© Микола Сенковський / Wikimedia Commons
Петро Катеринич
Уявіть собі Париж епохи 1931 року — бурхливий осередок авангардизму, сюрреалізму та безмежних творчих пошуків. У самому розпалі Міжнародна європейська фотовиставка, де свої доробки демонструють авторитети з усього континенту, намагаючись вразити вимогливу публіку модерністськими перспективами.
Головний приз отримує фотографія, котра відчутно виділяється із загального салонного антуражу. На ній — зморшкувате, ніби посічене вітрами та плином часу обличчя поважної української жінки, яка спокійно курить люльку, дивлячись прямо в об’єктив з пронизливою, майже надприродною гідністю.
Ця фотографія, знана у світі як «Стара гуцулка» (чи «Чукутиха з люлькою»), стала справжньою антропологічною сенсацією. Візуальний код Гуцульщини, який і дотепер визначає наше бачення цього регіону, створив вихідець із Полтавщини — військовий фотограмметрист Микола Іванович Сеньковський.
З траншей Першої світової — у серце Карпат
Микола Сеньковський. З серії листівок «Гуцульські діти». Хлопчик у зменшеному кептарі, дівчинка у вишитій горботці на тлі типової гуцульської ґражди. Жаб’є (зараз Верховина), 1927 р.Микола Сенковський / Wikimedia Commons
Микола Сеньковський з’явився на світ 1893 року в містечку Пирятині, що на Полтавщині, у сім’ї потомственого дворянина, колезького радника Івана Сеньковського. Його життєва лінія, здавалося б, була визначена походженням: класична освіта, кадетський корпус у Петербурзі, де юнак здобув престижну на той час військово-інженерну спеціальність «фотограмметрія» (дисципліна про визначення форм, розмірів та положення об’єктів за їх фотографічними зображеннями).
На Каннському кінофестивалі відкрили виставку фотографів, котрі фіксували війну в Україні
Сеньковський не був типовим митцем-романтиком, скоріше інженером-картографом, котрий звично фіксував рельєф місцевості, вибудовував мапи й аналізував геометрію простору. Саме звідси — той особливий «вимірювальний» погляд, який уважно вивчає об’єкт.
Микола Сеньковський. З серії «Гуцульські типи». Молодий гуцул у смушевій клепані своєрідного крою та сардаку з барвистою вишивкою, з топірцем у руках. Косів, кінець 1920-х – початок 1930-х рр.Микола Сенковський / Wikimedia Commons
Після поразки українських визвольних змагань на початку 1920-х років Сеньковський відмовляється від повернення на підрадянську Україну, натомість емігрує до Галичини й поселяється у селі Жаб’є (теперішня Верховина) — тогочасному неофіційному центрі Гуцульщини. Саме тут він починає картографувати не тільки ландшафти, а й людські обличчя.
У міжвоєнний період фотографія поступово ставала поширеним медіа, інструментом формування суспільного уявлення. До Сеньковського Гуцульщину вже було описано в літературі (від Франка до Коцюбинського), але саме полтавець надав цьому краю візуальний голос.
Сеньковський розгортає велику підприємницьку та мистецьку діяльність. Він відкриває фотомайстерню в Косові (1924), пізніше — у Коломиї, одночасно багато працює в Жабйому та десятках гуцульських сіл — від Ворохти й Микуличина до Делятина, Татарова, Яворова, Кутів.
Микола Сеньковський. З серії «Гуцульські типи». Молода гуцулка у майстерно в’язаній хустці з вузлом на потилиці, з кількома нитками намиста (зокрема червоних коралів) та в кептарі з вовняним оздобленням. Жаб’є (зараз Верховина), кінець 1920-х – початок 1930-х рр. Микола Сенковський / Wikimedia Commons
Фотограф не обмежується студійними портретами місцевої інтелігенції чи містян. Микола йде високо в гори, фотографує у найвіддаленіших поселеннях (так гуцули називають гірські хутори й садиби), несе з собою громіздке фотообладнання, скляні негативи та хімічні речовини.
Сеньковський створив серію листівок, які розділив за категоріями: «Гуцульські типи», «Гуцульське весілля», «Гуцульські діти», «Побут, робота», «Оседки», «Краєвиди». Це була справжня візуальна енциклопедія краю.
