© Кадр з фільму «Звук падіння»
Петро Катеринич
Чи здатні ми бути істинно вільними, якщо наші тіла зберігають страхи пращурів ще до нашого народження? Кінокартина «Звук падіння» (In die Sonne Schauen) Маші Шилінські, яка вразила Канни, вивчає якраз цю незриму межу між генетикою та родинною містикою. ZN.UA повідомляє, як вікова історія одного німецького села стала загальним висловлюванням про успадкований жіночий біль. Це чарівне занурення у світ, де минувшина не просто поблизу — вона у вашій крові. Підготуйтеся до мандрівки, де кожен епізод випромінює пам’ять, яку неможливо стерти чи забути.
Світлина, якої не повинно було бути
На камінній поличці — рамка з образом. Дівчинка приблизно семи років: кучеряве волоссячко, біле платтячко, улюблена іграшка в руках. Очі стулені, наче дрімає. На щічках — рожевий колір, нанесений пензликом фотографа. Тому що дитина померла. Вже декілька годин.
Це не фрагмент із фільму жахів. Це — посмертна фотографія, відома практика для Європи початку XX століття. Коли дитяча смертність забирала кожну третю дитину до п’яти років, а фотографування коштувало як місячний заробіток, зазвичай першу та останню світлину людини робили вже після її кончини.
Якраз такий портрет бачить семирічна Альма — героїня кінострічки «Звук падіння» — під час Дня всіх святих 1913 року. На зображенні — дівчинка з її власним іменем. Сестра, про яку ніхто ніколи не згадував.
Кадр з фільму «Звук падіння»
Кадр з фільму «Звук падіння»
«Ми з Луїзою Петер, моєю колегою, обговорювали делікатні питання про те, що записано в наших тілах протягом часу. Що визначає нас задовго до нашої появи на світ. Які пам’яті мешкають у стінах будівель, у землі, у крові», — розповідає режисерка Маша Шилінські.
Історія перша. Альма, 1910-ті
Село в області Альтмарк, північ Німеччини. Чотиристоронній двір — Vierseithof — звичайна архітектура для цих місць: житловий будинок, хлів, сарай та комора утворюють закритий квадрат. Всередині — двір, куди майже не потрапляє сонце.
Альма (Ганна Гект) живе тут із батьками — мовчазними, побожними людьми. Її дні проходять у ритуалах, зрозумілих лише дорослим: недільні богослужіння, сезонні роботи, урочистості. Вона ще не знає, що носить ім’я сестри, яка померла до її народження, і що батьки дивляться на неї й бачать іншу дитину.
Коли Альма знаходить посмертний портрет, вона робить те, що зробила б будь-яка дитина: намагається повторити. Лягає на ліжко, заплющує очі, складає руки на грудях. Грає у смерть. Бо якщо вона така сама, як дівчинка на світлині, то, можливо, їй судилося таке саме завершення?
Це не алегорія. Це — підтверджений феномен. Діти, названі на честь братів чи сестер, які померли, часто виростають із почуттям «заміни». Це так званий синдром заміщеної дитини (replacement child syndrome), описаний психоаналітиками ще в 1960-х. Вони несуть тягар очікувань, які належали іншій особі. І часом несвідомо копіюють її долю.
Те саме село. Тридцять років потому. Війна наближається до завершення, але ще не закінчилася. У домі живе родина Еріки — підлітки з проникливим поглядом і небезпечною допитливістю.
Місцеві хлопці повертаються з фронту покаліченими — без рук, без ніг, з обличчями, яких не впізнають навіть матері. А ті, хто ще не пішов воювати, калічать себе самі, щоб уникнути призову. Батьки допомагають: відрубують синам пальці сокирою, заливають очі кислотою.
Еріка (Леа Дрінда) бачить це все. Й одного разу прив’язує ногу мотузкою — міцно, до оніміння. Ходить так годинами. Не тому, що хоче собі нашкодити, а тому, що прагне зрозуміти: що відчуває людина, коли частина її тіла перестає існувати? Чи болить те, чого вже немає? Чи пам’ятає тіло ампутовану кінцівку?
Наука стверджує: так. Фантомний біль — явище, коли людина відчуває відсутню кінцівку, — зафіксовано у 64–82% опитаних з ампутаціями. Тіло дійсно пам’ятає те, чого вже немає. І не лише на фізичному рівні.
«Одна з героїнь промовляє: «Дивно, що може боліти те, чого більше немає». Ми ставили це питання собі постійно. Тіло має пам’ять. Воно зберігає досвід, який свідомість давно витіснила», — розповідає Маша Шилінські.
“2000 метрів до Андріївки” став другим у рейтингу найкращих фільмів року за версією The Guardian
В Альтмарку природа стає мовчазним спільником драми. Кадри переповнені ідилічним сонячним промінням, але для Еріки ця естетика — лише позолочена клітка. Що більш чудовим, що більш вічним здається пейзаж за вікном села, то сильніше відчувається її внутрішня несвобода. У цьому замкнутому світі кохання виступає не як порятунок чи вихід, а як остаточна поразка — акт здачі перед неминучістю родинного сценарію.
Кадр з фільму «Звук падіння»
Кадр з фільму «Звук падіння»
Інтерлюдія. Що говорить наука про пам’ять тіла
2015 року група дослідників під керівництвом нейробіологині Рейчел Єгуди з Медичної школи Маунт-Сінай оприлюднила результати, що збурили наукове середовище.
Аналізуючи ДНК нащадків людей, які пережили Голокост, науковці виявили специфічні епігенетичні маркери — зміни в метилюванні гена FKBP5, що регулює стресову реакцію організму. Ці зміни у батьків і дітей були в протилежних напрямках — ніби організм нащадків пристосовувався до травми, якої сам не переживав. Чи передається травма біологічно? Наука поки не дає остаточної відповіді.
