© Зображення згенеровано ШІ на запит ZN.UA
Ольга Романова
Навряд чи знайдеться багато людей, котрі не чули про мумі-тролів. Для багатьох вони стали приємною згадкою з юних років. Нещодавно цій книзі виповнилося 80 літ, і це чудова можливість заново оцінити те, що видається таким близьким. Адже за тишею Мумі-долини та затишком родинних сцен криється набагато глибший всесвіт, ніж може здатися з першого погляду.
Книга про мумі-тролів з’явилася після Другої світової війни — в час, коли Європа відновлювалася після руйнувань і особливо гостро відчувався острах її повторення. Саме в такій атмосфері післявоєнної непевності та пошуку орієнтирів 1945 року постали два нові чарівні світи, що згодом стали символами повоєнної культури: «Пеппі Довгапанчоха» Астрід Ліндґрен і «Мумі-тролі» Туве Янссон. Ліндґрен працювала в Стокгольмі в службі перевірки листів для шведської розвідки, щодня читаючи німецьку переписку, котра розкривала їй правду про військові злодіяння. Янссон у той самий період творила карикатури на Сталіна та Гітлера для часопису Garm, вибудовуючи світ майбутнього Мумі-долу як місце спротиву диктаторству.
wikipedia
Астрід Ліндґрен (ліворуч) і Туве Янссон (праворуч) 1958 року
Проте обидві авторки відмовилися від похмурих фабул, запропонувавши світові нових героїв, які давали змогу переосмислити трагедію війни та досвід тоталітарного режиму. На вигляд, це дитяча література, але по суті це культурний маніфест, що поєднує естетику модернізму та антивоєнну мораль.
Поширена думка, що Мумі-троль — це «добрий білий гіпопотамчик». Однак це занадто спрощене визначення. Насправді цей персонаж виник з тривоги та внутрішньої стурбованості. Під час навчання у Стокгольмі Янссон сперечалася зі своїм дядьком щодо філософії Канта. Коли вона не змогла його переконати, він вигадав істоту на ім’я Moomintroll, яка живе за грубкою і «дихає холодом у шию» тим, хто надміру розмірковує. Первинний образ був скоріше метафорою «паразита розуму», аніж милим створінням. «Я не писала для дітей. Я писала для власного визволення», — зауважувала письменниця.
Туве Янссон прямо висловлювала критику дитячій літературі свого часу за її «нудотну повчальність». Її мумі-тролі — це не «слухняні діти», а герої, що існують у просторі небезпеки та свободи. У власних записах вона підкреслювала, що прагнула створити світ, де існує справжня загроза: «Світ дітей — це світ, де все може трапитися і де жахливе межує з дивовижним». У своєму есе «Хитрий дитячий письменник» (1961) Янссон стверджувала, що автор пише насамперед для себе, а «дитина» в ньому — це внутрішній творець, який шукає вихід із тривоги.
Найбільш цитований твір Туве Янссон про мумі-тролів «Комета прилітає» (1946) часто тлумачать в «атомному» контексті, сприймаючи комету як алегорію на ядерну небезпеку, що нависла над світом після війни. Але це надто спрощене розуміння книги. Для авторки катастрофа була не конкретною бомбою, а скоріше внутрішнім станом — відчуттям нестабільності світу та постійної небезпеки, з якою людина живе після війни. Янссон тричі поверталася до цього тексту, намагаючись «вичистити» з нього військову травму. У першій редакції 1946 року світ постає агресивним і загрозливим. У версії 1968 року письменниця свідомо прибирає зовнішні ознаки війни, замінюючи слова, що асоціюються з армією чи прямою загрозою, на більш абстрактні та філософські поняття. Це вже не втеча від супротивника, а зіткнення з невизначеністю світу, де небезпека не має чіткого вигляду.
tovejansson.com
Еволюція назви: «Полювання на комету» (1946), «Мумі-троль у гонитві за кометою» (1956) та «Комета прилітає» (1968). Три редакції книги, в яких Янссон поступово очищувала текст від воєнної травми.
