Софія Яблонська © Sofia Yablonska Foundation / facebook
Богдан Грушецький
Автомобільні переслідування, збройні сутички, бурі, рятування від лютої юрби, експедиції по тропічних лісах, повних небезпечних і смертоносних істот… Схоже на розповідь із нової стрічки про Джеймса Бонда чи «Індіану Джонса»! Однак це не придумана історія, а правдиві епізоди з життя незвичайної особистості, яка століття тому об’їздила майже всі материки, — Софії Яблонської. Української дослідниці світу, кіномитець та авторки, що обігнала свій час. Якби вона жила в наш час, її, мабуть, називали б мандрівним блогером із багатомільйонною авдиторією. Але Яблонська з’явилася на світ 1907 року — і все одно зібрала своїх «шанувальників»…
Ймовірно, Антону Птушкіну і Дмитру Комарову і не марилися такі оказії, які спіткали їхню давнішу колегу! Адже у 1930-х роках світ був геть іншим, ніж нині, — менш глобальним, суспільства були більше відмежовані у своєму «коло», зосереджені на своїй культурі. Але невтомна Софія відкривала цей світ українцям, робила його ближчим і зрозумілішим.
Донька галицького священнослужителя, вона змінила уявлення не тільки про звичайну долю «піпівни», а й про те, яким може бути буття жінки. З юних років її вабило до всього незвичного — вона випробовувала себе як артистка, фотограф, модель для малювання, завідувала кінотеатрами і готелями, створювала дизайн помешкань. Але вічну славу їй принесли мандрівки, зафіксовані й видрукувані у вигляді романів-подорожей. У чому ж полягав її ключ до визнання?
«Україна потребує не лише перемоги на полі бою, а й звитяги світла в серцях людей», — філософ, письменник, військовий капелан Андрій Зелінський
Звичайно, передусім це її вдача — відкрита до людей, вона легко знаходила спільну мову з ними та могла налаштувати навіть недовірливих незнайомців на приязний лад. Без проблем могла почати розмову з марокканськими жінками, подарувавши їм намистинки та паперові квіточки. Наполегливо чекала на повернення в’єтнамських селян із ланів, щоб усмішкою та добрим словом умовити їх сфотографуватися. Це при тому, що фотоапарат, як гадали деякі народи, «викрадає» душу людини. Часом гудіння камери викликало переляк серед аборигенів, але щирість і доброзичливість Софії відкривали перед нею навіть ті місця, куди рідко навідувалися європейці. Яблонська мандрувала без екскурсоводів, на кораблях середнього класу чи вітрильниках, і наважувалася заходити туди, куди не завжди наважувалися й чоловіки. Вона була безстрашною — якось під час повені в одній із азійських країн не стала тікати, а сіла в невеликий човен, щоб зафільмувати наслідки лиха.
Sofia Yablonska Foundation / facebook
У Яблонської був дивовижний хист знаходити пригоди в екзотичних куточках, а потім цікаво їх описувати. Вже під час своєї першої подорожі до Марокко вона побувала в пустелі та гаремі. У Китаї бачила на власні очі покарання, ледь не купила дитину і навіть куштувала опіум. Знімала жінок із Балі топлес, чим кидала виклик тогочасній моралі та європоцентрованості. У далекій Полінезії відвідала королеву острова Таїті, від якої отримала прізвисько «Теура» — «червоний птах», мабуть, за свою яскраву вдачу. Чи була тут частинка художньої вигадки, можливо, але навіть строгі наукові дослідження вже не в змозі зруйнувати легенду, яку про себе створила авторка.
Софія Яблонська на ТаїтіSofia Yablonska Foundation / facebook
А ще Яблонська чітко окреслила свою українську приналежність і цільову аудиторію — саме її земляки. Хоча всі обставини ніби були проти: батько-москвофіл, сім років юності в російській провінції, а потім усе життя в поїздках. «Чи знаєте ви, що я ніколи не вчила українську мову?» — напише вона в одному з творів. Проте тяжітиме до України навіть із найвіддаленіших місць світу.
Хоча більша частина України в той час була під радянською окупацією та переживала трагічні часи Голодомору і жахливого терору, на заході країни ще процвітав сильний центр вільного українського слова. Тож саме у львівських часописах почали з’являтися її перші короткі листи-нотатки про мандри. Вони були сповнені великої щирості разом із тонким гумором. Немов твоя найкраща приятелька ділилася з тобою найінтимнішими відчуттями у листівці з далекої подорожі. Для українців і українок ці роботи стали чи не першим віконцем у найвіддаленіші куточки світу — таким собі Discovery міжвоєнної епохи.
