© Getty Images
Петро Катеринич
Вагнер Моура став першим бразильським актором, котрий здобув «Золотий глобус» за кращу чоловічу роль у драматичній стрічці. Кінофільм Клебера Мендонси Філью «Таємний агент» (O Agente Secreto) виявився не тільки знаковою подією в кіно — це політичний вислів. Оповідь про професора, який у 1977 році намагається вижити під гнітом бразильської диктатури, трансформувалася у віддзеркалення сьогодення.
Вагнер Моура — колишній журналіст, громадський діяч і особистість, котра перетворила диктатуру 70-х на ключову тему у світовому кінематографі. Він ділиться зі світом роздумами про питання, котрі особливо близькі нам, українцям: про пам’ять, протистояння та вартість, яку ми сплачуємо за право бути собою.
На сьогоднішній день 49-річний Моура — не лише лицедій, але й постановник, творець і один із найзначніших голосів бразильської культурної опозиції. Його режисерський дебют «Маріґелла» (2019) отримав заборону на показ у Бразилії за часів правління Болсонару. Прем’єра фільму на батьківщині була відкладена на два роки — і відбулася тоді, коли режим почав втрачати позиції. Жаїра Болсонару засуджено до 27 років позбавлення волі за спробу державного перевороту.
Для ZN.UA ми провели розмову з Вагнером Моурою про те, чому культура стає крайньою лінією захисту та як воно — бути прихованим агентом істини в час тотальних симулякрів.
Getty Images
Про «Золотий глобус» і виклик збереження пам’яті
— Шановний пане Моуро, під час вручення нагород ви виголосили зі сцени фразу, яка миттєво стала вірусною: «Якщо травми передаються у спадок, то й цінності — теж». Ваш Армандо в «Таємному агенті» — це персона, котра активно намагається зберегти власну ідентичність, в той час як держава прагне її знищити. Чому ця розповідь із 1977 року отримала такий відгук саме зараз?
— Розумієте, нерідко ми хибно вважаємо, що історія — це пряма траєкторія. Насправді, це замкнений цикл. «Таємний агент» з’явився в період, коли світ почав відчувати втому від свободи. Ми з Клебером (Мендонсою Філью, режисером «Таємного агента». — П.К.) прагнули продемонструвати, що диктатура — це не тільки бронетехніка на вулицях. Це тиша в навчальних аудиторіях, це переляк у погляді ближнього, це потреба змінювати особисті дані, аби просто пригорнути дитину.
Мій персонаж Армандо — інтелектуал, який опинився за межами закону у своїй державі. Для Бразилії тема диктатури 1964–1985 років — досі незагоєна рана. Лише 50 років минуло! Проте народ почав забувати. А коли пам’ять стирається, з’являються привиди минулого. Ця відзнака («Золотий глобус». — П.К.) — для тих, хто залишається вірним своїм цінностям, навіть коли це несе смертельну небезпеку. Це гімн непокори.
Кадр із фільму «Таємний агент»
Кадр із фільму «Таємний агент»
Кадр із фільму «Таємний агент»
Кадр із фільму «Таємний агент»
— Ви граєте особу, котра змушена жити під вигаданим ім’ям у Ресіфі (друге за розміром місто в північно-східному регіоні Бразилії). Це похмурий неонуар, проте в ньому багато простору. Яким чином ви працювали над цим відчуттям постійного очікування небезпеки?
— Це було незвично. Я повернувся до рідної мови, до португальської. Після тривалого періоду в Голлівуді це було як знову відчути свободу дихання. Клебер не давав нам готових рішень. Ми знімали в Ресіфі, під палючим сонцем, яке на екрані виглядає майже як загроза. Армандо — не герой у класичному розумінні. Він — звичайна людина, яка прагне вижити. І саме ця буденність перед лицем жахливого робить його величною фігурою. Я шукав цей стан у розмовах зі справжніми колишніми інакодумцями. Вони розповідали не про героїчні вчинки. Вони розповідали про те, як відвідували заклади, як намагалися продовжувати жити. Оскільки життя в епіцентрі конфлікту — це також форма протесту.
— Шановний пане Моуро, ви за освітою — репортер, працювали в пресі, займалися журналістськими розслідуваннями. Як цей досвід впливає на ваші акторські роботи?
