже наївно міркувати про те, як «чудово» чи навпаки «страшно» жила б Середня Азія при басмачах/білих/китайцях/англійцях/іранцях – треба підкреслити. Дивитися на басмачество об’єктивно у всій його різноманітності та складності – непросто. Насамперед через глибоку політизованість будь-якого обговорення вітчизняної історії XX століття. Проте водночас наївно думати, що лідери басмачів боролися за счастя та достаток тих самих «широких народних мас» Середньої Азії. А тому навряд чи ці люди сьогодні заслуговують на будь-яке поважне ставлення до себе. Можна не любити радянську владу, але безглуздо і нечесно заперечувати, що на момент години політична програма більшовиків виявилася ближчою серцю місцевих жителів, ніж програми феодальних князів, націоналістів та різного роду політичних авантюристів. А тому програли басмачі насамперед не Червоній армії, а власному народові.
А ось цікаве відео з нашого каналу – переосмислення МіГ-29, яке перевершило оригінальну модель майже за всіма параметрами:
Протягом теми читайте про чудеса Країни сонця , що сходить: 10 найдивніших і незвичайних «японців».
Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *