Режисерка Катерина Горностай — про новий фільм “Стрічка часу”, Берлінале та успіх
Цьогоріч документальний фільм Катерини Горностай "Стрічка часу" був представлений на Берлінале — вперше за 25 років українське кіно, зняте жінкою-режисеркою, потрапило до основного конкурсу Берлінського кінофестивалю.
Про власний шлях, виклики та народження сина за день до світової прем'єри в Берліні — у великому інтерв'ю для Vogue UA. Катерина Горностай — героїня щорічного видання Vogue Ukraine Leaders 2025.
Реклама.
Режисерка Катерина Горностай почала рік із вагомого досягнення – презентувала на Берлінале cвій перший документальний фільм “Стрічка часу”. Вперше за 25 років українське кіно, зняте жінкою-режисеркою, потрапило до основного конкурсу Берлінського кінофестивалю. Нова робота Горностай розповідає про життя українських шкіл під час повномасштабної війни, а його герої – вчителі й діти, які навіть у найтяжчі часи не полишають навчання й намагаються зберегти звичний ритм життя там, де близькість фронту дається взнаки щодня.
Катерина відома публіці як авторка ігрового гіта “Стоп Земля” (2021), але її документальний дебют органічно продовжує власну творчу траєкторію. Зацікавленість режисерки темою освіти й тяжіння до документальної форми найповніше проявляються саме в цьому фільмі, об’єднуючи особистий і мистецький пошук.
Горностай народилась у Луцьку в родині психотерапевтів. З дитинства хотіла бути фотографкою, а підліткою захопилася кіно – читала кінодайджести, не пропускала жодної премʼєри в кінотеатрі. Навчаючись на магістратурі з журналістики в Києво-Могилянській академії, вона знайшла власний кінематографічний підхід: “Я швидко зрозуміла, що мене приваблюють сюжети, де реальність відбувається ніби сама собою, а не стандартні новини з начиткою”. Документальне кіно стало темою її дипломної роботи, працюючи над якою Катерина відкрила для себе й російську режисерку Марину Разбєжкіну. Коли постало питання, що робити далі, Катерина вирішила вступати в її майстерню документалістики в Москві.
Під час навчання студентів заохочували знімати з автобіографічного, адже так “легше вивчити основи драматургії”. Саме так зʼявився її короткометражний документальний фільм “Між нами” – історія любовного трикутника, натхнена досвідом її першого шлюбу. Глядачі побачили стрічку на кінофестивалі “Молодість” у 2013 році – критики назвали її голосом нового українського кіно. Сьогодні, викладаючи режисуру в київському Університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого, вона каже студентам: найпростіше починати пізнання реальності з розбору власних скелетів у шафі.
Восени 2013 року Горностай повернулася до Києва – у країні почала розгортатися революція, і на її тлі перероджувалась українська документалістика. Катерина долучилася до цього процесу. “Я пережила кілька криз на Майдані, коли думала, що не витримаю. Було важко фізично, холод пробирав до кісток. Досі пам'ятаю запах сльозогінного газу, який буквально вʼїдається в тіло”. Вона згадує ескалацію на Грушевського та режисерів, які не боялися заходити з камерою в серце вуличного бою: “Тоді здавалося, що саме це – справжня документалістика”.
З відзнятого матеріалу Горностай змонтувала 40-хвилинний фільм “Скрізь Майдан” (2015), куди увійшли й інші особисті події того року: весілля друзів, родинні свята, навчання її брата в коледжі. “Дуже різні життєві речі просто траплялися, але всі були забарвлені Майданом. Приблизно так само, як зараз усе просякнуте війною”. Цей фільм був відзначений спеціальним призом міжнародного фестивалю Docudays UA того ж року.
Після Майдану режисерка довго не знімала документальне кіно, проте воно відчутно проступає навіть у її ігрових короткометражках. Катерина згадує короткий метр “Бузок” (2017) про пригоди пʼяти подруг на новосіллі, який називає своїм першим дорослим фільмом, і “Крокодил” (2018) – про випробування підліткової дружби, що згодом став підґрунтям до повного метра. Обидві роботи відзначаються великою часткою імпровізації та мінімумом дублів, а головні ролі в них виконують непрофесійні актори, що, на думку Горностай, тільки додає реалізму історіям.
“Я пережила кілька криз на Майдані, коли думала, що не витримаю. Досі пам'ятаю запах сльозогінного газу, який буквально вʼїдається в тіло”
Ці ж риси притаманні її дебютній повнометражній ігровій картині “Стоп-Земля” (2019), у якій головні ролі зіграли юні актори – Марія Федорченко, Арсеній Марков, Яна Ісаєнко та Олександр Іванов.
Чуттєва підліткова драма про 16-річну Машу, яка переживає напружену шкільну буденність у колі друзів, стала логічним продовженням авторських експериментів Горностай на межі документального й ігрового кіно. Стрічка принесла режисерці перші всесвітні відзнаки – “Кришталевого ведмедя” Юнацького журі програми Generation 14+ на Берлінале, а також статус гіта в Україні.
З початком повномасштабного вторгнення Горностай, як і багато інших українських режисерів, занурилась у документалістику. Вона почала розвивати ідею свого повного метра за підтримки громадської спілки “Освіторія” та зайшла на незвідану для себе територію – спостережливий тип документального кіно, де реальність закарбовується майже без втручань. Саме цей підхід ще в університеті приваблював її в журналістській практиці.
Робота над “Стрічкою часу” розпочалась у 2023 році. Горностай відвідувала навчальні заклади країни, вплітаючи у фільм широку географію – від Черкас до Харкова й Бородянки. Камера, якою оперував її творчий партнер Олександр Рощин, закарбувала ситуації, сповнені не лише трагічності, а й зворушливості: вчителі, що викладають абетку першокласникам в імпровізованій школі харківського метро. Діти, які після пережитого на прифронтових територіях і з наслідками ПТСР продовжують відвідувати початкову школу. Одинадцятикласники бахмутської школи, змушені святкувати випускний онлайн. Свої спостереження режисерка підсилила незвичним саундтреком – експериментальним виконанням камерного ансамблю, чий спів нагадує то допитливі вигуки, то плач, передаючи емоційні гойдалки, у яких живуть герої.
У лютому Катерина народила сина, за добу до світової премʼєри “Стрічки часу” на Берлінале: “Він прийшов у наше життя тільки після того, як тисячі дітей пройшли через наш об'єктив, тільки-но ми (чоловік Катерини – режисер монтажу фільму Нікон Романченко. – Прим. ред.) закінчили знімати”.
“Син прийшов у наше життя тільки після того, як тисячі дітей пройшли через наш об'єктив, тільки-но ми закінчили знімати”
Сьогодні “Стрічка часу” подорожує найвизначнішими кіномайданчиками світу – в Америці, Люксембурзі, Німеччині, Чехії. А вже восени вийде в широкий прокат в Україні, Франції, Нідерландах та ще кількох європейських країнах. Ця робота наочно демонструє силу документального кіно, розповідаючи світові життєствердну історію про українських дітей, чиє дитинство та юність змінено війною.
Текст: Соня Вселюбська
Фото: Stepan Lisowski
Стиль: Vladyslav Askerov
Зачіски та макіяж: Diana Koval
Асистентка стиліста: Yaryna Lobanova
Гафер: Oleksiy Kuzmenko