Алла Мосієвич
Нещодавно я стала учасницею двох заходів, які несподівано перегукуються між собою: лекції про донорство крові та зустрічі із Сергієм Жаданом.
На перший погляд, ці події здаються різними. Але чим більше я про них розмірковую, тим більше помічаю спільну тему — наповнення.
Не випадково ініціатива Інституту стратегії культури, в рамках якої пройшла лекція про донорство, має саме таку назву. Її ідея проста і водночас прекрасна: поповнювати банк крові, аби рятувати життя, та наповнюватися культурою, щоб знаходити сили для подальшого життя та дій.
Банк крові не наповнюється самостійно
Під час лекції провідний хірург екосистеми UNBROKEN навів кілька фактів, які мене справді вразили. У критичних ситуаціях, коли часу на пошук донорів вже обмаль, медики та військові часто змушені здавати кров самі. Це викликає величезну повагу. Але водночас виникає думка: так не повинно бути.
Пільги в Україні: які передбачені для донорів крові
Люди, які й так несуть колосальне навантаження, іноді мусять брати на себе й цю відповідальність. Особливо тривожним є факт, що попри війну та величезну потребу в крові, кількість донорів в Україні значно менша, ніж у багатьох країнах, що живуть у мирний час.
Водночас, кров під час війни є ресурсом приблизно такого ж значення, як ліки, транспорт чи зв’язок. Без неї порятунок людей стає значно складнішим, а інколи й неможливим.
Кров не чекає на кращі часи
Поки триває війна, потреба в донорській крові залишається сталою. Саме тому банк крові має поповнюватися не після надзвичайних подій, а задовго до них. Зрештою, кров може знадобитися будь-кому з нас. І саме тоді, коли ми найменше цього очікуємо.
Ще кілька цифр вразили не менше. Одна донація може допомогти врятувати до трьох життів. А внесок медиків та донорів у порятунок пацієнта часто виглядає приблизно як 50 на 50.
Іноді великі суспільні питання раптом стають дуже особистими
Особисто для мене донорство — це не зовсім абстрактна тема. Колись один лікар намагався відмовити мене від цієї ідеї. Проте я наполягла, знайшла іншу лікарку й таки зробила це.
Надбавки до пенсії: яку доплату можна отримати за донорства
Потім життя внесло свої корективи, і цю історію було поставлено на паузу.
Але після лекції я раптом подумала, що, можливо, настав час знову пройти обстеження й поставити собі запитання: чи не час повернутися? Адже іноді добрі розмови залишають по собі не тільки нові знання, а й нові рішення.
А ще нагадують: будь-яка допомога іншим починається з наявності власного ресурсу.
Щоб ділитися, потрібно мати чим
Проблема лише в тому, що ресурс — це річ обмежена. Ми не можемо нескінченно витрачати сили, увагу та енергію на все одночасно. Тому рано чи пізно доводиться робити вибір.
Можна вкладати цей ресурс у донорство, взаємодопомогу, підтримку інших людей та справи, які вважаєш важливими. А можна витрачати його на нескінченне обурення, знецінення та боротьбу з тим, що тобі не подобається.
Ми охоче відстежуємо пульс, сон та фізичну активність. Але якби існував лічильник емоційних втрат, він, підозрюю, відкрив би про нас не менш цікаві речі.
Банк зневаги поповнюється напрочуд легко
Тут не потрібні лекції. Не потрібні кампанії. Не потрібні спеціальні нагадування. Іноді достатньо кількох секунд, аби знецінити чиюсь працю, зусилля або й саму людину.
Користь без радості — шлях до виснаження: як знайти свою точку ресурсу
На жаль, деякі явища в суспільстві поширюються значно швидше за культуру взаємної підтримки. Зізнаюся: я теж інколи помічаю за собою щось подібне.
Саме тут мені й пригадалася одна дуже практична ідея
Дещо раніше того ж дня я відвідала автограф-сесію Сергія Жадана у Хартія-Хабі, де збирали донати на підтримку нашого війська. У короткій розмові знайшлося місце і для згадки про Сковороду — автора, до якого ми обоє ставимося з великою повагою та симпатією.
А вже наступного дня обидві події несподівано склалися для мене в одну цілісну історію.
У центрі цієї історії опинилася стара добра підказка
Григорій Савич, як на мене, залишив нам безцінну підказку щодо того, де брати ресурси для важливих суспільних справ. Бо коли людина знаходить щось споріднене, у її житті зазвичай стає трохи менше виснаження й трохи більше енергії.
А ще з’являється менше потреби воювати з усім, що не подобається. Менше необхідності доводити щось цілому світу. Менше бажання знецінювати інших.
Натомість залишається більше сил на те, що справді має значення.
Чим більше часу минає, то більше переконуюсь: ідея спорідненості стосується не тільки роботи
Вона стосується книжок, музики, людей, мистецтва і навіть способів мислення.
Комусь до вподоби джаз. Комусь — рок. Комусь — Ван Гог. А комусь — ні.
Світ Сковороди: у Києві відкрилась виставка з нагоди 300-річчя від дня народження видатного філософа
І це нормально. Не все створене для всіх.
Саме тому значну частину своєї енергії, часу та уваги добре б спрямовувати на пошук не чужих помилок, а власних джерел сили. Бо ресурсів у нас занадто мало, аби марнувати їх у суперечках із тими, хто просто бачить світ інакше.
Ми чудово розуміємо, що полуницям потрібен один ґрунт, лататьтю — інший, сосні — третій
Нікому не спадає на думку критикувати дуб за те, що він відмовляється рости посеред озера. Але коли йдеться про людей, ми раптом дивуємося.
Як це комусь не подобається те саме, що й мені?
Як це хтось не розуміє книжку, яка мене захопила?
Як це комусь близький джаз, а комусь — метал?
Світ загалом влаштований значно різноманітніше, ніж нам інколи хочеться. І, можливо, саме тому він досі не розвалився від нудьги.
І тут постає питання, яке складно оминути
Після тих двох заходів я дедалі частіше поверталася до цього самого питання.
Ми часто говоримо про брак ресурсів. Часу. Сил. Грошей. Донорської крові. Але значно рідше нас цікавить інше: крізь які дірки витікає наш ресурс?
Можливо, саме тому Сковорода і досі залишається актуальним. Бо його ідея спорідненості — це не лише про покликання. Це ще й про вміння не марнувати себе. Особливо тоді, коли ресурсів бракує всім.