Неопалима купина Галини Пагутяк

Уперше Господь звернувся до Мойсея із охопленого вогнем куща, що палав і не згоряв, наказавши йому вивести народ із Єгипту. Цей кущ називають неопалима купина. У свої 10 років я уявлення не мала про цей епізод із Книги Вихід і вперше змогла читати Біблію, коли мені було майже двадцять років. Її просто не було де взяти, то були роки так званого розвинутого соціалізму. Втім, підвалини моєї національної ідентичності були закладені ще в десятилітньому віці й саме тому вони такі непорушні.

письменниця, лавреатка Шевченківської премії з літератури

Якось перед навчальним роком мама взяла мене до Дрогобича, щоб підібрати шкільну форму. А потім ми зайшли до книгарні. Я вже давно читала запоєм, але того дня мені нічого не купили. Хвилину порадившись, мама тихим голосом запитала, чи є у них “Неопалима купина”. Є. А чи є “Собор” Гончара? Мама купила обидві. І щойно ми приїхали додому, я схопила “Неопалиму купину” Сергія Плачинди (на прізвища авторів я не зважала тоді) і почала читати. То був 1968 рік. Ця книга зробила переворот у моїй свідомості. То було наче спалах наднової зірки.

Книга вийшла у серії “Життя славетних”, і мама знала щось таке, чого я не могла знати. Вона єдина з-поміж братів і сестер уважно слухала розповіді свого тата, Григорія Басараба, січового стрільця, і це він заклав підвалини її української ідентичності. Ще дитиною Іванка могла доводити ровесниць-полек, що вона не русинка, а українка. І вона дала мені “Неопалиму купину”, звідки Україна заговорила до мене так голосно, що я досі не можу забути.

Неопалима купина. Галина Пагутяк1 — Себастьян Бурдон “Мойсей і неопалима купина”, 1642–1645 роки

Невдовзі цю книгу тихенько зняли з продажу, вилучили з бібліотек, а критики та історики рознесли її в пух і прах. То було небажане чтиво, вердикт якому винесли куплені КДБ фахівці. А я все перечитувала про султанову дружину Роксолану, меценатку Гулевичівну, філософа Феофана Прокоповича, композиторів Максима Березовського та Артема Веделя, згоряючи у вогні любові й ненависті разом із ними. Як тільки книга поверталася, бо жодна інша книга з нашої домашньої бібліотеки, окрім “Олюньки” Андрія Чайковського, стільки не мандрувала від хати до хати, доки врешті не пропала навіки.

Потім сестра принесла мені вже заборонені передруки Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація”, щоденники Симоненка та українські вірші Леоніда Кисельова. Мені було тоді 14 років. Далі був “Меч Арея” Івана Білика, “Хмари” Нечуя-Левицького і діаспорне видання “Роксоляни” Осипа Назарука… Небажане чтиво. А “Кобзар” без купюр, з “Розритою могилою”, мама привезла з Канева.

До 20 років я перечитала практично все найкраще, що написало людство, лишилася дещиця, яку я дозбирала потім. Але рідної літератури, замкненої в спецфондах, я не знала. Проте у мене був ґрунт – оці книги, які мене виростили, допомогли уникнути прокляття меншовартості й зберегти в собі дещо цінніше – емпатію. Та інстинкт самозбереження.

Чуття історії, особливо історії рідного народу, важливіше, ніж усі томи заангажованих політично та ідеологічно істориків з дипломами та вченими званнями, бо воно вказує світло в тунелі, який не можна пройти без заспокійливого. Бо воно є тим воском, що уникає спокуси піддатися співу сирен чужоземних чи своїх колоніальних істориків. Треба просто знати, що корисне Україні, а що шкідливе для неї.