Автор Петро Катеринич
Доктор філософії з журналістики, член Національної спілки журналістів України та ECREA. Викладач навчально-наукового інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка.
До 35-ї річниці Незалежності ZN.UA обрало вісім режисерів і режисерок, чиї кар’єри сформувалися вже в незалежній Україні.
За цей час українське кіно здобувало нагороди у Венеції, на Берлінале та Санденсі, виходило до конкурсних програм Канн. Валентин Васянович, Катерина Горностай, Ірина Цілик, Олесь Санін і Павло Остріков упродовж 2021–2026 років стали лауреатами Шевченківської премії саме за свої фільми.
Вони родом із Луцька, Житомира, Криму, Хмельниччини, Умані, Камінь-Каширського та Києва. Це вісім різних способів подивитися на наше минуле, сьогодення й майбутнє.
У фільмі «Стоп-Земля» (2021) підлітки не виконують функції «молодого покоління» і не проголошують наперед заготовлених істин. Вони мовчать, закохуються, ревнують, губляться, розмовляють про секс і майбутнє, інколи просто дивляться в камеру. Так з’являється рідкісний для українського екрана досвід: юність існує тут і зараз, без обов’язку символізувати щось більше.
Перед зйомками Горностай зібрала 25 молодих людей у дев’ятитижневу акторську лабораторію, причому сценарію вони тоді не знали й сцен із майбутнього фільму не репетирували. Вони працювали з голосом, рухом, автобіографічними історіями та імпровізацією, а режисерка спостерігала, між ким виникає природна «хімія». Лише після лабораторії учасники отримали ролі.
У «Стоп-Землі» режисерка створює образ нової української юності. На Берлінале дебютна повнометражна робота Горностай здобула «Кришталевого ведмедя» за найкращий фільм від молодіжного журі Generation 14plus.
Чотири роки по тому режисерка повернулася до фестивалю зі «Стрічкою часу» — документальним фільмом про українську школу під час повномасштабної війни.
Камера фіксує освіту як щоденну практику країни, що живе під сиренами, обстрілами та постійною загрозою втрати. «Стрічка часу» стала першим із 1997 року фільмом українського режисера в основному конкурсі Берлінале (тоді там змагалися «Три історії» Кіри Муратової).
Валентин Васянович давно працює з Україною в майбутньому часі. У «Атлантиді» (2019) війна на Донбасі вже завершилась, однак земля отруєна, а люди вчаться жити поруч із наслідками катастрофи.
Герой Сергій, колишній військовий, приєднується до волонтерів «Чорного тюльпана», які ексгумують тіла загиблих. «Атлантида» пропонує погляд на Україну майбутнього (після перемоги) крізь гранично статичну, відсторонену оптику. Режисер обирає загальні плани та внутрішньокадровий монтаж. Це розповідь про те, як на випаленій, травмованій землі знову зароджується життя.
Васянович свідомо шукав людей із реальним досвідом війни: головного героя зіграв ветеран і волонтер Андрій Римарук, а патологоанатоми в кадрі фактично виконували звичну для себе роботу. Водночас режисер доводив свою знамениту статичність до майже фізичної точності: різні сцени потребували від 8 до 45 дублів.
У Венеції «Атлантида» здобула головну нагороду програми Orizzonti. У рейтингу 100 найкращих фільмів в історії українського кіно, який склав Довженко-Центр 2021 року за результатами опитування 70 кіноекспертів, «Атлантида» посіла 11-те місце.
Далі з’явився «Відблиск» (2021) — іще жорсткіше дослідження травми. 2025 року Васянович зняв «До перемоги!». Цього разу він сам виконує головну роль: його герой — кінорежисер — живе у Києві, тоді як його дружина й донька — у Відні.
Наріман Алієв: тяга додому
У короткометражних «Кримських історіях», а згодом у повнометражному «Додому» (2019) півострів існує передусім як дім. Мустафа втрачає старшого сина на війні й вирушає з Києва до окупованого Криму, щоби поховати його на батьківщині. Разом із ним їде молодший син Алім. Звичайна дорога поступово стає розмовою про покоління, обов’язок, мову, релігію, втрату та право на повернення.
Світова прем’єра «Додому» відбулась у програмі «Особливий погляд» у Каннах — для Алієва це дебют у повному метрі. 2010 року він втратив рідного брата Ерфана в автокатастрофі; до досвіду цієї втрати він звернувся спершу в короткометражці «Без тебе» (Sensiz), а згодом — у «Додому» (Evge).