Експериментальна фотографія про Україну: як бачать країну сучасні митці
Він уникав так званого колоніального погляду, властивого багатьом європейським фотографам того часу, котрі бачили в корінних народах екзотичних дикунів.
Сеньковський фотографував гуцулів як античних богів — із нижньої або прямої перспективи, акцентуючи їхню статуру, гідність, суворий погляд, багате оздоблення кептарів і збруї. Завдяки його листівкам, котрі розліталися по всій Європі тисячними накладами, світ дізнався, який вигляд має справжній український горянин. Це був ранній, але надзвичайно успішний приклад культурної дипломатії та національного брендування.
Микола Сеньковський. Молодята («князь» і «княгиня»): наречена в білій вовняній гуглі з обрядовим чільцем, наречений у довгому сардаку та смушевій клепані, з топірцем при боці. Гуцульщина, кінець 1920-х – початок 1930-х рр. Микола Сенковський / Wikimedia Commons
Микола Сеньковський. Молода пара у весільному вбранні: наречена в чільці з квітковим оздобленням, із важкою згардою з монетами та хрестом, у кептарі з квітковою вишивкою; наречений у квітчастій крисані, з перехресними шкіряними реміннями через груди. Гуцульщина, кінець 1920-х – початок 1930-х рр.Микола Сенковський / Wikimedia Commons
Мона Ліза з Карпатських гір
Найбільш впізнаваним у доробку фотографа залишається портрет «Стара гуцулка», датований 1925–1926 роками. На знімку зображена Марія Кречунєк, яка народилася 1836 року в Ясенові Горішньому. Її чоловік, Йосип Полєк, мав прізвисько Чукут (що означало мовчазну, замкнену людину), а тому саму Марію по-вуличному називали Чукутихою.
Чукутиха славилася на всю округу як виконавиця обрядових пісень. Старожили розповідають, що на весіллі вона могла співати три доби безперервно, не повторивши жодної пісні. І навіть якщо в цьому переказі є частка фольклорного перебільшення, для околиці Чукутиха була носієм гуцульського обрядового співу.
На фронті загинув відомий фотограф «Кіт Характерник»
Вражає і її естетичний перфекціонізм. Навіть у дев’яносторічному віці, проживаючи у важких гірських умовах, Марія зберігала відчуття стилю. Якщо уважно придивитися до славетного знімка, можна помітити її зачіску — дрібні кучері. Щоб зробити таку завивку, Чукутиха накручувала волосся на розпечений у печі цвях. Вона прикрашала волосся живими квітами, одягала найкращий одяг і до кінця днів не випускала з вуст люльку. Коли їй нагадували про старість, жінка щиро ображалася.
Микола Сеньковський. Гуцульські рибалки з лучницею та остями на гірській річці (ймовірно Черемоші). Лучниця — смолоскип зі смерекового стовбура, верхній кінець якого розщеплювали й наповнювали просмоленими трісками — освітлювала воду під час нічного лову головатиці (дунайського лосося). Один із рибалок тримав запалену лучницю в лівій руці, а ость — у правій. Промисел був заборонений польським законом про рибальство, проте на ділі залишався поширеним аж до Другої світової війни. Постановочна зйомка, 1920–30-ті рр.Микола Сенковський / Wikimedia Commons
Слід віддати належне Сеньковському не лише як митцю, а й як ефективному підприємцю свого часу. Він добре усвідомлював комерційний потенціал робіт. Його листівки з широким кириличним підписом «Н. Сеньковський» на негативі стали найпопулярнішим сувеніром із Карпат. Туристи, які приїжджали до курортів (Ворохти чи Микуличина), купували ці світлини, відсилаючи їх поштою до Варшави, Праги, Відня чи Берліна. Роботи друкувалися в європейських журналах.
Микола Сеньковський. З серії «Гуцульські типи». Літній гуцул у кудлатій смушевій клепані, з різьбленою люлькою-«файкою». Внизу праворуч на негативі — характерний кириличний підпис «Н. Сеньковський» та номер «244» — той самий «фірмовий знак». Жаб’є (зараз Верховина), кінець 1920-х – початок 1930-х рр. Микола Сенковський / Wikimedia Commons
1931 року Сеньковський піднімається на гору Кострич і здійснює першу в історії української фотографії фотограмметричну панораму Чорногірського хребта під назвою «Східні Карпати — Чорногора». Триметрова копія цієї панорами досі експонується в Музеї-садибі Михайла Грушевського у Криворівні.