— Я ніколи не переставав бути репортером. Акторська діяльність для мене — це всього-на-всього альтернативний спосіб подачі інформації. Коли я читаю сценарій, я дивлюся на нього через призму суспільної значущості. Я не прагну лише розважати публіку. Я хочу проводити розслідування.
Чому я взявся за створення «Маріґелли» як режисер? Тому що це була розповідь, котру намагалися стерти з історичних джерел. Журналістика навчила мене організованості й, перш за все, емпатії до реальних фактів. У світі, де алгоритми вирішують, що нам дивитися, місія актора — бути незручним. Бути поза межами алгоритму. Мистецтво — це не шаблон, це хаос, який допомагає зрозуміти гармонію.
— Маріґелла — неоднозначна особистість. Він був марксистом, партизаном, його критикують за використання насильницьких методів. Чому саме він став об’єктом вашої уваги?
— Тому що Бразилія так і не розібралася зі своєю історією. У нас не було власного Нюрнберзького процесу. Генерали, котрі застосовували тортури й вбивали, померли у своїх ліжках, в оточенні родини. Маріґелла — це дзеркало, в яке країна не хоче дивитися. І так, він вірив у збройний опір. Чи маю я право засуджувати людину, котра взяла зброю в руки, щоб воювати з режимом, який катував його соратників електричним струмом? Я створив кінофільм не для того, щоб виправдати його або ж засудити. Я зробив це, аби про нього говорили.
— Ви згадали про організованість. Нещодавно Тімоті Шаламе зазначив, що важливо відкрито говорити про свою наполегливу працю, щоб суспільство не сприймало обдарованість як щось само собою зрозуміле. Чи погоджуєтесь ви з цим твердженням?
— Безумовно. Глядачі бачать лише дві години на екрані, проте не бачать багатьох років підготовки, безсонних ночей та емоційного виснаження. Особливо коли ти втілюєш у життя таких персонажів, як Пабло Ескобар або Армандо. Ти впускаєш їх у свій внутрішній світ, і вони не зникають безслідно після команди «Знято!». Це етичний момент. Це повага до аудиторії. Якщо я не віддамся справі на всі 200%, я збрешу як журналіст і як митець.
— Пабло Ескобар став вашою візитною карткою для світу, хоча в Бразилії ви були популярним актором задовго до виходу «Нарко» (відомого кримінального серіалу про наркокартелі). Проте світова аудиторія знає вас насамперед як наркоторговця.
— Знаєте, спочатку це дещо дратувало. Ти будуєш кар’єру впродовж двох десятиліть, береш участь у створенні кіно, яке змінює бразильський кінематограф, — і потім з’являється роль, яка затьмарює все інше. Однак з часом я збагнув дещо важливе: Ескобар став для мене не просто персонажем, а глибоким дослідженням. Три роки я прожив у свідомості особистості, яка вважала себе рятівником і водночас безжально вбивала тисячі невинних людей. Це стало моїм особистим університетом зла.
Кадр із серіалу «Нарко»
— Як вважаєте, чи зло на телеекрані виглядає надміру привабливо?
— Це пастка, в яку я завжди намагався не потрапляти. Я грав Ескобара не як іконічну постать, а як особу, що зруйнувала свою країну та знівечила свою душу. Для мене було важливо розкрити тривіальність зла. Проте я радий, що тепер, після «Таємного агента», люди бачать іншого Вагнера. Армандо — це протилежність Ескобара. Це людина, що володіє словом, а не зброєю.
Популярність — це лише інструмент. Якщо вона дає мені можливість зараз говорити про важливі речі, про Бразилію, про права людини — тоді вона має сенс. Якщо ж ні — то це просто фоновий шум.
— Ви працюєте над своїм другим режисерським проєктом — «Остання ніч у «Лобстері». Ви охарактеризували його як «антикапіталістичний різдвяний фільм». Це досить зухвала заява для Голлівуду.