Молодшого сина Аліма зіграв двоюрідний брат режисера Ремзі Білялов, а його батька Мустафу — Ахтем Сеітаблаєв. Під час зйомок на Арабатській стрілці сюжет про повернення додому несподівано перетнувся і з життям Сеітаблаєва: команда допомогла його 80-річній матері приїхати з окупованого Криму, і актор побачив її вперше майже за чотири роки.
У давно задуманому «Орталані», який іще 2021 року здобув державну підтримку, Алієв звертається до депортації кримських татар 18 травня 1944-го. Зйомки планували на травень–серпень 2022 року, однак повномасштабне вторгнення посунуло роботу над фільмом.
Юнак Ісмаїл повертається з гір до рідного села — і бачить, що воно порожнє. Саме з Орталана 1944 року примусово виселили бабусю режисера Гульсум. Згодом проєкт здобув підтримку від Європейського фонду солідарності з українським кіно (ESFUF).
У «Памфірі» (2022) Буковина входить у кадр через тіло, працю, бруд, дерево, вогонь і маску. Леонід, якого в селі називають Памфіром, повертається із заробітків додому напередодні Маланки. Через необачний вчинок сина він змушений знову зануритись у кримінальний світ контрабанди.
Фільм був представлений у програмі «Двотижневик режисерів» у Каннах і став одним із найпомітніших українських дебютів останнього десятиліття. Сухолиткий-Собчук роками працює з документальним матеріалом і локальними спільнотами, тому його екранна традиція має фактуру прожитого досвіду.
Сухолиткий-Собчук зібрав Маланку з традицій Буковини та Прикарпаття — Вашківців, Красноїльська (Чернівецька область) та Белелуї (Івано-Франківська область). А ще режисер радить уважним глядачам стежити — майже в кожній сцені «звір» з’являється в тій чи іншій формі: як тварина, малюнок, опудало, фігура або навіть звук. Так виникає протиставлення людського й тваринного.
У документальній «Тихій повені» (2025) режисер знову дивиться на ізольовану спільноту — цього разу на пацифістську релігійну громаду, яка десятиліттями живе вздовж Дністра й пристосовується до мінливого рівня ріки, а тепер — і до війни. Світова прем’єра відбулась у головному (міжнародному) конкурсі IDFA в Амстердамі, де стрічка здобула нагороду за найкращу операторську роботу.
Внесок режисера у сучасний український міф — здатність показати регіон без етнографічної глазурі. Довгі плани та рухлива камера не милуються традицією з безпечної відстані, натомість занурюють глядача у середовище, де ритуали давно стали частиною сучасного життя.
Аркадій Непиталюк: свій народ
Аркадій Непиталюк дебютував у повному метрі у 49 років.
Стрічку «Припутні» (2017) знято за п’єсою Романа Горбика «Центр». За добу трагікомедія збирає долі трьох жінок — бабусі, доньки й онуки — у майже покинутому селі на Чернігівщині. Назву режисер пояснював не лише топонімом: припутні — це дикі голуби, які селяться поруч із людьми.
Непиталюк працює на території, якої українське кіно довго уникало — жорсткого, нефільтрованого провінційного реалізму. Його міф позбавлений ліричних ілюзій: це трагікомедія про людей, які застрягли в замкненому колі власних помилок. Режисер не прикрашає провінційне середовище з його суржиком і приземленістю й водночас не ставить його нижче за міське.
На роль таксиста Юри взяли Дмитра Хом’яка, який професійним актором не є, хоча на пробах були значно досвідченіші кандидати. За словами режисера, Хом’як просто точно потрапив у психотип ніжинського таксиста. Сам Непиталюк каже, що режисер повинен мати «свій народ».
В «Уроках толерантності» (2024), екранізації п’єси Ігоря Білиця «Гей-парад», родина, яка загрузла у фінансових проблемах і кредитах, погоджується на вигадану державну програму з євроінтеграції. За її умовами у них удома має на певний час оселитися ЛГБТ-активіст.
Непиталюк балансує між комедією та соціальною сатирою. Декларовані «традиційні цінності» тут легко вступають у торг із дуже практичними потребами — кредитами, боргами й бажанням отримати гроші. Та гей-сантехнік Василь виявляється не стільки випробуванням для толерантності Найдюків, скільки каталізатором їхньої внутрішньої перебудови: змінюється не лише ставлення родини до нього, а й стосунки між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми, братом й сестрою.
Олесь Санін працює з міфом у найбуквальнішому сенсі — з легендою, епосом, історичною пам’яттю. У «Мамаї» (2003) він поєднав українську думу про трьох братів азовських із тюркським епосом про трьох доблесних мамлюків, поширеним, зокрема, у кримськотатарській традиції.
