© Кадр з фільму «Сентиментальна цінність»
Петро Катеринич
Норвезька будівля у стилі «драґестіль» — дерев’яна, з дивовижними вигинами, зі шпилями та візерунками — височіє на пагорбі в Осло вже понад сто років. Її мури пам’ятають Різдво 1918-го, коли сім’я відзначала завершення Великої війни; нацистів, що мучили бабусю — учасницю Опору; матір, яка тихо гладила волосся дочок, поки батько пакував речі й остаточно йшов з дому. Зараз, після смерті матері, дві зрілі дочки дізнаються: ця оселя досі юридично належить батькові. І він повертається — з апаратурою, сценарієм та наміром створити кіно про все, що тут відбулося.
По інший бік Атлантичного океану, в лісистій віддаленості Нью-Джерсі, двоє повнолітніх дітей прямують засніженою дорогою до батька-самітника.
Кадр з фільму «Батько, мати, сестра, брат»
Вони не бачились роками. Жоден не знає, з чого почати розмову. Том Вейтс, який відіграє роль батька, підіймає горнятко й промовляє: «Пропоную тост за родинні зв’язки». Його дорослий син відповідає: «Тоді за сім’ю». Тиша. Ніхто не робить ковток.
Кадр з фільму «Батько, мати, сестра, брат»
Дві кінострічки. Два материки. ZN.UA шукає відповідь на гостре питання: як бути з батьками, котрі колись пішли, і з дітьми, які їм досі не вибачили?
Кожен четвертий зрілий не спілкується з кимось із рідних
У травні Каннський кінофестиваль віддав Гран-прі — другу за важливістю відзнаку — норвезькій драмі Йоакіма Трієра «Сентиментальна цінність» (Sentimental Value). Глядачі аплодували стоячи 19 хвилин — одна з найдовших овацій за всю історію події.
За три місяці Венеційський кінофестиваль нагородив «Золотим левом» — найвищою відзнакою — американця Джима Джармуша за камерний триптих «Батько, мати, сестра, брат» (Father Mother Sister Brother).
Ще до того, як журі Канн і Венеції — незалежно одне від одного — обрали кінокартини про неблагополучні сім’ї, соціологи вже знали: ми переживаємо кризу інтимності.
Згідно з інформацією YouGov (2025), 38% дорослих американців зараз перебувають у стані відчуження від когось із членів сім’ї: 24% — від брата чи сестри, 16% — від одного з батьків, 10% — від власної дитини. Дослідження Корнелльського університету, оприлюднене у книзі соціолога Карла Піллемера «Руйнування сім’ї. Як зцілити стосунки з близькими», виявило: 27% дорослих американців — тобто приблизно 67 мільйонів людей — емоційно та фізично відірвані від когось у родині.
Інше дослідження Університету штату Огайо засвідчило: 26% повнолітніх дітей повідомили про розрив із батьком переважно у віці близько 23 років, коли людина має змогу проаналізувати власне дитинство. Психолог Вітні Ґудман опитала понад 2000 дорослих — 98% вказали причиною емоційну незрілість батьків. Водночас самі батьки вважали віддалення дітей несподіванкою.
Кадр з фільму «Сентиментальна цінність»
В Україні цифри мають і іншу природу — війна перетворила відчуження з вибору на необхідність. За даними Євростату, станом на листопад 2025 року лише в країнах ЄС під тимчасовим захистом перебуває 4,33 мільйона українців — в основному жінки з дітьми. Це сотні тисяч розділених сімей. І відстань дає про себе знати: за даними Міністерства юстиції, 2024 рік став справжнім випробуванням з майже тотожною статистикою одружень і розлучень (150,2 тисячі проти 141,8 тисячі — збільшення на 42,2%). Натомість 2025 рік приніс невелику надію на стабілізацію. Кількість нових шлюбів зросла на 10,2% (до 165,6 тисячі), а кількість розлучень через РАЦС уперше за час повномасштабної війни суттєво зменшилася — на 23,4%.
За цією динамікою приховується й інша дійсність: мільйони українських домівок зараз пустують або наповнені тишею тих, хто не повернувся. Коли фізичний простір сім’ї руйнується, речі, які залишилися в ньому, перестають бути просто предметами вжитку — вони стають носіями несказаного болю. У пошуках роз’яснення, чому матеріальна спадщина так часто стає каталізатором розриву, ZN.UA звернулося до психоаналітикині Нью-Йоркського університету Ґаліт Атлас. У своїй діяльності вона вивчає «привидів», що живуть у наших сім’ях.