— Без сумніву! Це розповідь про робітників мережевого ресторану, котрих звільняють за тиждень до свят. Це фільм про гідність простої людини. Ми знімаємо його в стилістиці бразильського політичного кіно — незалежно, з ручною камерою, акцентуючи увагу на людині, а не на спецефектах. Я прагну привнести цей бразильський дух у світовий кінематограф. Оскільки ми не маємо значних коштів на кіновиробництво в Бразилії, ми навчилися проявляти креативність. І я вважаю, що саме цього сьогодні не вистачає великим студіям — справжніх емоцій та відданості.
— Шановний пане Моуро, ми розмовляємо для відомого українського видання. В одному з інтерв’ю ви висловили, що війна в Україні — це те, що вас найбільше хвилює, поряд із кліматичними змінами та соціальною нерівністю. Ви назвали це суворою реальністю, від якої світ намагається відвернутися. Які відчуття ви переживаєте сьогодні, коли ця війна триває вже роками?
— Мені сумно від того, як швидко світ пристосовується до чужого горя. Ми живемо в епоху виснаження від співчуття. Проте Україна сьогодні — це передова лінія для всього людства. Те, що ви робите, — це не тільки захист території, це захист самої ідеї свободи, про яку я намагаюся говорити у своєму кіно. Я хочу, щоб українці знали: в Латинській Америці, зокрема в Бразилії, є люди, котрі розуміють ваш біль. Тому що нам також знайоме, що означає боротися проти імперських амбіцій та деспотичних тиранів. Наша історія диктатури вчить нас одного: тиран завжди програє, якщо народ не забуває, хто він є.
Getty Images
— У Бразилії зараз точиться активна дискусія щодо державного фінансування культури. Ви берете в ній активну участь. Чому культура під час війни чи значних потрясінь — це не розкіш, а необхідність?
— Тому що без культури немає нації. Це закріплено в нашій Конституції, і це має бути в серці кожної людини. Культура — це те, що робить нас людьми. Коли до влади приходять диктатори, перші, кого вони намагаються знищити, — це митці. Чому? Тому що митці творять сенси, котрі неможливо контролювати.
Українська культура зараз переживає небачений підйом саме тому, що вона стала щитом. Я вражений тим, як ви знімаєте кіно, пишете музичні твори й створюєте візуальні образи в умовах постійної загрози. Це і є справжнє мистецтво. Жодна економіка не може розвиватися без культури, тому що культура дає відповідь на запитання: «Заради чого ми це робимо?».
Associação Brasileira de Cinematografia
Промінь надії
— Шановний пане Моуро, що дає вам надію сьогодні, коли, здається, світ знову віддає перевагу мурам замість зведення мостів?
— Молодь. Я спостерігаю за поколінням, яке не хоче дотримуватися старих правил. Я бачу людей у Бразилії, котрі знову заповнюють кінозали під час показу національних фільмів. Надія — це не просто емоція, це дія. Ви прокидаєтеся й виконуєте свою роботу. Знімаєте кіно, пишете тексти, охороняєте свою землю.
Світова прем’єра кінострічки «Таємний агент» (O Agente Secreto) відбулася на Каннському кінофестивалі 2025 року, де Вагнер Моура отримав нагороду за кращу чоловічу роль, а Клебер Філью був відзначений як кращий режисер. Тріумф продовжився на церемонії вручення «Золотого глобуса»: стрічка здобула перемогу в номінаціях «Краща чоловіча роль у драмі» та «Кращий фільм іноземною мовою» — це перший подібний успіх для бразильського кіно за останні 27 років.
Водночас премія BAFTA залишила поза увагою Моуру в акторській категорії, незважаючи на включення самого фільму до довгого списку. Це рішення повторило тогорічний досвід бразильської акторки Фернанди Торрес. Тоді, незважаючи на ігнорування з боку BAFTA, Торрес все ж таки отримала номінацію на премію «Оскар» за роль у драмі «Я все ще тут» (Ainda Estou Aqui). Кінострічка про опір диктатурі 1971 року зрештою принесла Бразилії перший в її історії «Оскар» за кращий міжнародний фільм.
Саме цей успіх наразі прагне повторити Філью. Моура ж має всі шанси стати конкурентом Тімоті Шаламе в боротьбі за звання кращого актора світу. Про це ми дізнаємося вже 22 січня під час оголошення номінантів на премію «Оскар».