Довженко-Центр звертає увагу саме на це переплетення двох традицій. Показово, що ім’я козакові дає татарка, яка знаходить його при смерті й виходжує: вона називає його Мамаєм — «ніким», людиною без імені. Так степ стає спільним культурним простором уже в самій драматургії фільму: дві традиції входять до однієї історії. «Мамай» став другим, після «Приятеля небіжчика», фільмом, який Україна висунула на «Оскар».
У «Поводирі» (2014) Санін звертається до кобзарства та радянських репресій 1930-х років. У «Довбуші» (2023) — до карпатського народного героя, переводячи фольклорну фігуру в масштаб великого пригодницько-історичного кіно. Цікаво, що Санін грає на бандурі, торбані й колісній лірі та пов’язаний із Київським кобзарським цехом.
Для «Довбуша» команда за участю реставраторів на висоті майже двох тисяч метрів звела колиби за старими технологіями, одну з них залишили. Санін розповідав, що туристи і навіть дослідники приймали декорацію за справжню споруду XVIII століття. Режисер зробив понад дві тисячі ілюстрацій і розкадровок, а батальні сцени із сотнями учасників розписував, за власним зізнанням, як партитуру симфонічного оркестру.
Герой фільму «Ти — космос» (2024) Андрій Мельник — далекобійник майбутнього, який перевозить ядерні відходи до супутника Юпітера. Земля вибухає, і він, схоже, залишається останньою людиною. Потім із ним виходить на зв’язок француженка Катрін. Із фантастичної передумови Остріков робить інтимну історію про самотність, любов і потребу бути почутим.
Ще в університеті Остріков придумав історію про знищену Землю для короткої сценічної роботи й сам грав Андрія. Від першої студентської версії 2011 року до світової прем’єри в Торонто 2024-го минуло 13 років. Майже всі основні сцени встигли зняти до повномасштабного вторгнення, але завершувати картину довелося вже під час війни: виконавець головної ролі, продюсер і актор, який озвучував робота Максима, пішли служити.
«Ти — космос» важливий іще й тим, що українськість тут не потребує історичного костюма чи географічної впізнаваності. Після років, коли українське кіно у світі закономірно асоціювали передусім із війною, Остріков розширює межі уявного: наша культура має право на фантастику, майбутнє й навіть власну космічну буденність.
У липні 2026 року «Ти — космос» став головним тріумфатором Національної кінопремії «Золота дзиґа»: фільм переміг у дев’яти номінаціях, зокрема за найкращий фільм, режисуру та сценарій.
Документальна «Земля блакитна, ніби апельсин» (2020) стежить за родиною, яка живе у прифронтовій зоні Донбасу й разом знімає власний фільм. Старша донька Мирослава мріє про операторську професію; камера всередині камери стає способом упорядкувати досвід війни, відвоювати для себе простір і перетворити страх на історію, яку можна розповісти. За цю роботу Цілик отримала нагороду за режисуру на фестивалі Sundance.
Цілик приїхала на Донбас як тьюторка кінопроєкту «Жовтий автобус» і думала знімати саме про дитячі кінематографічні табори, доки не познайомилася з Мирославою та Настею і не потрапила до їхнього дому в Красногорівці. За родиною режисерка спостерігала близько року й назнімала приблизно 55 годин матеріалу. А один із найвиразніших «кадрів» так і не було знято: Цілик хотіла зафільмувати красиве макове поле, але команда з’ясувала, що це мінне поле, за яким стежили снайпери.
У художньому «Я і Фелікс» (2022), екранізації автобіографічної прози Артема Чеха «Хто ти такий?», режисерка повертається в Україну 1990-х: дитинство, сімейну нестабільність, дорослішання поруч із ветераном Афганської війни. Війна тут знову входить у дім через людину, пам’ять і поведінку; фронтовий масштаб залишається поза межами цієї історії.
Цілик формує образ України з приватних архівів, квартир, кухонь, домашніх відео… Режисерка нагадує, що національна пам’ять завжди має домашню адресу й людський вимір.
Мозаїка незалежності
Сучасне українське кіно створюється всупереч обставинам: «Орталан» Алієва зупинила велика війна, «Ти — космос» Острікова завершували вже після вторгнення, коли частина команди пішла служити. Та, можливо, найважливіша зміна відбулася не в індустрії, а в самій свободі говорити про себе.
За 35 років Незалежності українське кіно перестало шукати єдиний спосіб розповісти про країну. Поруч існують підліткова драма, кримськотатарське роуд-муві, провінційна трагікомедія, історичний епос, документальне кіно про війну й наукова фантастика. Це вже не один образ України, а багато рівноправних оптик — регіональних, поколіннєвих, історичних, жанрових. Україна більше не вміщується в один кадр — і сучасне українське кіно нарешті не намагається її туди втиснути.