У межах Премії імені Юрія Шевельова відбувся сьомий фестиваль «Дні есеїстики». Організаторами фестивалю виступили Український ПЕН та Києво-Могилянська бізнес-школа (kmbs). Кураторкою «Днів есеїстики» стала перекладачка та культурна менеджерка Анна Вовченко.
Протягом фестивалю відбулася низка дискусій, лекцій та розмов з українськими авторами-есеїстами. В центрі уваги подій були культурна деколонізація, нова концепція глобальної доби та самобутність у мистецтві.
14 грудня в книгарні «Сенс» на Хрещатику відбулася розмова Тетяни Огаркової, літературознавиці, філософині, та Володимира Єрмоленка, філософа, перекладача, президента українського ПЕН. Розмова точилася навколо їхньої спільної збірки філософських есеїв «Життя на межі: Україна, культура та війна», що вийшла друком у видавництві «Дух і літера». Вони є також авторами подкасту «Kult: Podcast».
Тетяна Огаркова та Володимир Єрмоленко міркували над визначенням есею як жанру, його зв’язком з їхньою книжкою, описаними в ній концептами, українською історією та простором, а також тим, як українці переживають досвід війни.
Нижче наведено основні ідеї, які прозвучали під час розмови.
Есеїстика як вправа
Тетяна Огаркова
Чим відрізняється науковий текст від есею? Мені здається, добре пояснює одна з метафор: есей – це подорож. Це дуже повільна мандрівка, адже есей – це текст, який ти пишеш не лише для того, щоб комусь щось пояснити. На початку написання такого тексту ти можеш не мати готової відповіді на питання, яке собі ставиш. Це подорож, на яку ти наважуєшся, не знаючи, що на тебе чекає.
Часто есеїстичне письмо, есеїстика як жанр, є дуже хорошою вправою для того, щоб розібратися у чомусь самому. Есей у буквальному перекладі означає «проба», «спроба» щось пояснити. Наприклад, ми беремо певне поняття, яке може бути простим і навіть емпіричним, як-от «вода», і намагаємося його пояснити. Ми визначаємо весь шлях цієї подорожі та намагаємося осмислити побачене. Ми описуємо пейзаж і, можливо, сподіваємося на осяяння, яке подеколи приходить, а подеколи – ні. Якщо воно не приходить, то й не входить до книжки.
Володимир Єрмоленко
Ця книжка постала з подорожей, вона нетипова для нас, адже ми більше люди університетської сфери. У нашій збірці ми пішли дещо іншим шляхом. Розповідаючи про війну, слід мінімально абстрагуватися. Просто говорити про обстріли, зруйновані бібліотеки, села – це ніколи не працює. Цю книжку ми замислювали не тільки для українців, а й для іноземців, тому нам було важливо багато чого пояснити. Під час наших численних подорожей ми почали розуміти: у багатьох ситуаціях те, що ти бачиш, вже є певною ідеєю, фільтром, який змушує тебе переосмислити багато вже наявних ідей.
В есеїстиці дуже важлива точка осягнення. Хороший есей будується на постійному переході від конкретного до загального. Тобто ти описуєш певну унікальну реальність, але виходиш на ідею, умовно кажучи, на ейдос, який повторюється постійно.
Ще одна важлива для нас річ – це ідея культури як тяглості. Я колись визначав філософську есеїстику як біографії ідей. Ідеї теж мають біографії, поняття мають біографії, не лише люди. Мені здається дуже важливим простягати цей місток до глибин минулого.
Невзаємозамінність простору, довіра та час
Володимир Єрмоленко
У розділі про пекло ми починаємо зі знаменитої фрази Сартра – «L’enfer, c’est les autres», тобто «пекло – це інші». Але коли ми буваємо в покинутих, повністю зруйнованих селах, виникає відчуття, що пекло – це відсутність інших. Звісно, військові, мабуть, зі мною не погодяться, і правильно зроблять, бо те пекло, яке вони проходять, яке я читаю у військовій літературі, – це, звичайно, інше. Пекло – це присутність ворога, який хоче тебе вбити. Гадаю, існують різні рівні цього пекла.
