© Getty Images
Марко Баянов
Російський безпілотник, який 14 червня завдав шкоди будівлі Харківського художнього музею та його експонатам, одночасно викликав шквал критики в соціальних мережах.
На певний час там з’явилася велика кількість шанувальників мистецтва та фахівців з музеєзнавства. Звісно, можна не знати, що державний протокол евакуації набув чинності лише в лютому 2026 року. Можна, мабуть, ніколи в житті не бачити самої будівлі музею й навіть не уявляти, скільки там поверхів. Але чи доречно за такого рівня обізнаності розпалювати ненависть на адресу музейних працівників — це вже питання морального характеру.
Проте можна й щиро співчувати або пропонувати реальну допомогу. Люди бувають різними. Наша розмова із завідувачкою відділу зарубіжного мистецтва Харківського художнього музею Мариною Філатовою — про збереження людей, людяності та витворів мистецтва. Саме в такому порядку.
Марина ФілатоваФото надані Харківським художнім музеєм
«Ми, музейні працівники, звикли говорити про культурні цінності, про фонди, про унікальні твори. Це наша робота, наша відповідальність. Але найважливіша цінність — людина», — переконана Марина Іванівна.
— Пані Марино, коли перший шок і первинна реакція трохи минули, у пам’яті зазвичай залишаються найяскравіші стоп-кадри. Як цей день починався для вас і ваших колег?
— 14 червня випало на неділю. І, хоч би як дивно це звучало, я досі думаю про це як про єдиний щасливий збіг, що врятував людей. З початку повномасштабного вторгнення музей не функціонує для відвідувачів у звичному режимі. Харків є містом, розташованим поблизу фронту, культурно-масові заходи заборонені, у неділю музей був закритий. У будівлі не було співробітників. І це найголовніше. (Від уламків під час удару постраждали люди, що перебували неподалік будівлі. — М.Б.)
Мій особистий нав’язливий спогад — це звук. Я проживаю поруч із музеєм. Поверталася додому, і ця моторошна штука пролетіла буквально наді мною, я це відчула фізично ще до того, як побачила. Сховалася в арці. За кілька хвилин пролунав вибух. Це був такий звук, після якого тіло раніше за голову усвідомлює: щось сталося. Побачила пожежні машини, швидку допомогу, які мчали в напрямку музею. Зайшла в квартиру — одразу дзвінок від Віри Ярової, нашої головної зберігачки. Каже, поліцейський з пункту охорони зателефонував, що музей палає.
Домовилися: ми з чоловіком за десять хвилин будемо на місці, вона намагається дістатися якомога швидше.
— Якщо відновити хронологію: що ви побачили, коли переступили поріг, як координували дії?
— У той момент хронологія — це не зовсім про послідовність. Це коли ти не встигаєш думати, а просто дієш на адреналіні.
Коли ми приїхали, біля музею вже перебували екстрені служби, ДСНС, швидка, поліція, мер міста Ігор Терехов. Пожежники розгорнули рукави й готувалися подавати воду. Я повідомила, що всередині ще залишаються експонати. Ігор Терехов дав команду почекати з подачею води настільки, наскільки це було можливо. Почали виламувати двері до сховища. Не було часу шукати ключі в колбах, не було часу на звичну музейну послідовність дій. Допомагали рятувальникам усі: мер, наші співробітники, реставратори Харківської філії Національного науково-дослідного реставраційного центру України (ННДРЦУ), митці Харківської організації Національної спілки художників України (ХО НСХУ), заступник директора департаменту культури і туризму Харківської ОВА Олександр Костін, хлопці та дівчата з «Добробату», просто перехожі.
Жодної «красивої» героїки. Дим, пил, напруга, уламки, крики, вода, сирена. Але в цьому хаосі люди діяли максимально швидко. І дуже точно, бо будівля стара: 1914 рік, пам’ятка архітектури місцевого значення, збудована за проєктом Олексія Бекетова… дерев’яні перекриття, дранка між залами. Горить дуже стрімко. Мабуть, найбільшим шоком був сам вигляд музею. А ще — відчуття безпорадності. Бекетовський особняк — це тіло музею. Його обличчя, його пам’ять, його сутність. І раптом ти бачиш його пораненим. Простір, у якому ми все життя берегли красу, сам потребує порятунку.