Звичайно, це викликало дискусії. Як зазначають автори систематичного огляду в журналі World Psychiatry, хоча міжпоколіннєву передачу наслідків травми добре задокументовано в експериментах на тваринах, у людей механізм такої передачі залишається предметом суперечок. Дослідження 2025 року засвідчило, що нащадки людей, які пережили Голокост, у третьому поколінні демонструють зміни в окситоциновій системі — і ці зміни асоціюються не лише з вразливістю, а й із підвищеною здатністю формувати соціальні зв’язки. Травма передається. Але передається й резилієнтність — здатність вистояти.
Історії третя й четверта. Ангеліка (1980-ті) та Ленка (2020-ті)
Те саме село. Німецька Демократична Республіка (НДР), середина 1980-х. Ангеліці — шістнадцять. Вона красива, зухвала, небезпечна — насамперед для себе.
Її тіло прокидається до сексуальності в атмосфері задухи та мовчання. Ходять плітки про її відносини з дядьком. Вона не підтверджує й не заперечує. Просто блукає полями — годинами, без цілі — й уявляє, як лягає перед комбайном, який веде її кузен. Як леза входять у тіло. Як усе завершується.
Короткі списки “Оскара-2026”: українські фільми потрапили у шортлісти
Лена Урцендовські, яка грає Ангеліку, отримала за цю роль номінацію на Баварську кінопремію. У її виконанні Ангеліка — не жертва і не героїня, вона — дівчина, що балансує між потягом до життя та потягом до смерті, й цей баланс тримає глядача в напрузі.
«Усіх персонажів об’єднує прагнення хоч раз існувати в цьому світі так, начебто нічого їм не передувало. Начебто вони — перші. Начебто до них не було століть болю. Це неможливо. Але вони намагаються», — каже Маша Шилінські.
Наші дні. Родина з Берліна — батьки, старша донька Ленка, молодша Неллі — переїжджають сюди, щоб відновити занедбану садибу. Модний проєкт: втеча від міста, повернення до коріння, ремонт власноруч.
Ленці (Лені Ґайзелер) — чотирнадцять. Вона не знає історії цього місця, не чула про Альму, Еріку, Ангеліку. Але щось у цих стінах знає про неї. Ленці сняться жахіття — сни про воду, що затягує вниз, про тіло, що падає, про звук, якого ніхто не чує.
Кадр з фільму «Звук падіння»
Кадр з фільму «Звук падіння»
Кадр з фільму «Звук падіння»
Одного дня історія повторюється. І межа між минулим і сучасним остаточно зникає.
«Ми хотіли, щоб камера відчувалась як привид, який не тільки оглядається в кімнаті, а й подорожує крізь час», — пояснює оператор Фабіан Ґампер. Він — не лише креативний партнер Маші Шилінські, а й її чоловік; вони познайомилися в кіношколі та відтоді працюють разом.
Формат кадру — 4:3, так званий академічний: саме той, який використовували на зорі кінематографа і який візуально нагадує старі світлини. Він створює клаустрофобний ефект: глядач ніби підглядає крізь замкову шпарину або щілину в стіні, що часто роблять і персонажки фільму.
Спочатку планували знімати на 16-міліметрову плівку — її зернистість ідеально передавала б текстуру спогаду. Але бюджет не дозволив. Натомість Ґампер обрав камеру ARRI Alexa Mini з вінтажними об’єктивами Cooke S2/S3 — їхнє боке (розмиття поза фокусом) виглядає органічніше, ніж у сучасної оптики.
«Я заплющував очі й намагався згадати обличчя бабусі, яка померла, — розповідає Ґампер. — Спогади завжди трохи розмиті. Ми не можемо по-справжньому осягнути, як усе виглядало тоді. Ми хотіли відтворити цей ефект на екрані».
Кадр з фільму «Звук падіння»
Освітлення змінювалося залежно від епохи: олійні лампи та свічки — для 1910-х; природне світло — для 1940-х; люмінесцентні трубки (типовий атрибут НДР) — для 1980-х; ліхтарики мобільних телефонів — для сучасності. Монтажерка Евелін Рак зшивала епохи так, щоб переходи відчувались як плавний потік свідомості — камера входить у кімнату в одній епосі, а виходить вже в іншій.
Звук, якого ніхто не чує
Чому «Звук падіння»? Маша Шилінські пояснює: «Коли щось падає, звуку немає, поки воно летить. Але якщо падаєш ти, то чуєш. Внутрішній звук, коли щось ламається, а ніхто навколо не помічає». Усвідомлення зв’язку не обіцяє простих відповідей, але, можливо, робить нас трохи вільнішими.
Маша ШилінськіGetty Images
Саунддизайнерка Біллі Майнд і композитори Міхаель Фідлер та Айке Гозенфельд створили партитуру на межі чутного — гіпнотичний дрон (низький безперервний гул), що огортає глядача й занурює в стан, схожий на транс. За художньою містикою фільму — цілком реальний, задокументований біль. Під час дослідження для сценарію Маша Шилінські та Луїза Петер натрапили на щоденник жінки початку ХХ століття. В ньому був лише один рядок, що став емоційним орієнтиром усієї стрічки: Ich lebe mein Leben für nichts — «Я живу своє життя даремно».
Саме гіпнотична здатність візуалізувати невидиме принесла «Звуку падіння» Приз журі Каннського кінофестивалю (розділений зі стрічкою «Сират»). Стрічка, яку Німеччина висунула на «Оскар» (і вона вже в шортлисті), зараз вийшла в український прокат. Це той випадок, коли дивитися на сонце варто безпосередньо — навіть якщо від цього боляче.