У Києві відкрилася фотовиставка Влади та Костянтина Ліберових “Останній рік”
І публіка віддячувала своїй «інфлюенсерці», адже на своїх творчих зустрічах під час відвідин Галичини у перервах між поїздками вона збирала натовпи прихильників.
Записи Софії Яблонської у відомому українському журналі «Жіноча доля» показували, що доля ця зовсім не зводиться до рутини домашніх справ, а може бути напрочуд захопливою. Невипадково консервативні кола галицької знаті висловлювали невдоволення, що жінка, ще й без «належного супроводу», тиняється по світу, як якась бродяга. Яблонська, з одного боку, продовжила ідеї старшого покоління українських феміністок, які обстоювали право на освіту, вільний вибір професії та партнера. Але з іншого — Софія пішла своїм шляхом, втілюючи у життя власні мрії, а не очікування з боку інших. Тому й не боялася критики. І, можливо, саме тому вона така близька сучасному поколінню, для якого власна самореалізація важливіша за будь-які лозунги.
І, звичайно ж, поруч із Софією завжди були люди, готові її підтримати, навіть тоді, коли про молоду письменницю-початківицю ніхто й не знав. Видавчиня Олена Кисілевська почала друкувати подорожні нотатки Софії у своєму журналі. Літературний критик Михайло Рудницький наважився відредагувати збірник цих нарисів, та ще й вигадав незвичайну назву — «Чар Марока». Художник-модерніст Роман Турин — друг письменниці — намалював обкладинку першого видання, що дуже швидко стало популярним. Так, Софія мала особливий талант об’єднувати навколо себе найкращих і найвідданіших.
Не оминали колеги та шанувальники і порції критики. Найбільш боляче звучали слова письменниці Ірини Вільде, коли стало відомо, що Яблонська хоче на певний час відійти від мандрів, щоб облаштувати нове помешкання та створити затишок для сім’ї. «Шкода Вас, Софіє, щоб Ви власноручно готували чоловікові обід, вишивали, садили квіти. Маєте до цього достатньо китайців», — безапеляційно заявила Вільде.
А, втім, Друга світова війна розірвала ті міцні зв’язки, що були в Яблонської з Батьківщиною. Контакти між Азією, де з родиною залишалася Софія, та Європою вкрай ускладнилися. Львів переходив із рук в руки і зрештою опинився під радянською окупацією. Національно свідома й водночас космополітична Яблонська не вписувалася в радянські ідеологічні рамки, і її ім’я надовго зникло з українського літературного життя.
Навіть після здобуття Україною незалежності її творчий спадок не відразу повернувся додому — перевагу тоді віддавали «серйозним», драматичним письменникам. Хоча «легковажні» твори Яблонської не поступалися у своєму патріотизмі та епічності разом із надзвичайною людяністю та щирістю.
Книга письменниці Амеліної потрапила до рейтингу ВВС
Сама ж Яблонська після війни переїхала до Франції, адже її улюблені Китай і В’єтнам теж «почервоніли» від комуністичних режимів. Але й тут, у спокійній Європі, її невтомна вдача не давала спокою — вона написала кілька нових творів і професійно зайнялася оформленням будинків.
Навіть смерть застала її в дорозі: у лютому 1971 року 63-річна мандрівниця та авторка загинула за кермом власного автомобіля, коли везла новий рукопис до видавництва. Її творчу спадщину зберегли нащадки. Син Жак-Мірко Уден став сенатором Франції. Онука Наталі Уден нині очолює Фонд Софії Яблонської, який досліджує та популяризує спадок письменниці.
На жаль, ви не знайдете документальних або художніх фільмів про Софію Яблонську, хоча така багата біографія варта того. Але в мережі та книгарнях можна знайти її твори — «Чар Марока», «З країни рижу та опію», «Далекі обрії», а також фото, зроблені в різних куточках світу. І словом, і світлинами вона зберегла для нас світ столітньої давнини, що вже зник. А сама стала взірцем того, що мрії здійснюються попри перешкоди, варто тільки мати палке бажання та невтомну силу волі.