«Ми часто вважаємо, що успадковуємо лише колір очей чи нерухомість, але насправді ми отримуємо у спадок емоційні борги нашої родини, — зауважує докторка Атлас. — Травма, яку не було опрацьовано у першому поколінні (як-от досвід бабусі в Русі опору у кінокартині Трієра. — П.К.), перетворюється на симптоми у другому й стає характером у третьому. Будинок у цьому контексті — не просто мури. Це фізичне вмістилище для таємниць. Коли батько у Трієра повертається з апаратурою, він фактично намагається «зламати» це вмістилище, не питаючи згоди в тих, хто в ньому залишився.
Кадр з фільму «Сентиментальна цінність»
Кадр з фільму «Сентиментальна цінність»
Це акт емоційного мародерства, який діти сприймають як вторгнення в їхню ідентичність». За словами Атлас, сучасне відчуження — це часто спроба «розірвати угоду про оренду» з минулим, яке занадто дорого нам обходиться.
Угода замість батьківства
Йоакім Трієр має кінематографічну спадковість. Його дід, Ерік Льохен, був відомим норвезьким режисером-експериментатором, під час Другої світової воював у Опорі й був ув’язнений. Трієр знав його в дитинстві — дідусь помер, коли майбутньому режисерові було лише вісім років. «Я переконаний, що мистецтво має рятівну силу. Це не те, що робиться з якоюсь прагматичною метою», — говорить Трієр.
Кадр з фільму «Сентиментальна цінність»
Ідея «Сентиментальної цінності» виникла, коли мати Трієра виставила на продаж родинний будинок кінця XIX століття. «Мене зачепила тема успадкованого смутку, родинної травми та пам’яті про Другу світову, — заявляє Трієр — А згодом ми вплели думку, що дім бачив події, про які самі люди могли не підозрювати. Простір замовчуваного в сім’ї дуже нагадує простір у мистецтві, де зароджується піднесене».
Стеллан Скашгорд грає Ґустава Борґа — колись популярного, а нині напівзабутого режисера, який повертається до дочок із єдиним інструментом зближення, що в нього залишився, — сценарієм. Він замислює автобіографічну стрічку про свою матір, яка вчинила самогубство через воєнні потрясіння, й хоче, щоб старша дочка Нора (Ренате Рейнсве) відіграла цю роль. «Їй це здається безжальним — їй потрібен батько, а він пропонує їй угоду, — зазначає режисер. — Але придивіться: це незграбна особа, яка не володіє мовою почуттів і відчайдушно намагається наблизитися до доньки через професію».
Кадр з фільму «Сентиментальна цінність»
Кадр з фільму «Сентиментальна цінність»
Коли Нора відмовляється, Ґустав затверджує на роль голлівудську зірку (Ель Фаннінг). Водночас молодша дочка Агнес (Інга Ібсдоттер-Ліллеаас) заглиблюється в архіви й віднаходить докази тортур, які пережила бабуся. Тут Трієр робить щось надзвичайно витончене: художня вигадка Ґустава та сухі факти Агнес виявляються різними шляхами до одного болю — невисловленого, переданого крізь покоління, вбитого в стіни будинку, як іржаві цвяхи.
Достукатись до людства. Чому «Ти космос» — це найпотрібніший фільм про зв’язок у добу самотності
Це і є трансгенераційна травма — концепція, яку сформулювали у 1960-х під час вивчення дітей тих, хто пережив Голокост. «Кажуть, що воєнна травма потребує трьох поколінь, щоб зрештою відпустити сім’ю», — зауважує Трієр у розмові. Його фільм — бездоганна ілюстрація цієї тези: бабуся — жертва історії; її син Ґустав — митець, який зламався під тягарем мовчання; його дочка Нора — акторка, яка вміє відтворювати будь-які почуття, окрім власних. Три покоління. Одна оселя. Одне мовчання.
«Сентиментальна цінність» отримала дев’ять номінацій на «Оскар», зокрема за найкращий фільм, режисуру та сценарій. Стеллан Скашгорд зараз є фаворитом у категорії «найкраща чоловіча роль другого плану». Церемонія відбудеться 15 березня.
Цвях як елемент інтер’єру
Джим Джармуш ніколи не створював кінокартини про сім’ю. Упродовж сорока років творчості — від «Дивніше, ніж у раю» до «Мерця» та «Патерсона» — вивчав світ самотніх диваків, таксистів, ковбоїв та вампірів. Тому «Батько, мати, сестра, брат» став несподіванкою навіть для найвідданіших прихильників.