У новій редакції книги увага переноситься з катастрофи як покарання на вразливість природи. Це чудово співпало з початком всесвітнього екологічного руху. Янссон першою відчула, що найбільший страх сучасної людини — не бомба, а тихе зникнення світу, як-от висихання моря в книзі.
Коли 1968 року письменниця випустила «очищену» та доопрацьовану версію «Комети», світ вже був охоплений «мумі-манією». Проте сама Янссон відчувала розчарування: вона бачила, що читачі купують «милу обгортку», ігноруючи екзистенційну тугу її творів. «Я стала брендом, а хотіла бути митцем», — зізнавалася вона.
Ще одним поширеним спрощенням є трактування ілюстрацій Янссон як «дитячих малюнків». Насправді її візуальна мова — це «графіка стоїцизму». Вона не прикрашає світ, а структурує його. Відмова від кольору в перших виданнях була не економією, а естетичною позицією митця, котрий не бажав маніпулювати почуттями через яскравість.
moomin.com
Перше зображення істоти, схожої на Мумі-троля, створене Туве Янссон
Ілюстрації Туве Янссон не були «дитячими» у звичному розумінні. Стримана графіка та велика кількість вільного простору створювали відчуття спокою та паузи — вони працювали не як прикраса до тексту, а як частина оповіді. Це був свідомий художній вибір авторки: протиставлення гучній, агресивній мові воєнного часу та спосіб говорити про світ без емоційного тиску та прямого моралізаторства.
tovejansson.com
Тато і море (1966), Туве Янссон
І це не випадково — Туве Янссон навчалася в кількох провідних мистецьких центрах Європи: у Стокгольмі, Гельсінкі та Парижі. Така освіта дала їй змогу вільно оперувати категоріями світового мистецтва — від класицизму до сюрреалізму — і виробити власну графічну мову — стриману за формою, що поєднує експресіоністський штрих із модерністською структурністю.
moomin.com
Туве Янссон за роботою у своїй студії в Гельсінкі
Не менш важливим було її поліглотство. Янссон вільно читала шведською, фінською, французькою та англійською, що відкривало їй доступ до широкого літературного канону. Дослідниця Боель Вестін зазначає, що у світі мумі-тролів закладено алюзії на Льюїса Керрола, Джозефа Конрада та Райнера Марію Рільке. Саме поєднання художньої освіти та багатомовності сформувало унікальний культурний код Янссон, який дозволив їй написати твори, що сягають далеко за межі дитячої літератури.
Туве Янссон наполягала на тому, щоб її ілюстрації були графічними та похмурими. Вона боролася з видавництвами за право використовувати густу туш і тіні, характерні для її політичних карикатур у часопису Garm. Для неї «солодкість» була тотожна брехні, особливо після того, що вона бачила під час війни. У першому виданні «Маленьких тролів і великої повені» (1945) малюнки займають головне місце. Дослідниця Боель Вестін доводить, що структура книги нагадує графічний репортаж: Янссон спочатку «бачила» сцену — повінь чи темний ліс — фіксувала її модерністською штриховкою, а вже потім додавала словесний опис.
Окрім книжкових ілюстрацій, Янссон почала малювати й комікси про мумі-тролів. Але справжній міжнародний успіх стався пізніше — 1954 року вона підписала угоду з британською газетою The Evening News, яка на той час була найбільшою вечірньою газетою у світі. З того часу комікси про мумі-тролів виходили щоденно й зробили авторку всесвітньо відомою.
Саме ці комікси 1950-х років, а не книги, першими потрапили до Японії та сформували тамтешнє уявлення про персонажів. Японські читачі оцінили не фабулу, а «чорну лінію» та ритм графіки. Це стало основою нової естетики сприйняття світу мумі-тролів.
