Актор Роберт де Ніро з режисером Мартіном Скорсезе на знімальному майданчику фільму «Таксист», приблизно 1976 рік © Getty Images
Софія Росовецька
Пів століття тому стрічка Мартіна Скорсезе «Таксист» спричинила фурор на Каннському кінофестивалі. А Тревіс Бікл у феноменальному втіленні Роберта де Ніро — перший антигерой без романтичного флеру, який справді лякає глядача.
Перший і, ймовірно, єдиний. Попри численних екранних «поганих хлопців», Тревіс Бікл залишається неперевершеним кінематографічним антигероєм. Спробуймо розібратися, чому такий персонаж неможливий сьогодні.
Ляпас Старому Голлівуду
1976 року «Таксист» отримав «Золоту пальмову гілку» — головну відзнаку фестивалю. Це рішення було вкрай суперечливим. Коли голова журі — видатний драматург Теннессі Вільямс — оголосив «Таксиста» переможцем зі сцени в Каннах, у залі прокотився невдоволений гул і свист.
Фільм випередив надзвичайно сильних конкурентів. Наприклад, глибока екзистенційна драма іспанця Карлоса Саури «Вигодуй ворона» отримала лише Гран-прі. А два беззаперечні шедеври залишилися зовсім без нагород: сюрреалістичний трилер Романа Поланського «Мешканець» та «Мосьє Кляйн» Джозефа Лоузі, що досліджує теми двійників та ідентичності під час окупації й Голокосту.
Цікаво, що Теннессі Вільямс відверто ненавидів фільм Скорсезе і всіляко опирався його успіху. Глибокий психолог, який у своїх п’єсах детально аналізував найтонші надриви людської психіки, був шокований рівнем жорстокості в «Таксисті» та стурбований моральним посилом стрічки. Драматург навіть порівняв перегляд «Таксиста» з кривавим видовищем гладіаторів у римському Великому цирку. Цікаво, що сказав би старий щодо «Кримінального чтива», якби дожив до тріумфу Квентіна Тарантіно?
Мартін Скорсезе озвучить персонажа у фільмі “Мандалорець і Ґроґу”: вийшов новий трейлер
Двома головними прихильниками фільму Скорсезе виступили знаменитий греко-французький режисер Коста-Гаврас та британська акторка і модель Шарлотта Ремплінг.
Майстер політичного кіно Коста-Гаврас, автор низки класичних фільмів про диктатури й терор, добре розумів природу політичного насильства. Він побачив у «Таксисті» не безглузду різанину, а аналіз того, як суспільство ігнорує надломлену людину, доки та не візьметься за зброю.
А Шарлотта Ремплінг завжди виявляла схильність до складного, провокаційного та безстрашного кіно: лише за кілька років до цього вона знялася в скандальному «Нічному портьє» Ліліани Кавані. Між іншим, акторка особливо відзначила феноменальну гру Роберта де Ніро.
Звісно, був і політичний аспект. Окрім переваг роботи Скорсезе, де Ніро та оператора Майкла Чапмена, Канни відзначили Новий Голлівуд, який поставив точний діагноз сучасній Америці. Нагадаємо, що головним героєм фільму став ветеран В’єтнамської війни, звідки США вивели війська лише рік тому. «Таксист» продемонстрував, що американське суспільство саме створює своїх монстрів, а потім підносить їх як героїв, отже, «Золота пальмова гілка» стала своєрідним ударом по класичному Голлівуду.
До речі, про Тарантіно. У книзі «Кіноспекуляції» він стверджує, що Тревіс Бікл не воював у В’єтнамі, а лише вдає ветерана. Військове братерство стирало розбіжності між чорними та білими американцями, а герой де Ніро, окрім численних інших вад, є расистом.
Бути Тревісом Біклом
До 1976 року кіно привчало глядачів до співчуття до «поганих хлопців»: десятиліттями міський антигерой був романтизованою фігурою. «Таксист» став, мабуть, першим фільмом, який настільки безкомпромісно занурив глядача у свідомість соціопата, що змусив по-справжньому боятися антигероя.
“Це найкращий фільм Спілберга за 20 років”: перші реакції на “День істини”
Тревіс Бікл став першим протагоністом, позбавленим будь-якої привабливості. Він просто викликає жалість: незграбний у стосунках з жінками, страждає на ПТСР і глибоку соціальну ізоляцію. Його самотність — це не витончений вибір одинака, а клінічна патологія. Щоденникові записи Бікла в закадровому голосі сповнені банальних фраз, що лише підкреслює його інтелектуальну та емоційну порожнечу.
