© Фото, надане інтерв’юйованим
Олег Супруненко
Двадцять років тому на тоді ще паперових сторінках ZN.UA з’явилося інтерв’ю з перекладачем японської літератури Ігорем Дубінським під влучним заголовком «Переклад з японської — дороге хобі». У той час ситуація з перекладами українською книжок із країни, «що за кількістю щорічно видаваних книг входить до п’ятірки провідних держав світу та випускає 6% світового потоку художньої літератури», була вкрай складною.
Чи відбулися якісь зміни протягом цих непростих десятиліть?
Про різні аспекти перекладу японських художніх творів ми розмовляємо з паном Дубінським — одним із небагатьох перекладачів літератури, яку він категорично відмовляється вважати екзотичною, насамперед через її 6% внеску у світовий фонд (нині в Японії випускається близько 75 000 найменувань книжок щорічно).
— Пане Ігорю, як ви зацікавилися таким складним заняттям, як художній переклад з японської? Вивчали мову у ВНЗ чи самостійно? Яким був перший перекладений твір, чи виникли труднощі з його виданням?
— Я розпочав вивчати японську мову на п’ятому курсі КПІ. Мене запросили залишитися працювати на кафедрі інженером-дослідником, і тематика була знайома. Виявилося, що приблизно 20–25% публікацій були японською мовою. Я вирішив вивчати мову «поза планом» — це не було вперше, адже раніше я самостійно опановував позапрограмові розділи математики та фізики.
Японську мову в Україні у ВНЗ не викладали, існував гурток при бібліотеці, а згодом організували курси. З 1980 року я систематично й активно займався перекладами з японської, проте це був виключно науково-технічний переклад. 1985 року мені порадили звернутися до журналу «Всесвіт», оскільки перекладачів з японської майже не було. Спочатку я перекладав короткі фантастичні оповідання: редактор вносив правки, а я вдосконалював текст і продовжував навчатися. А 1988 року я відвідав міжнародну книжкову виставку-ярмарок і домовився про переклад одного з найновіших романів Кендзабуро Ое. Переклад зайняв майже рік, він був опублікований у «Всесвіті», і навіть не в журнальному форматі, а без скорочень.
Згодом я чесно звернувся до всіх трьох видавництв художньої літератури в Києві. Усі вони повідомили, що працювати без участі японців набагато простіше, а туди, де мені відмовили, я більше не звертався. 1991 року відбулася публікація Юкіо Місіми — але це вже інша історія.
— Що входить до вашого списку завершених перекладів на даний момент? І найголовніше — що з цього було видано?
— У журналі «Всесвіт» були надруковані оповідання Сіньїті Хосі, роман Кендзабуро Ое «Історія М+Т і лісового дива», повість Юкіо Місіми «Сповідь маски» та його ж драма «Маркіза де Сад». Окремими виданнями вийшла збірка оповідань Кендзі Міядзави «Ресторан, де виконують бажання» (видавництво «Кальварія») та п’ять книжок у «Астролябії»: романи Дзюньїтіро Танідзакі «Чорне біле», «На любов і смак», «Ламаний хрест», а також Ясусі Іноуе «Вітер, ліс, вогонь, гора» та «Щоденник ченця на ім’я Просвітлення Первобутнє». Сподіваюся, що наступного року з’явиться продовження творів Танідзакі. Ще один історичний роман іншого японського автора буде опубліковано протягом найближчих місяців.
— Мушу зізнатися, згадані вами автори не є мені добре знайомими. Можу припустити, що й багатьом іншим поціновувачам світової літератури вони мало що скажуть. Ймовірно, я не помилюся, припустивши, що більшість асоціює японську літературу з такими іменами, як Кобо Абе (якого в нас перекладено доволі мало, але це окрема тема), Ясунарі Кавабата, і, звичайно, Харукі Муракамі. А кого б ви порекомендували читачам, аби розширити їхнє уявлення про японську літературу?
— За останні два роки в Україні сталося неймовірне: поки всюдисущого Харукі Муракамі «поставили на паузу», з’явилося багато нових перекладів японської модерної класики ХХ століття. Це не поодинокі «курйози» чи перевидання радянської спадщини (Кавабата, Акутаґава), а Дзюньїтіро Танідзакі, Осаму Дадзай, нові твори Сосекі Нацуме та Юкіо Місіми. Саме їх би я й рекомендував. Це автори, без яких неможливо зрозуміти японський модернізм, і навіть логіку світової літератури минулого століття.
Дивує мовчанка критиків та літературних оглядачів, які в інших випадках ретельно відстежують менш значні події. Чи справді без японців і досі легше? На мою думку, це прояв культурної короткозорості. Адже японська проза ХХ століття — це не екзотика, а повноцінна складова світового модерністського досвіду. Нацуме осмислює кризу суб’єкта не менш радикально, ніж Джойс чи Музіль; Танідзакі веде складний діалог із традицією, тілесністю та модерністю, який чудово сприймається поряд із Прустом чи Манном; Дадзай формулює екзистенційну безвихідь повоєнної людини так само гостро, як Камю.
