© Кадр із фільму «Благодать»
Петро Катеринич
22 грудня 2025 року італійський президент Серджо Маттарелла завізував постанову про амністію 77-річного Франко Чіоні — чоловіка, чий відчайдушний вчинок опинився в епіцентрі загальнонаціональної полеміки про межі поблажливості. Чіоні припинив муки своєї смертельно хворої дружини, з якою прожив п’ять десятиліть, обравши для неї “легкий відхід”, а для себе — тягар провини. Вражаючим є те, що за рік до цього Паоло Соррентіно розпочав створення “Благодаті” (La grazia), де уявний президент постає перед аналогічним рішенням. ZN.UA розповідає про те, як реальність не просто наздогнала кіно, але й засвідчила віщу точність режисера.
Виправдання зволікання
«Бюрократія повинна бути неквапливою. В цьому її сенс: надати людям час для роздумів». Ця фраза звучить на початку кінострічки «Благодать» — і одразу стає етичним орієнтиром усього твору. Маріано Де Сантіс, вигаданий італійський президент у виконанні Тоні Сервілло, проголошує її з такою державною делікатністю, що глядач ледь помічає виклик. У світі, де політичні вердикти виносяться за лічені секунди в Твіттері, а популісти змагаються у швидкості відповідей, Соррентіно пропонує екранне виправдання затримки. Це не безсилля, а позиція.
Кадр із фільму «Благодать»
Протягом останніх п’ятнадцяти років дует Соррентіно—Сервілло досліджував усі нюанси італійської влади. У “Дивовижному” (Il Divo) 2008 року актор втілив Джуліо Андреотті — семикратного прем’єр-міністра, чия діяльність переплелася з мафіозними розправами та політичними інтригами. У “Сільвіо та інші” (Loro) 2018-го він перетворився на Сільвіо Берлусконі — медіамагната, для якого хабарництво було бізнес-моделлю, а політика — продовженням шоу-бізнесу. Між ними — оскароносна “Велика краса” (La grande bellezza) — декадентський фільм про римського репортера, який розтринькав життя серед вечірок. Кожного разу Сервілло грав чоловіків, які орудують системою. Цього разу система керує ним.
Маріано Де Сантіс — абсолютна протилежність усіх попередніх персонажів Сервілло. Він не продажний, не цинічний, не прагматичний до жорстокості. Його прізвисько — «Залізобетон» (Cemento armato) — президент, надто схильний до обережності та рефлексії. За пів року до завершення семирічного строку він стоїть перед рішеннями, які визначать його спадок. Паралельно намагається з’ясувати, хто був коханцем його померлої дружини сорок років тому. Минуле не дає спокою навіть тим, хто має владу над майбутнім.
Кадр із фільму «Благодать»
Цей сюжет міг би стати основою для телевізійної мелодрами. Але Соррентіно трансформує його у філософський трактат про природу рішень. Режисер, знаний своїм візуальним бароко — згадаймо оргіастичні вечірки “Великої краси” чи неаполітанський гедонізм “Партенопи”, — несподівано обирає аскетизм. Оператор Дарія Д’Антоніо, яка працювала з ним над трьома останніми фільмами, знімає коридори Квіринальського палацу (офіційна резиденція президентів Італії) так, ніби це келії бенедиктинського монастиря. Кольорова гама — приглушена, майже рембрандтівська: теплі тіні, золотисте сяйво крізь масивні штори, сіре небо над Римом. Кадри підкреслено статичні.
Тоні Сервілло, який вісім разів співпрацював із Соррентіно, грає з мінімалістичною чіткістю, що різко контрастує з його попередніми ролями. Андреотті був маскою — застиглим обличчям, за яким приховувалися десятиліття змов. Берлусконі — карикатурою, гротескним втіленням італійського егоїзму. Джеп Гамбарделла з “Великої краси” — декадентським фланером, який розгубив життя між коктейлями. Натомість Де Сантіс — змучений від власної непохитності. На Венеційському кінофестивалі 2025 року Тоні Сервілло отримав Кубок Вольпі за цю роль.
Соррентіно проти Мелоні: як «Благодать» розлютила консерваторів і підкорила Венецію
Хоча Соррентіно заперечує будь-які прямі паралелі, для обізнаних в італійській політиці реальний прототип головного героя є очевидним. Мова йде про Серджо Маттареллу — дванадцятого президента Італії, який очолює державу з 2015 року і є рекордсменом за тривалістю перебування на посаді в історії республіки. Як і вигаданий Де Сантіс, він католик, юрист за освітою, вдівець із донькою-юристом. Маттарелла — сицилієць із Палермо, випускник Римського університету Ла Сапʼєнца. Його брата Пʼєрсанті, який 1980 року обіймав посаду президента регіонального уряду Сицилії, застрелили на очах у родини. Вбивство замовила мафія “Коза ностра”. Після цієї трагедії Маттарелла покинув академічну кар’єру юриста й пішов у політику. Ця біографічна травма непомітно, але відчутно відлунює у фільмі: Де Сантіс — теж людина, яка прийшла до влади через втрату.