Зараз я слухаю один із найбільших німецьких подкастів, Lage der Nation. В одному з випусків учасники обговорювали вислів дуже популярного німецького режисера про те, що якщо в Німеччину прийде війна, він просто покине країну. Його індивідуалізм, гіперіндивідуалізм, думка про те, що насправді я передусім маю думати про своє життя та захищати його, ілюзія про те, що це життя, можливо, буде серед несвободи, демонструє недооцінку того, наскільки ми залежні від інших, навіть якщо ці інші нам не подобаються – маю на увазі інших, які все ж таки в нашій країні, наших співгромадян. У цьому ми інакші.
З війною проявилася невзаємозамінність простору. Коли німецький режисер каже, що просто поїде в іншу країну, він, напевно, не усвідомив, наскільки відчуття дому пов’язане з нашою особистістю.
Мені не подобається слово «територія». Воно дегуманізоване, адже для кожного територія, яку ми залишаємо, – це дім. Відчуття, що ти був тут, а тепер не можеш. Війна дуже сильно дає відчуття незамінності й невзаємозамінності.
Тетяна Огаркова
Попри всі наші параноїдальні штуки, ми довіряємо один одному. На цьому ґрунтується історія з донатами. Ми читаємо пости, рука тягнеться, і ми швидко перераховуємо гроші. Звісно, є шахраї, що дуже погано, але насправді, здебільшого, все тримається на довірі. Нам важко пояснити назовні, як це працює. Довіра існує як одна з рушійних сил того, що ми з вами все ще тут сидимо. Це рушійна сила взаємопідтримки: ми продовжуємо довіряти один одному попри все.
Мені видається дуже важливою думка про час. Розуміння, що час вимірюється не математично, не астрономічно, він вимірюється, як ми часто цитуємо Анрі Бергсона, французького письменника, «кількістю подій, які його наповнюють», тобто інтенсивністю досвіду. Усі, певно, погодяться, що виникає враження, ніби ми за останні роки війни дуже сильно подорослішали, хтось – дуже сильно постарів, хтось – вже виріс. Це відчуття, що вже прожили кілька життів.
Ми багато пишемо про стосунки між людьми. Індивідуалізація сучасної урбаністичної людини теж ставиться під питання. Під час війни вона переживає певні трансформації. Чи це побратими в одному окопі, чи волонтери, які спільно щось роблять, чи люди, які разом їдуть на лінію фронту – тепер формуються інші стосунки. Люди стають відкритішими і більше усвідомлюють, що вони є частиною спільноти, а не кожен сам за себе. І це також, зрештою, наповнює наше життя сенсом.
Не периферійна проблема
Тетяна Огаркова
Зараз ми перебуваємо в тій точці, де чимало знаємо про нашу історію, про нашу інтелектуальну традицію. Багато чого відкриваємо для себе, але варто відкривати й для інших. Я окремо виділяю тему перекладу: багато наших інституцій намагаються зараз щось робити – це дуже класний момент, проте ще є величезний материк того, що нам також треба перекласти, аби дискусія, діалог могли відбуватися на належному рівні. Для цього можна використовувати можливості книжок, щоб бодай зацікавити, сказати: «Дивіться, в нас є такі автори, є такі покоління, і в тих поколіннях були такі дебати, такі ідеї, такі трагедії, як, наприклад, «Розстріляне відродження». І потім протягувати місточки, адже постійний діалог є дуже важливим.
Всі українці є свідками, але ми хочемо бути не лише ними й не лише жертвами, ми також хочемо бути людьми, які мають що сказати цьому світу. Цей діалог може бути філософським чи навіть політичним.
Про причини війни і про те, що нам робити далі, наприклад. Сьогодні саме той момент, коли у нас є шанси. Ніхто не знає, як буде, але у нас є шанси бути почутими в цьому діалозі. У цій книзі ми хочемо сказати, що те, що відбувається в Україні, не є периферійною проблемою. Це абсолютно центральна проблема для існування європейського континенту. Ми не десь на узбіччі історії, попри те, що так часто здається, коли ти сидиш в Амстердамі, чи в Парижі, чи в Берліні. Насправді вирішується центральне питання західної цивілізації.
Поки що воно вирішується не зовсім на нашу користь. Те, що відбувається останніми місяцями, можна назвати розхитуванням орієнтирів. Але з перших тижнів повномасштабного вторгнення на питання журналістів про території, я постійно повторювала одну і ту саму думку. Вона банальна, але її треба повторювати: це не війна за території, це війна за принципи. Питання, яке у нас в Херсоні, Салтівці, Харкові, Лимані, є центром вирішення всього. Саме Україна є центром.
