Книжка блогерки та журналістки Емми Антонюк «До побачення, телебачення!» викликала чималий інтерес у читацькому середовищі, отримавши здебільшого позитивні відгуки. Це видання про новітню історію української журналістики, розказану безпосередньою учасницею подій. Проте літературні критики поставилися до твору зі скепсисом, розрізняючи цікаву книжку та якісний роман. Цей матеріал аналізує, чому «До побачення, телебачення!» не зовсім вдалося як роман, попри захопливий матеріал.
Літопис самовидиці
Видавництво «Лабораторія» анонсувало книжку Емми Антонюк наприкінці 2022 року. Спочатку йшлося про нонфікшн — автобіографічну розповідь про роботу авторки на телебаченні. Згодом, під час написання, книжка трансформувалася. Ймовірно, щоб уникнути конфліктів та захистити себе й близьких, авторка перейшла від автофікшну до художньої вигадки, додавши вигаданих персонажів та приховуючи обличчя реальних.
«До побачення, телебачення!» вийшла цікавою, але радше як літопис подій та хроніка епохи, аніж як роман дорослішання. Вона нагадує «За Перекопом є земля» Анастасії Левкової — книжку зі слабким сюжетом, але багатим історичним і просторовим тлом. Така трансформація потенційно хорошого нонфікшну може свідчити про певні виклики українського книговидання: недостатньо розвинену культуру сприйняття нонфікшн-літератури, окрім популярних наукових, психологічних видань та мемуарів. У той час як у США нонфікшн активно номінується на Пулітцерівську премію, в Україні ця ніша все ще потребує розвитку.
Скелет у шафі
Сюжет твору зосереджений навколо головної героїні Віри Дорош, яскравої журналістки з комплексом нелюбленої дитини. Її кар’єрний успіх на телебаченні з 15-ти років пояснюється дитячими травмами, завданими вітчимом Валерою, який прагнув вихвалятися нею. Його жорстокість і приниження сформували в дівчини прагнення до постійних перемог і потреби бути поміченою. Навіть після смерті вітчима його голос продовжує керувати її життям, штовхаючи до кар’єрних злетів і невдач у стосунках. Цей психологічний кейс подано надто прямолінійно.
Якщо розглядати твір як роман, то психологічна драма Віри стає його «скелетом у шафі» — основою, на яку мали б нарости м’язи тексту. Натомість значна частина книжки присвячена опису журналістських реалій початку століття: роботі в редакції, журналістиці Криму, закордонним ньюзрумам та столичним каналам. Авторка порушує теми, що могли б стати основою для есеїв, але швидко залишає їх, не розвиваючи.
Книга фактично є збіркою історій, що стоять за телевізійними сюжетами. Деякі з них стислі, інші розширені, деякі об’єднані повторюваними мотивами, як-от інтерес героїні до історій про тварин і насильство, де вона бачить відображення себе. Однак ці зв’язки залишаються нечіткими, створюючи враження «стоячої води» і відсутності цілісності, що не зовсім властиво для роману. Матеріал, хоч і цікавий, але розрізнений.
Зібраний матеріал міг би стати основою для кількох оповідань. Наприклад, історія про організацію Вірою події Любка Дереша в Чернівцях, зустрічі з харизматичним музикантом чи викладачкою акторської майстерності. Проте всі ці епізоди подано одноманітно, без динаміки та зв’язності, нагадуючи потік інформації з телевізора.
Дірки в романі
Потенціал для розвитку сюжету мають журналістські розслідування Віри про утримання екзотичних тварин та заробляння грошей на мавпочках. Ці історії, що викривають беззахисних створінь, могли б паралельно розкривати й саму героїню. Однак книжка не розвиває цю паралель. Після гучних розслідувань не відбувається жодних наслідків для героїні, що ставить під сумнів силу журналістської професії.
Ці два сюжети могли б стати основою для трилера. Також є незавершений сюжет про усвідомлення Вірою себе як феміністки, що виглядає як важливий етап її становлення, але так само зникає без наслідків. Роман вагітніє багатьма такими перерваними темами, ковзаючи по поверхні різноманітних сюжетів, замість того, щоб зосередитися на одному. Авторці, схоже, було важливіше зберегти літопис власного життя, аніж відкинути другорядні фрагменти.
Монотонність і відсутність напруги роблять читання виснажливим. Відсутність наслідків після скандальних розслідувань позбавляє читацького інтересу. Наприкінці авторка, здається, сама втомлюється від письма, що видно у порівнянні детального опису кримського періоду з короткими сторінками про пандемію. Книжка підпорядкована життєпису Емми Антонюк, а не логіці розвитку героїні Віри Дорош. Найбільший недолік — неможливість відокремити Віру від Емми. Читачі сприймають книжку як роман про Емму, ставлячи питання, що з описаного є правдою, а що — вигадкою.
До побачення, дитячі мрії
«До побачення, телебачення!» — це історія про дівчину, яка мріяла стати «телевізійною Попелюшкою». Вона шукає своє місце в журналістиці, подібно до кар’єриста Степана Радченка з «Міста» Підмогильного, але випереджає чоловіків-колег. Замість щасливого кінця, героїня має звільнитися від ілюзій щодо телебачення. Бажання стати «глянцевою Попелюшкою» відображає час, коли власного простору було обмаль, а телевізор часто заміняв батьківську увагу. Прагнення опинитися по той бік екрану, стати ідеальною картинкою, було формою пошуку визнання.
Історія має терапевтичний посил, але залишається «скелетом у шафі». Спроба втиснути нонфікшн-матеріал у рамки роману призвела до втрати багатьох деталей, подібно до того, як сестри Попелюшки обрубували собі пальці.