В Італії президент республіки — гарант конституції, посередник між гілками влади, символ національної єдності. Його повноваження здебільшого церемоніальні: приймати іноземних гостей, нагороджувати орденами, підписувати закони. Але в моменти політичних криз — а Італія переживає їх регулярно — саме президент стає арбітром. Він призначає прем’єр-міністра, розпускає парламент, має право ветувати законопроєкти. І має право грації (grazia). Це юридичний термін, що означає президентське помилування конкретної особи. Власне, звідси і назва фільму. Але grazia — це ще й “благодать” у релігійному значенні. Подвійний сенс — не випадковість, а ключ.
Кадр із фільму «Благодать»
Тема евтаназії в Італії — політичне мінне поле. 2022 року Конституційний суд відхилив референдум про легалізацію “смерті за згодою”, визнавши його несумісним із конституційним захистом людського життя. Водночас рішення 2019 року дозволило надавати медичну допомогу в суїциді за суворих умов. Опитування свідчать, що 74% італійців підтримують легалізацію евтаназії, і найбільше цю ідею поділяє молодь. Але парламент не може ухвалити закон: керівна коаліція Джорджі Мелоні, яку підтримують консервативні католицькі кола, блокує будь-які ініціативи.
Консерватори в дредах і ліберали в палацах
Соррентіно додає ще один рівень складності через дві справи про помилування. Крістіано Арпа — улюблений вчитель, який убив дружину, що страждала на деменцію та вже не впізнавала його. Іза Рокка — молода жінка, яка зарізала чоловіка-ґвалтівника уві сні після років знущань. Обидві справи мають реальні аналоги.
Як президент вирішує, кого помилувати? Де проходить межа між убивством і позбавленням від страждань? Чи має значення стать жертви та злочинця? Чи є різниця між тим, хто вбиває з любові, і тим, хто вбиває, захищаючись? Соррентіно не дає відповідей — він демонструє процес. Де Сантіс читає матеріали справ, відвідує ув’язнених, сперечається з донькою Доротеєю (Анна Ферцетті), яка лобіює закон про евтаназію. Одна зі сцен — візит Де Сантіса до в’язниці, де він сідає в загальній черзі відвідувачів, серед простих людей, які прийшли до своїх родичів. Ніхто не встає й не аплодує. Президент — просто ще один громадянин, який чекає.
Кадр із фільму «Благодать»
Соррентіно, автор серіалів “Молодий Папа” та “Новий Папа”, знову звертається до Ватикану — але цього разу підриває очікування кардинально. Понтифік у “Благодаті” — темношкірий чоловік із сивим дреддом та сріблястою сережкою, який пересувається садами Ватикану на моторолері. Івуарійсько-італійський актор Руфін До Зеєнуен грає його з таким незворушним авторитетом, що абсурдність образу перетворюється на духовну очевидність. «Брехня — для сільських священників», — каже він. «Бог дає нам запитання, а не відповіді». А потім застерігає Де Сантіса від підписання закону про евтаназію. Цей Папа — консерватор у прогресивній обгортці.
У світі, де політики плекають образи «модерності» заради електорального капіталу, Соррентіно нагадує: ідентичність — не ідеологія. Образ чорношкірого Папи з дредами — не утопія й не вигадка. Це інверсія очікувань, яка змушує глядача переглянути власні упередження. Чорношкірий Папа не є автоматично лібералом. Залізобетонний президент не є автоматично консерватором.
Окремої уваги заслуговує музичне рішення. Де Сантіс — літній чоловік, який слухає італійський реп. Зокрема — треки репера Guè (Козімо Фіні), що з’являється у фільмі як камео. У сцені, яка балансує між смішним і зворушливим, президент вчить напам’ять текст пісні та декламує її кірасиру — елітному кавалеристові, що належить до особистої охорони глави держави. Де Сантіс шукає leggerezza — легкості, про яку говорить йому Папа. Він змучився від ваги власних рішень і знаходить полегшення в чужому ритмі.
Кадр із фільму «Благодать»
У фінальній сцені Де Сантіс погоджується на інтерв’ю для Vogue, яке відмовлявся давати на початку фільму. Журналістка запитує про його стиль, одяг, улюблені бренди. Але замість того, щоб говорити про себе, він описує гардероб покійної дружини Аврори — що вона носила, як виглядала в кожній сукні, чому він досі зберігає її речі. Це не сентиментальність, а благодать. Здатність бачити красу в тому, що вже минуло, й мужність визнати, що деякі питання залишаються без відповіді.
Кадр із фільму «Благодать»
«Благодать — це краса сумніву», — каже Де Сантіс в одному з монологів. Паоло Соррентіно міг би підписатися під цим твердженням. Він зняв фільм, який не боїться бути неквапливим, залишати глядача без катарсису або показувати політика як людину, а не функцію.
«Благодать» Паоло Соррентіно в кінотеатрах — від сьогодні.