Комікси Янссон часто порівнюють із творчістю Чарльза Шульца, автора «Снупі» (в Україні видано як «Пуцьвірінки»). Обидва митці зробили героями не суперменів чи пройдисвітів, а меланхолійних спостерігачів. Чарлі Браун, котрий завжди зазнає невдачі, і Мумі-троль, що ніяковіє перед світом, втілюють «нову чутливість» повоєнного часу. В академічних колах США навіть є дослідження про «дзен Снупі»: його здатність лежати на даху й споглядати небо ідентична вмінню Нюхмумрика сидіти на містку й нічого не робити. Це протест проти культу успіху та продуктивності. Зокрема Роберт Л. Шорт у книгах «Євангеліє за «Пінатс» (1965) і «Притчі «Пінатс» (1968) аналізує філософію персонажів як форму щоденного стоїцизму та екзистенційної етики.
Астрід Ліндґрен була особливо вражена ілюстраціями Янссон. Вона вважала її генієм візуального ряду й навіть запросила проілюструвати шведське видання «Гобіта» Дж. Р. Р. Толкіна (1962). Ліндґрен розуміла, що графіка Янссон здатна передати «прадавній жах» і відчуженість, які не під силу звичайним ілюстраторам.
Саме так поступово формувався й світ Мумі-долу. Він збудований як модель ізоляції: простір тут часто важливіший за самих персонажів. Це напряму пов’язано з особистим досвідом Туве Янссон, котра тривалий час жила на острові Кловхарун. Для неї це була не романтична втеча, а свідома практика самотності — і ця атмосфера відчувається в її творах.
Але світ Мумі-долу живе не лише простором, а й тими, хто його населяє. Герої книги — це не «дитячі герої», а філософські архетипи, кожен із власною концепцією. Мумі-троль уособлює екзистенційну тривогу та пошук себе, Нюхмумрик — свободу від власності та радикальний індивідуалізм, Морра — самотність і відчуженість, Ондатр — песимізм і безсилля теорії перед природою, а Туу-тіккі — стоїчне прийняття хаосу як природного стану речей.
Вони співіснують поруч, не намагаючись змінити один одного, і саме ця автономія створює модель соціальної поваги. Отже, персонажі Янссон — це не казкові «милі істоти», а філософські фігури, які дають змогу осмислювати страх, свободу та самотність у повоєнному світі. Загалом через усі твори Янссон проходить ідея недоторканності внутрішнього світу. Її персонажі не підлягають перевихованню: навіть Морру не намагаються змінити, а просто приймають як даність. Це стоїчний маніфест проти тоталітарних ідеологій, котрі прагнули уніфікувати особистість.
Успіх книг про мумі-тролів призвів до появи численних анімаційних серіалів. Проте анімаційні адаптації не завжди відповідали задуму Янссон. Перший японський серіал Moomin (1969) викликав у неї роздратування: авторці не подобалося, що Мумі-троль б’ється, а в долині з’являються гроші та автомобілі. Вона вимагала повернути тишу та філософську споглядальність, адже в її баченні «японізм» був пов’язаний із пошуком дзен, а не комерційної культури.
Так само категорично вона відкидала пропозиції Волта Діснея викупити права на персонажів. Янссон боялася, що «цукрова» анімація знищить екзистенційну глибину її героїв. Для неї мумі-тролі були не «гарнюнями», а диваками та аутсайдерами, які балансують на межі меланхолії.
Сучасні інтерпретації історії про мумі-тролів намагаються зберегти цю глибину. Відеогра «Нюхмумрик: Мелодія Мумі-долу» стала першою вдалою спробою перенести графічний мінімалізм Янссон у цифровий простір. Розробники студії Hyper Games консультувалися з компанією Moomin Characters, щоб створити світ, що виглядає як «ожила ілюстрація» тушшю та аквареллю, а не типовий яскравий мультфільм.
Доторкнувшись до світу мумі-тролів, ми переймаємо їхній погляд на буття: осінь все одно настане, бо без неї не буде весни. Це проста, але глибока істина, котру Туве Янссон перетворила на культурний маніфест. У її світі немає потреби в моралізаторстві чи «солодких» настановах — є прийняття хаосу, повага до внутрішньої свободи та цінність дрібних речей. Саме тому Мумі-долина залишається актуальною й донині: вона нагадує нам, що навіть у часи кризи можна знайти затишок у каві, чистій сорочці чи прогулянці до лісу.