Фото надані Харківським художнім музеєм
— Як вирішувалося, що рятувати в перші хвилини? Чи існує в музеї власний внутрішній протокол «медичного сортування», тобто «тріажу» для експонатів, коли цінність визначається, наприклад, за матеріалом?
— У музейній роботі завжди є розуміння пріоритетності. Ми враховуємо мистецьку та історичну цінність, матеріал, стан збереження, вразливість до води, вогню, механічних пошкоджень.
Однак розмови про «сортування» розбиваються об реальність, коли пожежники кричать, що зараз усе обвалиться, і починають рясно лити воду. Тоді ти вже не думаєш про матеріал, а хапаєш усе, до чого дотягуються руки.
Вогонь знищує миттєво. Вода для творів мистецтва також становить страшну загрозу. Тому першочергові дії були дуже прості: винести те, що можна винести; відокремити мокре від сухого; не допустити подальшого намокання.
І весь час треба пам’ятати: жоден експонат не вартий людського життя. Це не красива фраза. Це правило, яке в надзвичайній ситуації має бути незламним. Коли я була на тренінгу під егідою ЮНЕСКО щодо збереження культурної спадщини в умовах війни, закордонні колеги сказали дуже просту річ. Якщо в критичній ситуації перед вами людина, тварина й експонат, черговість порятунку саме така: спочатку людина, потім кішка чи собака. І вже тільки потім — експонат. Для музейника це навіть боляче чути. Бо ми роками живемо з думкою, що маємо зберегти твір за будь-яку ціну. Але будь-яка ціна не може бути людським життям.
Фото надані Харківським художнім музеєм
— Як оцінюють на сьогодні масштаби та характер збитків? Які першочергові діагнози ставляться постраждалій частині колекції?
— Доки реставратори ННДРЦУ не завершили обстеження всіх постраждалих творів, я не маю права робити поспішні висновки. Кожен предмет має бути звірений за документами, оглянутий і зафіксований актом. Важливо сказати, що постраждалі твори готувалися до евакуації, частково були запаковані. Їх не «забули». Вони були в процесі переміщення. Окремо рятували твори тимчасового зберігання, зокрема колекцію Іллі Лучковського. Саме про ці роботи багато хто питає, бо на відео було видно, як їх виносять. Але повний перелік і стан конкретних творів мають бути озвучені тільки після офіційної фіксації. Інакше можна завдати шкоди. Сказати неточно — дати привід для чуток. Реставратор іноді бачить шанс там, де неспеціаліст уже поставив би хрест. Буває й навпаки: зовні робота здається не дуже пошкодженою, а всередині вже пішли процеси, які важко зупинити. Найважливіше зараз — стабілізація: висушити, не допустити грибка, не дати основі деформуватися ще більше, зафіксувати пошкодження, зробити описи. Реставрація — це місяці, іноді роки роботи.
— Чи вистачає для цього фахівців і специфічних матеріалів?
— Чесна відповідь: ні, таких ресурсів завжди недостатньо. Особливо в Харкові. Особливо коли йдеться про цілу групу творів. Ентузіазм не замінює обладнання, матеріалів, реставраційної майстерні, вентиляції, безпечного фондосховища.
— Чи існує зараз загроза, що через бюрократичні зволікання або відсутність фінансування постраждалі експонати не зможуть вчасно потрапити на реставрацію?
— Так, така загроза існує. І вона дуже реальна. Реставрація потребує коштів, матеріалів, фахівців, часу, приміщень. Найнебезпечніше — втратити перші тижні, коли ще можна зупинити частину процесів руйнування. Мені навіть страшно подумати, якби ця жахлива історія сталася взимку, коли промоклі твори неможливо було б сушити природним способом.
Бюрократія в музейній сфері існує не випадково. Вона захищає фонди. Але під час війни вона не повинна паралізувати порятунок.
— З якими юридичними та логістичними перешкодами стикався музей усі ці роки від початку повномасштабної війни?
