© Анатолій Никифоряк / facebook
Юлія Самборська
«Якби ми мали мисткиню такого рівня, ми б примусили весь світ говорити про неї», — нібито вимовив сам Пабло Пікассо у 1954 році в Парижі, оглянувши роботи талановитої української живописиці Катерини Білокур на виставці. Родина та односельці вважали Катерину майже не сповна розуму через її шалене захоплення малюванням і, попри міжнародне визнання її обдарування, реагували на її успіх дуже стримано, часто відкрито зневажливо. Мальви, півонії, жоржини, соняшники, чорнобривці, троянди, маки, в’юнки, лілеї, волошки та безліч інших, часто дивовижно незвичайних квітів, поставали на чудових полотнах художниці.
Можливо, серед цих картин-квітів можна угледіти й ту потрійну троянду, про яку у романі (драмі в трьох актах) «Солодка Даруся» написала письменниця Марія Матіос. Про ту троянду, яка і є сутністю буття, оскільки «то чорне тобі здасться, то жовте, а потім, гляди, спалахне червоним. Ніколи не знаєш, який колір побачиш завтра».
Марія МатіосАнатолій Никифоряк
Мені поки що не вдалося осягнути ці квітково-життєві шифри у творах визначних жінок — мисткині та романістки. Тому розповім про те, що точно ідентифіковано, помічено, почасти підслухано та пережито, — про прем’єру вистави «Солодка Даруся», що відбулася 25 квітня 2026 року у Чернівецькому академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської (режисерка-постановниця Людмила Скрипка).
Перших відвідувачів квітневої прем’єри у фойє театру зустрічали звуки цимбалів, на яких грав зовсім юний музикант. Усім бажаючим пропонували придбати книги відомої землячки. Чимало покупців запитували у білетерів, де й коли можна отримати автограф, і нетерпляче поглядали навколо, шукаючи очима авторку.
Для розпещених шанувальників театру подія на кшталт прем’єри зараз неодмінно асоціюється з чергами до театру, ажіотажем довкола квитків і зосередженням «зіркових» глядачів — від політичних діячів до популярних інфлюенсерів. Очевидці стверджують, що «театральний вибух» у улюбленому місці чернівчан — на Театральній площі — найчастіше можна спостерігати у дні показу антрепризних вистав за участі медійних і розпізнаваних особистостей.
Анатолій Никифоряк / facebook
«Мати Василева!» — це також своєрідна «знаменитість» у вигляді дуже яскравого та багатозначного вигуку, який часто можна почути саме на теренах Буковини. Це одночасно цілий спектр почуттів — від «Оце так!», «Який жах!» до «Здуріти можна». Я згадала ту «Василеву матір» не раз, коли цікавилася сплеском зацікавлення до вистав-гастролерів про «дрібнички», про якихось лікарів (чи то проктологів, чи іншої спеціалізації). Ця легка розважальна й на 99% сценічна епідемія, або просто заробітчанство, — явище сумне та нездоланне. Ну, і куди ж в академічному театрі без візиту пані, яка всюди питає, чи можливо просто посидіти. У Чернівецькому драмтеатрі — можливо. Не розважати публіку, а просто посидіти відразу й майже на всіх кріслах партеру, ложі-бенуару та на балконах, оскільки показ дійства-сидіння заплановано за кілька днів, а зал театру порожній більш як наполовину. Тому надія на чернівецьких глядачів, які й надалі ігноруватимуть такі заходи, особисто в мене ще не згасла, як слава і воля.
25 квітня Чернівці, як і Солодка Даруся в романі, майже мовчали. Про прем’єру не сповіщало нічого, крім великого неяскравого плакату-банера зліва від входу до театру, на якому було горизонтально зображено обличчя двох жінок різного віку, які дивляться одна на одну. У програмці вказувалося, що виставу грають в одному складі (за винятком ролі лікаря). Навіть боязко розпитувати, чому так. Бо «звичайна» відповідь останніх років у більшості театрів — актори мобілізовані, немає кому грати, а ті, хто залишився, і грають, і монтують.
