© Кадр з фільму «Кокухо»
Петро Катеринич
Рьо Йошідзава тримає віяло так, ніби це заряджена зброя: легкий схил голови, коливання шовку, і ось з тіла тридцятирічного чоловіка постає граційна жінка, витворена вісімнадцятьма місяцями щоденних занять під орудою живого маестро кабукі — Накамури Ґандзіро IV. Це головна сцена «Кокухо» (国宝, «Національне багатство») — драми про традиційний японський театр, що стала найбільш прибутковим японським художнім фільмом усіх часів, заробивши 128 млн дол. Кожен десятий житель країни прийшов подивитися, як син якудзи опановує роль жінки на сцені.
В добу, коли японський прокат цілком належить аніме та серіям, артхаусна кінострічка про оннаґату — чоловіка, який відтворює жіночі образи в кабукі, — побила 22-річний рекорд «Ритму і поліції 2» та залишила далеко позаду «Месників: Фінал», які на японському ринку зібрали вдвічі менше.
Кадр з фільму «Кокухо»
Кадр з фільму «Кокухо»
Наґасакі, 1964 рік: чотирнадцятирічний Кікуо Тачібана бачить, як його батька — очільника якудзи — вбивають в засніженому саду. Відомий актор кабукі Хандзіро, якого грає Кен Ватанабе з величною витриманістю, що стала його візитівкою ще з «Останнього самурая», бере сина ґанґстера під захист, оскільки побачив у ньому те, чого не мав навіть його кровний син Сюнсуке: обдарованість, настільки яскрава, що межує з прокляттям.
Кадр з фільму «Кокухо»
Далі — пів століття змагання і братерства, зрад і самопожертви, в яких Кікуо і Сюнсуке ростуть разом, виходять на сцену разом і змагаються за право називатися «кокухо» — «національним надбанням» — найвищим званням для митця в Японії, який водночас мають не більше сотні людей в усій державі. Фільм створений за однойменним бестселером Сюїчі Йошіди — романом на 800 сторінок. Перший варіант монтажу його тривав чотири з половиною години, і режисер Лі Сан-іль назвав процес скорочення до трьох годин як «хірургію без знеболення».
Дзайнічі знімає найбільш «японський» фільм
Лі Сан-іль з’явився на світ 1974 року в Ніїґаті. Він — дзайнічі-кореєць третього покоління — нащадок корейців, які опинились в Японії внаслідок колоніальної окупації Корейського півострова в 1910–1945 роках, і належить до спільноти з приблизно 450 тисяч осіб, яка десятиліттями існує в складній зоні між двома самоідентифікаціями. Його батько викладав в корейській школі Чхонрьон, пов’язаній з КНДР, сам Лі відвідував корейську школу аж до старших класів, і, на відміну від багатьох дзайнічі, які беруть японські імена, щоб уникнути побутової дискримінації, ніколи не змінював прізвища, не брав псевдоніму і не приховував своє походження.
Усі його стрічки — «Лиходій», «Гнів», «Непрощений» — обертаються довкола однієї і тієї ж теми: чужий у ворожому середовищі, людина, яка намагається знайти місце у світі, що її відкидає. І ось «Кокухо» — проєкт, який Лі плекав п’ятнадцять років: про аутсайдера, сина якудзи, який проникає у найбільш закритий, кастовий, спадковий світ японської культури — театр кабукі — й досягає його абсолютної вершини. Дзайнічі-кореєць створив найбільш «японський» фільм в історії японського кіно.
Кадр з фільму «Кокухо»
Оннаґата: коли чоловік стає жінкою
Для західного глядача слово «кабукі» часто звучить зневажливо — в англійській мові вираз kabuki theater застосовують для позначення показних, але пустих політичних жестів, і стрічка Лі Сан-іля показує, наскільки це уявлення поверхневе. Кабукі — театральна форма з чотирьохсотлітньою історією, де всі ролі виконують чоловіки, а оннаґата (女形) — актори, які спеціалізуються на жіночих ролях, — вважаються носіями найвищої майстерності: вони прагнуть не копіювати жінку, а витворити ідеалізовану жіночність, яка перевершує реальну.