Структура кінострічки — триптих, що нагадує камерну музику в трьох частинах. У першій — «Батько» — дорослі діти Джефф (Адам Драйвер) і Емілі (Маїм Бялік) відвідують батька-самітника (Том Вейтс) у глушині штату Нью-Джерсі. У другій — «Мати» — англійська письменниця (Шарлотта Ремплінґ), яка проживає в Дубліні, раз на рік запрошує своїх дочок (Кейт Бланшетт і Вікі Кріпс) на елегантний чай.
Кадр з фільму «Батько, мати, сестра, брат»
Кадр з фільму «Батько, мати, сестра, брат»
У третій — «Сестра, брат» — молоді Скай (Індіа Мур) і Біллі (Лука Саббат) у Парижі сумують за батьками, які загинули в авіакатастрофі, намагаючись віднайти те, що тримає їх разом. Кінострічка вийде в український прокат 26 лютого.
«Я думаю про цей фільм як про музичний твір, — зазначає Джармуш у розмові з NPR. — Він складається з окремих частин, але крізь них проходять спільні теми, які неможливо слухати окремо чи міняти місцями». Це влучний опис: три історії пов’язані не лінійним сюжетом, а тонкими мотивами — тостами без спиртного, годинниками Tissot на зап’ястках і архаїчним висловом and Bob’s your uncle (ідіома «і справу зроблено». — П.К.), що лунає з вуст різних персонажів.
Але найміцніший зв’язок між частинами триптиха — це несказане. «Батьки приховують речі від дітей з різних причин, — зізнається Джармуш. — Інколи — щоб захистити, інколи — щоб вберегти ті частини власного життя, які вони не бажають демонструвати». Саме цю зону «невідомого» режисер зробив центром розповіді.
Тут Джармуш фактично ілюструє тезу Ґаліт Атлас, яка зауважила: «Ми часто помилково думаємо, що знаємо своїх батьків, але насправді ми знаємо лише їхні «видимості». Джармуш майстерно показує цей розрив — коли ми любимо людей, про чиє справжнє життя не маємо жодного уявлення. Це право на таємницю, яка, проте, однаково непомітно формує нас».
«Бог, гумор, вітчизна»: як польський серіал «1670» вчить нас сміятися з минулого, щоб говорити про майбутнє
Якщо зіставити дві кінострічки, вони створюють діалог — не лише між двома режисерами, а й між філософіями примирення. Трієр працює «зсередини». У «Сентиментальній цінності» він застосовує весь арсенал постмодернізму: метакіно, флешбеки, що охоплюють ціле сторіччя, й театральні монологи. Трієр не боїться мелодрами, тому що вірить: біль треба прожити фізично, щоб він перестав бути отруйним. «Примирення має відбутися через дію, — наполягає він. — Мистецтво здатне примирити нас із минулим, не потребуючи тієї самої «великої розмови», після якої начебто все має стати добре. Ніщо ніколи не буде «добре», але ви можете змиритися з тим, чого вам не додали в дитинстві».
Джармуш натомість працює «ззовні». Його камера — спостерігач, що зберігає дистанцію та поважає приватність персонажів. Жодних флешбеків, надривних сцен чи сліз катарсису. Лише розмови про чай, погоду чи механізми годинників, за якими відчувається океан несказаного. «Коли я пишу діалог, який здається мені вдалим, то опиняюся в зоні, де просто слухаю розмову героїв у своїй уяві, — пояснює Джармуш. — Інколи я відчуваю, що це не зовсім моє — персонажі починають жити своїм життям, прихованим від мене».
Тут Ґаліт Атлас проводить важливу грань: «Трієр пропонує нам ексгумацію пам’яті, а Джармуш — повагу до її спокою. Обидва методи є валідними, але вони про різне: один — про те, як витягти цвях зі стіни, а інший — про те, як навчитися жити в домі, де цей цвях назавжди залишиться елементом інтер’єру».
Існує спокуса — й вона цілком обґрунтована — трактувати ці кінострічки крізь призму виключно українського досвіду. Роки великої війни розірвали тисячі родинних уз: евакуація, еміграція, мобілізація, полон. За даними УВКБ ООН, станом на лютий 2026 року понад 6 мільйонів українців залишаються за кордоном зі статусом біженців або осіб під тимчасовим захистом. Водночас звіти Міжнародної організації з міграції (МОМ) свідчать про те, що ще близько 3,8 мільйона людей мають статус внутрішньо переміщених осіб усередині країни. Отже, можливо, «три покоління», які, за Трієром, потрібні травмі для повного циклу, — це наше майбутнє.