Про дитинство в Ґрейсленді та особливий зв’язок із королем рок-н-ролу
У 2022 році Ліза Марі Преслі попросила свою доньку, Райлі Кіо, допомогти їй завершити мемуари, над якими вона працювала багато років. Однак невдовзі співачки не стало. Після неї залишилися лише записані аудіоспогади — щемливі історії про дитинство, родину, втрати та життя поруч з однією з найяскравіших постатей XX століття.
Доповнивши мамині аудіозаписи власними роздумами, Райлі Кіо створила книжку-діалог між матір’ю та донькою. «Звідси до Великого Невідомого» — це глибоко особиста історія про любов і втрату, складні родинні зв’язки та пам’ять, яка перемагає смерть. Українською мовою мемуари вийшли у видавництві #книголав. Уривком, у якому Ліза Марі згадує дитинство поруч із батьком, Елвісом Преслі, ділимося далі.
Я відчувала, наче мій батько може змінювати погоду. Він був для мене божеством. Обраною людиною. Він мав таку особливість: можна було побачити його душу. Якщо мав кепський настрій, то й на вулиці ставало похмуро; якщо здіймалася буря, то це тому, що він міг ось-ось вибухнути. Тоді я вірила, що батько може викликати бурю.
Зробити його щасливим, розсмішити — це було для мене найголовнішим у світі. Якщо я знала: щось здається йому смішним — то робила це якомога частіше, щоб його розважити. Коли ми виїжджали з Ґрейсленда, фанати завжди кричали «Алвіс! Алвіс!» із південним акцентом. Одного разу я спародіювала когось із них, і батько сміявся до сліз. Вважав, що це найсмішніше, що він будь-коли чув.
Іншого разу я лежала у своєму ліжку форми гамбургера — величезному чорно-білому хутряному ліжку, до якого вели сходинки, — він сидів поряд зі мною на стільці, а я подивилася на нього й запитала:
— Скільки в тебе грошей?
Він упав зі стільця від сміху. Я не могла зрозуміти, чому це так смішно. Я була дуже до нього прив’язана. Наша близькість значно міцніша, ніж я комусь раніше показувала.
Він дуже любив мене й був повністю мені відданий, на тисячу відсотків залишався поряд, наскільки міг, не зважаючи на всіх навколо. Він віддавав мені все, що міг, більше, ніж будь-кому іншому.
І все ж я його боялася. Батько був дуже емоційний, вам би не захотілося, щоб він на вас гнівався. Якщо я його засмучувала або він на мене сердився, мені здавалося: настав кінець світу. Я не могла із цим упоратися. Коли він гнівався на мене, я сприймала це дуже особисто, почувалася просто знищеною. Я хотіла, щоб він усе схвалював. Одного разу я пошкодила коліно, і він сказав: «Трясця, чому ти поранилася?» Це мене просто знищило.
Моя мама була дочкою військового льотчика. Вона познайомилася з татом у чотирнадцять років, і її батьки дозволили їм одружитися. То були інші часи.
Тоді жінок приймали в лікарні, коли вони починали народжувати. Їх вводили в наркоз, а коли ті прокидалися, у них уже була дитина. Вона прийшла в лікарню гламурною, красивою, а коли прокинулася, їй просто вручили дитину.
Мама розповіла мені, що думала спробувати впасти з коня, щоб спричинити викидень. Вона не хотіла набирати кілограми під час вагітності. Вважала, що це не пасуватиме їй як дружині Елвіса. За ним бігало стільки жінок, і всі були красиві. Мама хотіла, щоб він приділяв їй всю увагу. Вона була настільки засмучена вагітністю, що спочатку їла тільки яблука та яйця й майже не набирала вагу. Я відразу стала для неї тягарем і завжди відчувала, що вона мене не хотіла.
Я вірю в енергію в утробі, тож, можливо, я вже тоді знала про її бажання мене позбутися. Зрештою вона просто вирішила залишити мене, але на той час у неї не було сильного материнського інстинкту. Можливо, саме в цьому моя проблема.
Мені розповідали, що моя історія народження була дуже зворушливою. Тато сильно нервував, як і всі інші. Батьки багато разів репетирували, намагаючись знайти найшвидший шлях до лікарні. Провели кілька пробних заїздів, і все було добре. Але потім Джеррі Шиллінґ, один з найдавніших друзів мого тата, який був за кермом, мало не поїхав не в ту лікарню. А тоді я народилася.
Мама хотіла мати гарний вигляд для тата, тому вирішила наклеїти накладні вії, перш ніж він прийшов до нас. Проте вона все ще була під дією ліків і наклеїла їх на дзеркало, а не на повіки. Після цього була пресконференція — мама і тато вийшли з лікарні, махали руками, усі їх фотографували. Отже, преса завжди була там, біля воріт, із самого дня мого народження. Потім вони відвезли мене додому, у Ґрейсленд.
Мені було чотири, коли вони розлучилися. Але я залишалася дуже близькою з татом. Я знала, як сильно він мене обожнював, як сильно любив. Я знала, що він розумів, як сильно я не хотіла, не хотіла, не хотіла залишати його. Не хотіла, не хотіла, не хотіла їхати до нового будинку моєї мами в Лос-Анджелесі. Ненавиділа це. Він купив там будинок, щоб бути поряд зі мною. Коли я була в Лос-Анджелесі, він телефонував мені серед ночі, щоб поговорити, або просто залишав повідомлення на автовідповідачі. Я тоді брала уроки гри на фортепіано, і він хотів їх слухати, тому моя мама клала телефон на фортепіано, щоб він міг чути, як я граю.
Я робила все, що він хотів. Співала, танцювала. Він завжди хотів, щоб я співала. Мені не подобалося, але я знала, що це робить його щасливим, тому слухалася. Він хотів, щоб я навчилася грати на фортепіано «Greensleeves», і я це зробила. Тато міг би сказати: «Відрубай собі обидві ноги», і я б це зробила. Тільки щоб він був щасливий.