Володимир Єрмоленко
Ми бачимо нашу місію в тому, щоб приїжджати до Європи і давати європейцям відчуття сенсу, їм – відчуття сили. Цікаво, що коли ми описуємо час, історію, з’являється відчуття циклічності. Українці завжди були готові, мабуть, несвідомо, що, умовно кажучи, такі трагедії, як Голодомор чи війна, до нас повернуться. До цього несвідомо були готові й наші батьки, хоча ми витісняли ці думки. Така історія тягнеться, як мінімум, від XVIII століття, від епохи Просвітництва. Є віра, що «завтра» автоматично дорівнює «краще». Ми часто стикаємося з емоцією розгубленості в наших друзів, спричиненою тим, що ми не йдемо постійно вперед, а інколи раптово опиняємося в якійсь деградації.
Я дуже люблю Європу, обожнюю її, але вона справді деградує. Це не означає, що вона деградує назавжди, бо Європа має дуже багато історій, коли вона відроджується, раз на 100 років знаходить у собі ці сили. Можливо, елементом такого відродження може стати Україна.
Україна з пошуком різних синтезів, наприклад, ліберальної та патріотичної ідеології, яка в Європі є в більшості країн в опозиції – тобто ліберали проти націоналістів, а у нас якимось чином поєднується. Здається, це поєднання є дуже цікавою ідеєю. А що поганого в тому, щоб поєднати групові ідеї – цінності спільноти – та ідеї цінності індивіда?
Це тема, яка пронизує всю нашу культуру. У Лесі Українки одна з найпопулярніших тем – це індивід проти своєї спільноти. Загрожений індивід проти спільноти, яка теж загрожена. Перед ним нерідко постає питання: чи захищати себе, чи захищати цю спільноту. Це також дилема, через яку ми проходимо. Навіть проблема з мобілізацією. У нас дуже сильне відчуття індивідуальної гідності та свободи, але інколи треба цією індивідуальною свободою поступатися на користь спільноти, а інколи спільнота стає тоталітарною щодо цього і так далі. Якщо ми втратимо цей синтез, цей баланс, то ми розсиплемося.
Чому Україна – (не) щит Європи?
Тетяна Огаркова
Коли ми були в поїздці 2023 року, і виступав Етьєн Балібар, який сказав, що не може бути, щоб демократія була зі зброєю, ми тоді ледве не впали зі стільців. Як це? Свого часу Олександра Матвійчук дуже вичерпно пояснила, чому танки не можна зупинити, розмахуючи деклараціями перед ними. Треба вміти битися. Ми всі віримо в те, що важливі права людини, важлива демократія, важлива цінність індивіду, важливі свободи, але також ми маємо вміти це захистити. І мені дуже не подобається метафора щита: «Україна – це щит Європи». У ній багато лицемірства. Це ніби: «давайте ви будете щитом, а поки ви ним будете, ми виграватимемо час для себе, для того, щоб підготуватися». Ми маємо намагатися залучити наших іноземних друзів до розуміння того, що ця війна є вирішальною для всіх нас, не тільки для українців.
Володимир Єрмоленко
Причини, чому Європа відмовляється на 100% включатися, дуже глибинні. Сам наратив про Другу світову війну, той, що існує в Західній Європі, уже помилковий. Наприклад, наратив, що кінець Другої світової війни був перемогою добра над злом. Для нас це була перемога одного зла над іншим злом. Одна з причин, чому СРСР виграв цю війну – його «танатократичність», яка притаманна й Росії, що жертвує великими масами людей. Тобто СРСР переміг, можливо, тому, що він просто вбивав більше людей, жертвував більшою кількістю. Нині дуже багато русофілії, тому перед нами не менше роботи. Якої? Не говорити, що ви чогось не розумієте, не так страждаєте, а довести, що це наша спільна війна. І треба працювати в різний спосіб: ми – більше на передньому краї, а ви – в тилу. Якщо відчуття несправедливості, які має фронт щодо тилу, досягне якоїсь критичної точки, то ми втратимо країну та можливість взагалі захищатися. Більша відповідальність на цивільних і на тилу, а не на тих людях, які в окопах. Поки ти в тилу, ти маєш працювати енергійніше для того, щоб допомагати фронту.