— На початок повномасштабного вторгнення не було сучасного, придатного саме для цієї війни порядку евакуації музейних фондів. Музейна система тягнула за собою старі радянські протоколи. І за цими протоколами для харківських музеїв у разі небезпеки була рекомендована евакуація фондів до російського Бєлгорода. Тобто люди на місцях мали приймати рішення в умовах реальної війни, а нормативна база жила в іншому вимірі.
Окрім цих старих протоколів, існував ще загальний порядок евакуації у разі надзвичайних ситуацій, затверджений постановою Кабміну №841 від 30 жовтня 2013 року. Це чинний документ, він задавав загальну рамку: хто ухвалює рішення, організовує евакуацію, як працюють комісії, які органи залучаються. Але музейна колекція не вписується в загальну евакуаційну схему. Для неї потрібен окремий порядок, з урахуванням обліку, збереження, реставраційних ризиків і юридичної відповідальності за кожен предмет. Картину, графічний аркуш, ікону, скульптуру чи предмет декоративно-ужиткового мистецтва не можна евакуювати за логікою звичайного майна.
Фото надані Харківським художнім музеєм
— Які переваги та недоліки постанови Кабміну №229 від 18 лютого 2026 року?
— Вона справді важлива, бо затвердила окремий порядок тимчасового переміщення, тобто евакуації, культурних цінностей державної частини Музейного фонду України під час воєнного стану та їхнього повернення. Перевага в тому, що з’явилася зрозуміла зона обов’язкової евакуації. Культурні цінності мають переміщуватися із закладів, розташованих на територіях бойових дій або тимчасово окупованих, а також із закладів, що перебувають ближче як за 50 кілометрів від лінії зіткнення. Раніше музейникам часто доводилося доводити очевидне: небезпека реальна, вона тут.
Ще одна перевага: визначено, що евакуйовані цінності мають переміщуватися до закладів, розташованих більш як за 75 кілометрів від лінії зіткнення. Це вже не абстрактне «безпечне місце». Також прописано черговість евакуації: унікальні культурні цінності та фондово-облікова документація, найцінніші твори загальнодержавного значення, потім інші культурні цінності державної частини Музейного фонду. Для великого музею це має значення, бо все одночасно евакуювати фізично неможливо.
Важливо і те, що у разі прямої загрози керівник закладу або уповноважена особа може самостійно ухвалити рішення про евакуацію, а потім невідкладно повідомити відповідні органи.
Але недоліки теж очевидні. По-перше, документ з’явився майже через чотири роки після початку повномасштабного вторгнення. По-друге, постанова не створює автоматично місць, куди можна вивезти колекції. Можна написати «належні умови зберігання», але спеціалізованих фондосховищ в Україні бракує. Багато безпечніших регіонів уже прийняли величезну кількість переміщених фондів.
По-третє, документ не вирішує питання людей. Можна прописати правильну черговість евакуації. Але хтось має знати колекцію так, щоб визначити цю черговість не формально, а по суті. Хтось має пакувати, переносити, описувати, звіряти, відповідати за акти, контролювати стан.
І все це роблять музейники. Часто за зарплату, яка не відповідає ані рівню освіти, ані масштабу відповідальності, ані воєнним ризикам. Сама постанова колекції не врятує. Її мають реалізовувати живі люди.
— На якому етапі зараз перебуває евакуація колекції?
— У нас було кілька черг евакуації. Найціннішу частину колекції вивезли ще на початку повномасштабного вторгнення. Але в нашій колекції — понад 26 тисяч предметів. Робота триває. Частина творів вже переміщена, частина готується, частина потребує огляду після удару, частина — стабілізації перед будь-яким транспортуванням. Не кожен пошкоджений предмет можна просто взяти й повезти. Іноді дорога може «добити» його остаточно.
Фото надані Харківським художнім музеєм
— Зараз обговорюється ідея нового приміщення. Як ви бачите цю перспективу?