Місцева преса не дуже активно та якось ніби обережно писала, що прем’єра вистави 2026-го є «однією з головних подій року та частиною концепції популяризації буковинських авторів». Як мовиться, «хай Бог помагає», ну й місцева влада, хто вже у що вірить. До слова, Чернівецька обласна військова адміністрація до поширення (не плутати з популізмом) вже долучилася і навіть розмістила на сайті анонс, пояснюючи читачам, що має донести до них вистава. Після вистави Марії Василівні вручили найвищу відзнаку обласної ради (за значний внесок у розвиток української літератури, утвердження національних цінностей і багаторічну промоцію Буковинського краю) — звання «Почесний громадянин Буковини». Я не рахувала, але знаючі люди про кількість буковинських нагород стверджують, що за всі роки незалежності таке звання отримала лише 21 особа. Трохи нагадаю. «Солодка Даруся» вийшла друком у 2004 році, тобто понад 20 років тому. Роман і досі є бестселером. Цю книгу буковинки Марії Матіос перекладено 20 мовами світу. Про велику популярність інших літературних (зокрема фундаментальних) праць, про вистави за їх мотивами тощо мовчу, як та Даруся. Не поділяючи думки «краще пізно…» (оскільки все ж краще вчасно), просто зупиню себе словами з популярної вірусної пісні: «Питання є? Питань нема!». Бо якщо не зупинюся, то далі знову згадаю про «ЯКБИ» та Пікассо.
Анатолій Никифоряк / facebook
Чернівецький драмтеатр був першим в Україні, де з’явилася інсценізація роману «Солодка Даруся» (у 2008 році також у режисурі Людмили Скрипки). Як і її «сучасниця», та вистава була драмою на три життя, сюжетно не відхиляючись від роману. Провінційна, буденна та спрощена vs глибока та виразна — чого тільки не писали протягом 10 років сценічного життя Дарусі. Раптове зникнення популярної вистави з репертуару, м’яко кажучи, викликало подив. На брифінгу за участі творчої команди театру та Марії Матіос, який відбувся перед прем’єрою, про те, вже минуле, не згадували, бо зараз це дійсно не має значення. Розпочалася нова історія, і в ній головне, що «Солодка Даруся» повернулася на Батьківщину, де, як зазначає сама авторка, «глядач особливо вимогливий».
Очевидці розповідають, що колись на зустріч із першою «Солодкою Дарусею» спізнився один точно особливий глядач — тодішній президент України Віктор Ющенко. До зали він увійшов через бічний вхід сам, без охорони, а в цей час актор (у ролі міліціонера) біг центральним проходом у напрямку гаранта з бутафорським пістолетом.
Зараз же, принаймні на початку вистави, в залі ніхто не бігав, а на краю сцени перед завісою, праворуч від глядачів, сидів дідусь із палицею (актор Мирослав Маковійчук у ролі діда). Він оглядав присутніх, які займали свої місця й паралельно роздивлялись одну з найпрекрасніших будівель Європи, як її правдиво та гордо представляє театр перед початком кожної вистави.
Публіка зустріла Марію Матіос стоячи та влаштувала гучні овації. На очах Марії Василівни засяяли сльози, вона обвела поглядом зал і, приклавши руку до серця, вдячно вклонилася.
Анатолій Никифоряк
Анатолій Никифоряк / facebook
Відкриття завіси одразу дало відповідь на питання, що ж нового буде в цій версії вистави. Абсолютно все. Ймовірно, намагаючись уникнути або й повністю відмовитися від буденності, на поворотному колі сцени розмістили двоярусну металеву конструкцію-півколо. Ця дивина протягом двох дій вистави буде всім і одразу: і будинком Дарусі, і всіма місцями (в сільських умовах!), які здатна уявити чи ототожнити з романом багата глядацька уява.
І нарешті… з’являється Даруся (Марина Тимку). У простій довгій сорочці, вкрита чорною хусткою, ніби загіпнотизована та на якійсь хвилі свого тихого настрою, вона кружляє-танцює та просто снує сценою. Вона божевільна — для всіх тих, кого зараз узагальнено називають «хейтерами» та «аб’юзерами». Вона не рухається, коли інші танцюють, і танцює, коли вони стоять. У неї — свій всесвіт, своя «безмовна» музика.
Анатолій Никифоряк
Вісник тоталітарного режиму — червоний стяг у глибині сцени — видніється вже на початку вистави. Ну, а якщо є такий реквізит-атавізм, то прояви насильства — лише питання часу. Сценографія (художниця-постановниця Наталія Тарасенко) часом здається занадто різноманітною, бо якщо справжній мотоцикл, з яким метушаться (читати — ремонтують) герої дійства, ще можна пояснити, як і рупор на бічній рамі сцени та навіть непривабливі опудала собак, то скляні колби, які час від часу несподівано спускаються до центру з простору «неба» сцени, — це щось, що потребує дуже багатої уяви.
Дуже швидко режисерка вистави руйнує так звану четверту стіну (а згодом і всі інші стіни), відправляючи на авансцену й трохи до глядацької зали «об’єднане жіноче товариство», для якого пліткувати важливіше, ніж дихати. Зі словами «Христос Воскрес» ці колоритні та гомінкі пані награно заграватимуть із глядачами, пропонуючи частування та свіжі сільські новини.