Кадр з фільму «Кокухо»
Кабукі зародився на початку XVII століття як театр міського плебсу — на противагу аристократичному театру но — і від самого початку був пронизаний парадоксами: перші вистави ставила жінка, танцівниця Ідзумо-но Окуні, але вже 1629 року шьоґунат Токуґава заборонив жінкам виступати на сцені, вважаючи їхню присутність занадто провокативною, і відтоді всі ролі — і чоловічі, й жіночі — виконують виключно чоловіки. З заборони народилася ціла філософія: оннаґата не відтворює жінку, а створює жіночність як абстракцію, очищену від біологічного й піднесену до рівня чистого мистецтва. Чимало хто з великих оннаґата стверджував, що справжня жінка ніколи не зможе відтворити жіночність так переконливо, як чоловік, оскільки не може подивитися на неї зі сторони.
Кадр з фільму «Кокухо»
Кадр з фільму «Кокухо»
Сцена кабукі — це окремий всесвіт з власною фізикою: «ханамічі» (花道, «квітковий шлях») — довгий поміст, що пролягає крізь зал і стирає кордон між глядачем і актором; «міе» — завмирання в драматичній позі з нірамі — перехрещуванням очей, коли одна зіниця рухається до перенісся, що стало однією з найвідоміших візуальних ікон Японії; «куроко» — асистенти в чорному одязі, яких глядач зазвичай «не помічає», хоча вони стоять на сцені поруч з актором. Увесь цей арсенал передається через систему «іемото» — спадкову ієрархію, де сценічне ім’я, репертуар і навіть жести є власністю родини, а не індивідуального таланту, і саме тому проникнення аутсайдера в цей світ — не просто сюжетний хід «Кокухо», а справжнє порушення культурного табу.
Рьо Йошідзава та Рюсей Йокогама тренувалися півтора року під наглядом Накамури Ґандзіро IV, вивчаючи не лише хореографію, а й «ката» — канонічні зразки руху, що передаються з покоління в покоління, — і результат виявився настільки переконливим, що фільм отримав номінацію на «Оскар» за найкращий грим і зачіски — це перша така номінація для японського фільму з японською командою. На 98-й церемонії Академії в березні 2026 року «Кокухо» поступився «Франкенштейну», а до категорії «Найкращий міжнародний фільм» не потрапив, хоча й пройшов до шортлиста, — і це окрема тема про те, як Голлівуд сприймає азійське кіно, що не вписується у звичні жанрові межі.
Кадр з фільму «Кокухо»
Кадр з фільму «Кокухо»
Втім, головний «Оскар» цього фільму — не статуетка, а культурний вплив: за даними японських медіа, продаж квитків на реальні вистави кабукі зріс на 20%, великі театри побачили приплив юних глядачів і тих, хто завітав на кабукі вперше.
«Бонтан Аме» для сечового міхура
Хронометраж «Кокухо» — 2 години 55 хвилин без антракту, і для японських глядачів це спричинило цілком реальну логістичну проблему, яка вибухнула в соцмережах вірусним лайфхаком: щоб не хотілося в туалет під час тривалого фільму або концерту, треба з’їсти декілька «Бонтан Аме» — м’яких жувальних цитрусових цукерок зі смаком помело від компанії з Каґошіми, яка виготовляє їх з 1924 року. Логіка — хай і не підтверджена науково — в тому, що цукор стимулює вироблення антидіуретичного гормону, а жувальна структура відволікає від покликів.
«Бонтан Аме» — столітня цукерка зі їстівною обгорткою з рисового крохмалю, що зазвичай продається як даґаші, тобто дешеві дитячі солодощі за декілька десятків ієн, — раптово стала дефіцитним товаром. Seika Foods не встигала з поставками, в конбіні з’явилися рекламні стенди «Йдете на концерт? Йдете в кіно? Візьміть «Бонтан Аме»!», а тренд дістався до Південної Кореї. Японська цукерка з Каґошіми стала мемом по обидва боки Корейської протоки — завдяки фільму корейського режисера про японський театр, і є в цій симетрії щось дивовижно прекрасне.
Кадр з фільму «Кокухо»
Кадр з фільму «Кокухо»
В останній сцені фільму журналіст питає постарілого Кікуо, чого він іще прагне, і той відповідає одним словом: «Пейзаж» — той самий пейзаж, який він побачив іще юнаком під час виступу легендарного оннаґати Манґіку, де біль і краса стали нерозрізненними, де тіло перестало бути в’язницею й перетворилося на інструмент, де традиція виявилася не кайданами, а крилами.
Кадр з фільму «Кокухо»
Кікуо не народився в родині акторів кабукі, Лі Сан-іль не народився японцем. Та обидва показали, що традиція — це не кров, а вибір, помножений на одержимість. На Токійському міжнародному кінофестивалі 2025 року Лі вручили нагороду імені Акіри Куросави за визначний внесок у світовий кінематограф, і він прийняв її під своїм корейським ім’ям.