— Проблема приміщення у Харківського художнього музею існувала давно. Колекція велика, будівля історична, але вона не пристосована до всіх вимог сучасного фондового зберігання. Думаю, музею потрібне не тимчасове рішення, а продуманий проєкт. Бекетовський особняк має залишитися частиною музею. Але фондова й виставкова робота в Харкові сьогодні вимагає інших умов. Безпечніших, просторіших, технічно оснащених.
Треба думати не лише про квадратні метри, а й про сховища, температурно-вологісний режим, укриття, доступність, транспорт для переміщення творів, реставраційні майстерні, простір для виставок і для людей, які там працюватимуть щодня. Музей має бути не лише окрасою міста.
І я дуже хотіла б, щоб це рішення не ухвалювали кулуарно або поспіхом. Тут мають брати участь музейники, архітектори, реставратори, інженери, фахівці з безпеки. Бо якщо припуститися помилки на цьому етапі, ми потім десятиліттями будемо з нею існувати.
— Сьогодні також обговорюється будівництво спеціалізованого підземного сховища для музею. Чи означає це, що класичний формат музею з великими світлими залами відходить у минуле?
— У місті, яке живе під постійною загрозою ударів, музей обов’язково має мати захищену частину. І в цьому випадку підземне сховище для колекції — шанс на виживання. Питання лише в тому, що це має бути не просто бетонний підвал із табличкою «фондосховище». Це має бути професійний музейний простір: клімат, безпека, логістика, доступ реставраторів, належні умови для наукової та виставкової роботи. Інакше ми просто перенесемо проблему з однієї будівлі в іншу.
Хоч як це сумно, класичний формат музею в Харкові — справді вже скоріше романтичне минуле.
— Чи готові ми до «підземного кураторства»? Наприклад, як виглядатиме українське бароко чи класичний живопис у бетонних стінах підземелля?
— Саме слово «підземне» не має нас лякати. Питання не в тому, під землею чи над землею. Питання в тому, чи зроблено це професійно.
Звичайно, українське бароко в бетонному просторі звучатиме інакше, ніж у класичному залі. Класичне мистецтво теж сприйматиметься інакше. Але, я вважаю, це може відкрити нові смисли, якщо з цим працювати розумно.
Тут легко перейти до красивої метафори. А музей більше не витримає самих лише метафор. Потрібна спільна робота, без якої «підземне кураторство» залишиться ефектною фразою.
Нові смисли не народжуються з руйнування автоматично. Руйнування саме по собі нічого не створює. Сенси доводиться витягувати з болю дуже обережно. Іноді я сама не знаю, чи маю на це сили. Але в такі моменти особливо ясно розумієш: за твоєю спиною стоять не інвентарні номери. Стоять Дюрер, голландська графіка, сотні років європейської культури, що зійшлися в Харкові. Стоять Аделунг, Каразін, Бецький, Алфьоров і багато інших людей, завдяки яким ця колекція стала можливою. І тоді вже не думаєш, чи вистачає сил. Просто розумієш, що не маєш права перервати цю історію. Тому сьогодні ми просто робимо свою роботу: рятуємо, звіряємо, пояснюємо, шукаємо можливості для нових проєктів.
Фото надані Харківським художнім музеєм
— Чи немає у вас побоювань щодо можливого «перерозподілу» або децентралізації фондів на рівні вищих державних інституцій після війни?
— Було б дивно вдавати, що таких побоювань немає. Колекція — це цілісний організм. У нього є історія формування, логіка, зв’язки між творами, школами, авторами, колекціонерами.
Евакуація рятує, але роз’єднує збірку. І дуже важливо, щоб тимчасове переміщення не перетворилося на нову норму. Убезпечити колекцію можна тільки прозорими документами, чітким статусом переміщених предметів, державною позицією й професійною солідарністю. Харківська збірка має повернутися до Харкова, коли для цього будуть безпечні умови. І це треба обговорювати вже зараз. Не потім, коли всі втомляться, звикнуть і скажуть: «Ну, воно ж уже там». Ми стоїмо зараз тут, згадуючи наших попередників-музейників із 1940-х років, які так само рятували колекцію від вогню під час Другої світової. Вони зберегли її тоді, а ми зобов’язані зберегти і повернути її зараз.