Сеньковський стає активним членом Українського фотографічного товариства у Львові, бере участь у виставках української аматорської фотографії. Його матеріальне становище покращується: він бере шлюб із місцевою вчителькою Євгенією Поліщук, у них народжується син Юрій.
Подружжя Сеньковських — Микола та Євгенія — у власному помешканні. На стіні зліва вгорі — авторський відбиток «Старої гуцулки» (Чукутихи з люлькою), що 1931 року принесла фотографу паризький Гран-прі. Друга половина 1930-х рр. Микола Сенковський / Wikimedia Commons
Кордон
Коли 1 вересня 1939 року Німеччина вдарила по Польщі, а 17 вересня східні воєводства Другої Речі Посполитої поглинула Червона армія, Західна Україна вкрилася мережею радянських опергруп. Їхнім головним завданням було фізичне знищення тих, хто міг стати носієм національної пам’яті, — інтелігенції, підприємців, колишніх військових і свідомих українських діячів.
Син Юрій, якому того року виповнилося лише вісім, через десятиліття згадуватиме ту ніч із болючою точністю: «Приїжджають величезні машини з польськими генералами, котрі тікали з Варшави через Львів, Чернівці й Коломию до Румунії». Микола Сеньковський сідає в одну з цих машин разом із польськими офіцерами. Тієї ночі він перетне польсько-румунський кордон востаннє.
Подальша доля митця невідома. За однією версією, фотограф загинув у воєнній бурі, найімовірніше — у в’язниці. За іншою, що базується на непрямих свідченнях (посилках від Червоного Хреста з Лондона, повоєнних розповідях емігрантів), він міг доживати віку у Великій Британії. Утім, жодна з гіпотез не має підтверджень. Сеньковський зник — у тому фундаментальному сенсі, у якому в XX столітті зникали мільйони.
У Києві презентували виставковий проєкт про розвиток міської фотографії
Але якщо самого фотографа тоталітарна машина дістати не змогла, то весь її удар прийняли на себе родина й архів. Дружина Євгенія Поліщук-Сеньковська — та сама вчителька, котра заснувала першу українську школу у Верховині, — залишилася в Галичині й долучилася до українського підпілля (ймовірно, УПА).
1945 року її заарештував НКВС. Жінці вдалося вирватись із ув’язнення й продовжити роботу вже у Львові. Проте згодом її затримали знову — під час спроби перетнути румунський кордон, який її чоловік перетнув у вересні 1939-го. Цього разу врятуватися не вдалося: Євгенію привезли назад до Львова, де вона померла 1947 року.
Під час арешту радянські солдати чоботами розчавили значну частину фотографічної спадщини Сеньковського. Скляні негативи, на яких зберігалися сотні гуцульських облич, перетворилися на уламки. Ті крихти, що вціліли, дійшли до нас виключно завдяки родині й окремим краєзнавцям: сьогодні вони розпорошені між архівом сина, фондами дослідника Петра Арсенича та музеями Коломиї й Івано-Франківська.
Микола Сеньковський. З серії «Гуцульські типи». Молода гуцулка у святковій в’язаній хустці й розшитому кептарі з вовняними бовтицями, із силянкою на шиї. Косівщина, кінець 1920-х – початок 1930-х рр. Микола Сенковський / Wikimedia Commons
Сам Юрій Сеньковський, хлопчик, котрий втратив батька в одну ніч, а матір — за декілька років, згодом стане видатним вченим-геологом, членом-кореспондентом НАН України. Син продовжить справу, яку колись починав батько: вивчення земного рельєфу. До останніх днів (вчений помер 2016-го) Юрій Сеньковський упорядковуватиме батьківський архів, передаватиме світлини до музеїв і виступатиме на виставках.
Микола Сеньковський. Дудар Козьма Михайлюк із гуцульською «козою» — волинкою, виготовленою з козячої шкіри, звідси й народна назва інструмента. Міх покритий картатою тканиною, добре видно вдувку, мелодійну трубку та бурдон. Косів, 1931 р.Микола Сенковський / Wikimedia Commons