Навіть кривавий похід заради порятунку неповнолітньої повії — це не акт альтруїзму. Це відчайдушна спроба соціопата знайти хоча б якесь виправдання своїй жазі до насильства та ствердитися у світі, який його не помічає.
Getty Images
Фільм Скорсезе досліджує токсичну маскулінність, що ховається під маскою героїзму. Найгіркіша іронія фіналу полягає в тому, що суспільство, яке прагне простих рішень, із готовністю сприймає за подвиг криваву різанину, учинену соціопатом.
Такий антигерой був можливий лише в певний період і в правильному місці. Пів століття потому вже неможливо ігнорувати той факт, що образ травмованої людини з натовпу, яка вирішує самотужки змінити світ з револьвером у руках, дав потужний поштовх цілій низці антигероїв у реальному житті. Тревіс Бікл — прародитель епідемії шутингу, яка породила таких монстрів, як Андерс Брейвік.
Існують і суто практичні причини, чому такий антигерой неможливий на екрані сьогодні. За часів Нового Голлівуду вміння вивести глядача із зони комфорту вважалося показником успіху для режисера. А сучасний Голлівуд — це насамперед гігантська корпоративна машина з управління ризиками.
Справжній, безкомпромісний антигерой — колосальна небезпека для бізнес-моделі. Про такого персонажа, як Тревіс Бікл, неможливо зняти три сиквели, спін-оф та серіал для стрімінгового сервісу: божевілля та екзистенційна порожнеча погано піддаються масштабуванню. Про мерчендайзинг одразу можна забути.
На каннському кінофестивалі вручили Palm Dog Award: нагородили собаку Yuri
До того ж середньостатистичний глядач прагне емпатії, але в герої Роберта де Ніро немає нічого, з чим він хотів би себе ототожнити. Ніхто при здоровому глузді не прагне бути Тревісом Біклом!
Коли кіно було великим
Тому можна стверджувати, що Тревіс Бікл став ідеальним антигероєм, єдиним і неповторним. Його «наступників» на кіноекрані можна перелічити на пальцях однієї руки. І з великим відривом тут лідирує Лу Блум із фільму «Стерв’ятник» (або «Нічний репортер», 2014) режисера Дена Гілроя.
Мабуть, це найдосконаліший і найстрашніший антигерой у кіно XXI століття та найкраща роль Джейка Джилленгола: від його присутності в кадрі стає фізично некомфортно. Але якщо нью-йоркський таксист — це монстр, породжений повоєнною травмою та міським занепадом 1970-х років, то лос-анджелеський стрінгер (репортер, який працює в гарячих точках або зонах стихійного лиха і продає матеріали інформаційним агентствам) — продукт епохи пізнього капіталізму та цілодобових новин. Людина, готова буквально на все заради яскравого новинного сюжету.
Джейк Джилленгол ідеально втілив людину, яка зовсім не відчуває емпатії, а внутрішню порожнечу заповнює мотиваційними гаслами з Інтернету та бізнес-тренінгів. Він мислить виключно кліше корпоративної культури, тому сучасна медіасистема буквально створена для таких, як він.
Проте фільм Дена Гілроя — скоріше виняток. Індустрія більше не здатна випустити на екран складного, моторошного та неоднозначного персонажа без того, щоб негайно виправдати його важкою дитячою травмою чи соціальною несправедливістю. Справжня, невмотивована міська темрява та екзистенційна порожнеча зникли з екранів.
Людина понад усе: “Золотий глобус” дискваліфікуватиме фільми за приховане використання ШІ
До того ж незворотно змінився культурний ландшафт. Якщо «Таксист» увійшов до умовного «золотого фонду» культури, то «Стерв’ятник» (хоч і здобув культовий статус серед кіноманів та номінацію на «Оскар» за сценарій) навіть близько не викликав такого суспільного резонансу.
Getty Images
Усе просто: кіно перестало бути дзеркалом суспільства, як 50 років тому, коли глядачі не просто ототожнювали себе з персонажами фільмів, а й використовували їх як взірці для наслідування, — а самі фільми давали відповіді на найважливіші питання буття. З моменту виходу «Стерв’ятника» минуло 12 років, і за цей час кіно остаточно втратило здатність впливати на свідомість і якщо не формувати, то хоча б пояснювати навколишню дійсність.
З кінця 1990-х естафету досліджень складних, неоднозначних персонажів перейняло телебачення, ставши безпечною гаванню для антигероїв, чиї характери побудовані на потужній моральній амбівалентності. Йдеться про серіали на кшталт «Клана Сопрано» та «Пуститися берега». А такі шоу, як торішній Pluribus («Одна з багатьох»), ставлять перед глядачами складні філософські та етичні питання. Але це вже, як то кажуть, зовсім інша історія.