— Як колектив музею пережив хвилю критики?
— Дуже болісно. Я не проти критики. Але вирок без знання реальності — це не критика. Це дуже боляче ранить людей, які в цей момент не сидять у соціальних мережах, а рятують музей.
Запитання ставити можна й треба. Музей — публічна інституція. Ми маємо пояснювати, що сталося, що робилося, які були ухвалені рішення. Збоку іноді здається, що існує якесь одне правильне рішення, якого просто не було реалізовано.
Нам потрібна система, яка довіряє фахівцям і водночас захищає фонди. Бо зараз часто виходить так, що музейний працівник відповідає майже за все, але не завжди має реальні інструменти, щоб це «все» врятувати.
І тут знову повертаємося до людей. Бо жодна інструкція не винесе роботи зі сховища. Жодна постанова сама не звірить інвентарний номер. Жоден наказ не замінить зберігача, який знає свою частину колекції й розуміє, що можна рухати, а що краще не чіпати до огляду реставратора.
Щодо другого поверху, чому колекція там була. Це було вимушене професійне рішення. Наш музей уже тричі постраждав від вибухових хвиль, будівля має проблеми з фундаментом, а цокольний поверх абсолютно сирий. Ми рятували твори від повільної загибелі від вологи. А тепер нас у цьому ж і звинувачують. Це не просто брак розуміння реальності сучасного Харкова, це системна хвороба нашого суспільства.
Фото надані Харківським художнім музеєм
— Чи допомагає оголошений збір коштів?
— Будь-яка допомога зараз важлива. Фінансова, матеріальна, професійна, інформаційна. Потреб дуже багато. Збір коштів допомагає. Але це крапля в морі, і він не має підміняти державну відповідальність. Донати можуть покрити частину нагальних потреб. Стратегічне відновлення музею — це рівень держави, області, міста й міжнародних партнерів. І мені здається, тут треба говорити прямо: якщо музей є частиною національного культурного надбання, його порятунок не може бути приватною справою колективу.
— Голова НСХУ Костянтин Чернявський оголосив про збір мистецьких творів з усієї країни для поповнення колекції музею. Як ви бачите майбутню структуру цього нового спецфонду?
— Це дуже важливий жест солідарності. Художники відгукуються, вони сприймають Харківський художній музей як свій, навіть якщо живуть в інших містах. Для нас це справді відчутна підтримка. Музейний фонд не може формуватися хаотично. Навіть у такій болючій ситуації кожна робота має пройти фаховий відбір. Треба розуміти її мистецький рівень, історичну вагу, стан збереження, місце в колекції, можливості подальшого зберігання.
І є ще один практичний момент, про який не можна мовчати. Сьогодні музей фактично не має належних умов, щоб одразу приймати у фонди нові твори. Головне завдання — порятунок і стабілізація тієї колекції, яка вже є. Будівля пошкоджена, питання безпечних приміщень і робочих місць для співробітників стоїть дуже гостро. Тому зараз було б некоректно просто приймати все, що пропонують митці, і не мати можливості гарантувати цим творам належне зберігання.
Якщо НСХУ зможе допомогти не тільки самим збором, а й організацією безпечного тимчасового зберігання цих робіт, це вже інша розмова. Тоді можна було б сформувати окремий масив творів, зафіксувати його, забезпечити умови, а пізніше експертна комісія спокійно й професійно відібрала б ті роботи, які справді мають увійти до музейної збірки.
Ця ініціатива може стати важливим свідченням часу, сильною історією, якщо зробити її не на хвилі емоцій, а з повагою до музейних правил.
Можливий іще один шлях: частину творів, які митці готові передати на підтримку музею, можна було б представити на благодійному аукціоні, а кошти спрямувати на відновлення музею, реставрацію постраждалих робіт, обладнання безпечних приміщень.
Стара колекція — це основа, пам’ять, коріння. Новий фонд може стати відповіддю на теперішній час. Не заміною, а продовженням. Головне — не втратити профіль музею й не діяти хаотично. Харківський художній музей має залишитися інституцією з глибокою історією і яскравою сучасною позицією.