Анатолій Никифоряк / facebook
Ці «отруйні» односельці, за винятком однієї доброзичливої сусідки Марії (Сніжана Кавулич), постійно нагадуватимуть Дарусі, чому вона «солодка», — бо колись, ще дитиною, вчинила гріх-зраду — розповіла офіцеру-окупанту, який запропонував їй солодощі, про добровільну співпрацю батька з бандерівцями. Це й стало трагедією на три життя: батька, матері та самої Дарусі.
Я вперше бачу Марину Тимку на сцені, хоча в театрі вона працює з 2010 року та грає в багатьох виставах. Мій гріх, визнаю. Її Даруся (безмовна протягом усієї першої дії) сильно та щиро передає безмірний біль пораненої душі. Хочеться її пожаліти, захистити й, вибачте мою наївність, забрати від злих і жорстоких односельців. Марія Василівна по секрету поділилася зі мною враженням від Марини-Дарусі: «Це моя Даруся, вона справжня. Вона дуже хороша».
Анатолій Никифоряк
Людина може відчувати безмежне щастя, а от для розмірів горя є межа. Для Дарусі сценічне суспільство визначає й межу щастя, бо коли в її житті з’являється чоловік, то і йому «виносять вирок» — дивний, нерозумний і забагато незручної правди говорить.
У ролі Дарусиного обранця — Івана Цвичка — Назарій Кавулич. Одна річ — читати в романі яскравий опис неординарної особистості дримбаря Цвичка, геть інша — згодом дізнатися, що реальний прототип цього героя настільки цікавий і колоритний (обов’язково знайдіть допис про нього в соцмережах авторки), що заслуговує на «особистий» написаний роман, і точно не в жанрі драми. І ще інша — наживо бачити авторку твору, до якої в залі підходить створений нею ж персонаж і, пропонуючи придбати дримбу, іронічно зауважує: «А я вас знаю».
Анатолій Никифоряк / facebook
Ритуальність і закодований у діях героїв символізм цілком позбавляє цю виставу буденності. Чи то спасіння, чи полегшення своїх мук Даруся шукає на цвинтарі, лягаючи між «могилами» батьків, пам’ятник яким постає (спускається) у вигляді величезного леза з гільйотини. Захистити та вилікувати німоту «солодкої» не зможе й упертий правдолюб Цвичок. Знищать, захейтять… Усе, як у житті.
Після антракту помічаю, що зал покинула представниця елітної касти регіональної адвокатури та двоє її супутників. Більше вільних місць не з’явилося. Згадалася мудра сентенція: «Хто не знає, куди прямує, дуже здивується, потрапивши не туди», — автор мені, на жаль, невідомий.
Поки йдуть одні, заходять інші. Окупанти, чекісти, а якщо узагальнити, то просто огидні істоти. Вони поводяться зухвало (типово для такої нечисті), мародерять, роблять із вишитих рушників онучі, знущаються з народу, наочно підтверджуючи гасло «Кто был ничем, тот станет всем» (вибачте за ворожу мову).
Образ цих вічних супротивників місцями може здатися дещо перебільшеним, і точно хочеться, щоб ані прототипів, ані представників цієї нечисті на сцені не було, але… Часи минають, а ці істоти й досі з тими самими методами лізуть на нашу землю. Тому сучасна класика й відгукується так болісно, що без ненависті сприймати важко.
На репліку офіцера Дідушенка (Андрій Циганок) — того відверто мерзенного й водночас чудово зіграного персонажа, який згодом стане насильником Дарусиної матері Матронки, — про холод у залі один із глядачів не витримує й каже: «У пеклі тобі буде тепліше». Отже, вірять, отже, дійсно зачепило.
Анатолій Никифоряк / facebook
А як може залишити байдужою історія, де мати вішається через «солодку» зраду рідної дитини, і її не можуть зняти з бантини, поки той-таки Дідушенко не наказує відрізати їй косу?! І протягом усього цього часу біля матері «розплетена Даруся обома ручками трималася їй за голі і босі ноги, так що спочатку дитину не могли відтягнути двоє чоловіків». Відчуваєте, скільки болю й розпачу викликає навіть цей уривок?! Тоді Даруся й втратила голос, тоді її й почали називати «солодкою».
Після вистави теж хочеться помовчати, обміркувати та знайти хоч якийсь натяк на відповідь: чому трагедії не змінюють людей і зло постійно перемагає; чому токсичність століттями в моді; чому для особистого щастя «потрібне» суспільне схвалення; чому і як одні люди наділяють себе правом вирішувати, жити іншим чи ні.
Наступні покази вистави відбудуться в суботу, 9 травня, о 17:00, п’ятницю, 22 травня, о 18:00 та суботу, 30 травня, о 17:00.