Я розумію видавців: вони орієнтуються на знайоме або популярне в англомовному світі. Але ж критика охоче говорить про деколонізацію, вихід із імперських ієрархій, перегляд канонів, а відтворює ту саму модель: Європа та її американські похідні як центр, решта світу — як другорядна периферія. Японська класика — це лакмусовий папірець: її можна не помічати роками й залишатися впевненим, що ти «в курсі світової літератури». Ніхто не зобов’язаний хвалити кожен переклад (тим паче, що вони помітно різняться за якістю) або радіти кожній книзі, але ось зміни кута зору хотілося б.
Почати осмислювати літературу як справді всесвітню — означає визнати, що модерн, криза, експеримент та канон притаманні не лише англійській, французькій чи німецькій. Якщо українська культура прагне бути відкритою та несателітною, то, можливо, не варто дозволяти собі вибіркову сліпоту. Навіть — а може, й насамперед — тоді, коли йдеться про Японію.
До речі, про так звану екзотичність. Це вже проходили американці 70 років тому. Переклади 1950-х років сприяли формуванню в США образу повоєнної Японії як екзотизованої, естетизованої та до глибини суті чужої країни. Це була протилежність довоєнному образу войовничої та природно небезпечної держави. «Екзотичність», за словами одного дослідника, визначали як «миттєво впізнаваний шарм невідомого… за умови, що екзотичне знаходиться десь якнайдалі».
Досвід видавців у США та їхніх послідовників у Європі показав, що прихильників екзотики небагато: японська література стала нішевою і залишалася такою десятиліттями. Замкнулося хибне коло — малі наклади не дають грошей на рекламу, без реклами книжки не продаються. Припускаю, те саме відбувається і в нас. Єдине, чим можна зарадити, — це вибирати книжки настільки видатні, щоб японське прізвище автора чи антураж були другорядними. Так я обрав Танідзакі — за універсальну цінність, а не за «японськість». Його «Ламаний хрест» і «Ключ» були екранізовані «близько до тексту», і це не заважало, що дію перенесли до Європи. Ймовірно, так Мирон Федоришин, один із небагатьох українських перекладачів з японської (поруч з Іваном Дзюбою), обрав для перекладу Ясунарі Кавабату — не «сповненого японської краси», а гротескного («Сплячі красуні»).
Між «заводним» і «механічним»: світ Ентоні Берджеса, не обмежений апельсином
— А які автори були цікаві для перекладу особисто вам?
— Мені було і є цікаво відкривати нове. Юкіо Місіми не було — я його «проштовхнув» ще за радянської влади. Японських п’єс у театрі не було — Місіма в моєму перекладі ставився в Києві, Харкові, Львові. Кендзабуро Ое до мене був представлений одним оповіданням — я переклав роман, який через п’ять років після цього був згаданий у прес-релізі Нобелівського комітету. Дзюньїтіро Танідзакі (а це один із трьох стовпів канону японської літератури середини ХХ століття в уявленні Заходу; два інші — Кавабата та Місіма) був представлений одним оповіданням в університетській хрестоматії — нині ж вийшли три книжки, і будуть ще. Історичної белетристики до мене не було — вже два короткі романи вийшли, а третій, обсягом 650 сторінок, готується. Літературної казки до мене не було — я переклав Кендзі Міядзаву.
— А як щодо вже згаданого Кобо Абе, враховуючи те, що він представлений у нас лише кількома творами, які, ймовірно, не становлять і чверті його творчого доробку?
— Абе належить до канону японської літератури кінця ХХ століття (у західному розумінні; ще два «стовпи» — Кендзабуро Ое (два його ранні романи видані в Україні окремою книжкою) та Сюсаку Ендо, якого українською не перекладали). Дуже прикро, що переклади Абе українською мовою нині мало кому доступні, адже останній масовий тираж був у 1988 році. Ще більше прикро, що його твори 1980-х — початку 1990-х років так і не були видані українською. На мою думку, чимало з того, про що він тоді писав, ми несподівано пережили на власному досвіді протягом останніх десяти років. Це не Кафка з метафізичними чи містичними та принципово незрозумілими причинами абсурду — Абе наочно демонструє, як влаштований абсурд і як він документується, і це лякає. Це не Орвелл із зловісною вертикаллю влади — у Абе гніт є горизонтальним, кожен діє за правилами й тим самим чинить злодіяння. Він навчає, що робити, коли тебе вже затягнуло в «систему»: розберешся, де в неї який гвинтик, — дивись, і залишишся при здоровому глузді, замість того, щоб адаптуватися до божевілля. Можливо, хтось наважиться видати; щоправда, не знаю, хто міг би впоратися з перекладом.
Джозеф Конрад та Одкровення в Серці пітьми
— Яким ви бачите майбутнє українського перекладу японської літератури в найближчій перспективі?
— Хотілося б завершити на позитивній ноті. 20 років тому я був практично переконаний, що на мені художній переклад з японської в Україні закінчиться. Та ось за останні кілька років по одній-дві книжки видали близько дванадцяти молодих перекладачів художньої прози. Кілька з них, на мою думку, мають хороші перспективи — за умови, що з ними, як багато років тому зі мною, працюватимуть досвідчені редактори. Мені близьке те, що вони почали з легких романів та невибагливих детективів: я сам «набивав руку» на відносно нескладних творах, перш ніж братися до серйозніших. Навряд чи я побачу справжній «корпус японської літератури» українською мовою, але тепер хоч маю надію, що колись він таки з’явиться.