«У сто років мій мозок працює краще, ніж у двадцять». Це слова Рити Леві-Монтальчині, сказані на її власний ювілей. Вона пережила фашизм, здобула Нобелівську премію та померла у 103 роки з абсолютно ясною головою.
Її батько-інженер бачив для неї шлях класичної домогосподарки. Однак смерть улюбленої гувернантки від раку шлунка спонукала Риту здобувати медичну освіту. Вона присвятила себе науці, відмовившись від сім’ї та дітей.
У 1938 році режим Муссоліні заборонив євреям навчатися в університетах. Рита Леві-Монтальчині знайшла вихід, облаштувавши підпільну лабораторію у власній спальні в Турині.
Пізніше, через бомбардування, вона перевезла своє обладнання до сільської хати в П’ємонті. Її інструментарієм були швейні голки, а замість лабораторних мишей — курячі ембріони, яйця для яких вона отримувала від місцевих фермерів.
Згодом Рита зазначала, що диктатура фактично зробила їй послугу: у спальні вона досягла більших наукових відкриттів, ніж могла б у стінах університетських лабораторій.
Після війни вона переїхала до США, де провела 30 років. Її дослідження принесли їй Нобелівську премію за відкриття фактора росту нервів. Це відкриття стало ключем до розуміння таких хвороб, як Альцгеймер та рак, а не чарівною пігулкою для безсмертя, як це часто зображують у популярних виданнях.
Як жінці вдалося дожити до 103 років і зберегти ясність розуму? Вона спала близько шести годин на добу. Їла повноцінно лише раз на день, в обід, а ввечері обмежувалася легким супом або апельсином.
Головний м’яз, який вона тренувала все життя, — це мозок. Її рецепт нейропластичності полягав у постійному навчанні. Вона читала складну, навіть незрозумілу літературу, розбираючи кожен термін, доки не доходила до суті. Вона вважала, що мозок повинен активно працювати.
Рита Леві-Монтальчині пішла з життя тихо напередодні 2013 року, не прокинувшись. Це був безболісний фінал після століття інтенсивної розумової діяльності.
Це, здається, єдиний ефективний підхід до збереження активності мозку у похилому віці.