Анастасія Герасимова
Підготовка цієї добірки почалася ще в травні. Тоді ми збирали плани видавців, озираючись на обставини воєнного часу, але не здогадуючись, що влітку книговидавнича галузь зазнає таких величезних втрат після цілеспрямованих ударів росіян. Деякі згадані в матеріалі книжки встигли вийти друком і потрапити до читачів, інші можуть затриматися до осені. Але ми вирішили не змінювати й не видаляти видання. Нехай деякі огляди стануть анонсами до Book Forum 2026 – на знак нашої підтримки авторів та ілюстраторів, редакторів і верстальників, менеджерів із придбання прав і логістів – багатьох людей, завдяки яким українська книжка існує.
Кривавий шторм. Напис на воді
Йон Айвіде Ліндквіст. Пер. Д. Поліщук. – Тернопіль: Видавництво Богдан, 2026. – 464 с.
Шведська жанрова література, зокрема трилери та детективи, стриманістю не відрізняється. Згадаємо лише книжки Стіга Ларссона чи Нікласа Натт-О-Даґа. Тут завжди буде багато сексу й крові, швидких рішень, якщо треба вчинити щось жорстоке… «Кривавий шторм» Йона Айвіде Ліндквіста від традиції не відходить. Книжка починається сценою вбивства шістьох людей під час святкування традиційного шведського свята літнього сонцестояння. Їх безжально розстрілюють з човна.
Волею автора за розслідування злочину візьметься не лише поліція, а й цікава своїми контрастами парочка: Юлія Мальмрос, колишня поліцейська, а після – письменниця, авторка популярної детективної серії, якій за сюжетом пропонують написати продовження до книжок уже згаданого тут Стіга Ларссона, та Кім Ріббінґ – нащадок відомої й багатої родини, молодий чоловік, який у дитинстві зазнав насильства, примусового лікування в психіатричній клініці. Звісно, вони стануть коханцями, бо за пристрастю кожен шукає щось своє… Завдяки досвіду Юлії, нестримній сміливості та хакерським здібностям Кіма їм вдається розкрити складну й заплутану схему з хабарів, залякувань і відмивання грошей на нелегальному видобутку нафти.
«Кривавий шторм. Напис на воді» – перша книжка серії про пригоди Юлії та Кіма. Можливо, тому, а ще й з тієї причини, що Ліндквіст більше відомий як автор романів жахів, до детективу є запитання. Автор помітно затягнув початок, приділивши забагато уваги переживанням та стосункам героїв, потім в прискореному режимі дав розв’язку, посмакувати яку не випало, бо за нею вже пішла інтрига, що веде до продовження серії. Але роман вийшов атмосферним, тож цікаво буде побачити його в розвитку.
Сузір’я Пса
Пітер Геллер. Пер. М. Клюс. – Харків: Віват, 2026. – 384 с.
Наприкінці серпня відбулася світова прем’єра екранізації роману Пітера Геллера, знята Рідлі Скоттом. Видовищні батальні сцени, неймовірні краєвиди та топові актори – Джейкоб Елорді, Марґарет Кволлі, Джош Бролін – все це точно підживить інтерес до книжки. «Сузір’я Пса» – роман-антиутопія вже згаданого американського редактора, каякера та письменника, що спеціалізується на пригодницькій і нон-фікшн літературі про природу. У книжці Пітера Геллера йдеться про світ, у якому зник Місяць, через що вимерло чимало видів тварин, кардинально змінився клімат, а людство викосила низка хвороб. Ті, хто вцілів, борються за виживання, конкуруючи за ресурси й вбиваючи. Сорокарічний Гіґ має величезну перевагу над іншими – вміє керувати літаком, тому регулярно здійснює повітряне патрулювання величезного квадрата, який він та його випадковий чи то напарник, чи то друг Бенлі вважають своїм. «Сузір’я Пса» написаний як щоденник Гіґа, в якому йдеться про минуле чоловіка, його переживання та сподівання.
Дещо затягнутий на початку, роман Пітера Геллера в питаннях природи, зброї та палива є дуже деталізованим. Зрозуміло, що десь має статися сюжетний поворот, але щоб його дочекатися, читачеві доведеться дізнатися багато цікавого, але не факт, що цінного для оповіді, з життя річкової форелі чи життєвого циклу шпинату. Будні Гіґа та Бенлі минають у тривожному очікуванні неминучого далекого польоту головного героя, який прагне знайти інших – адекватних, що зберегли людську подобу. Зрештою Гіґ вирушає, щоб знайти Сіму, а з нею – велике кохання, можливо, останнє на Землі… Роман Пітера Геллера – яскравий представник американської масової літератури, в якій завжди перемагає щось хороше, а фінал дарує радість, бо ніхто з центральних персонажів не помер. Передбачувано, але, можливо, в цьому є своя родзинка.
Сараєвська принцеса
Едо Яганяц. Пер. В. Ярмак. – Київ: Темпора, 2026. – 488 с.
Славенка Дракуліч у збірці оповідань 2022 року висловила думку, що війна всюди однакова, викликавши бурю критики в українському літературному середовищі. Хорватська письменниця з відстані років, що минули від часів воєн на Балканах, узагальнювала, наголошуючи на неприродності війни, на тому, що вона приносить страждання всім сторонам конфлікту. Втім, зрозуміло, а українцям особливо, що позиції того, хто нападає, і того, хто обороняється, передбачають різний рівень втрат і болю. У цьому переконує й книжка «Сараєвська принцеса» боснійського хірурга Едо Яганяца – спогади лікаря, який ризикував життям, і не раз прощався з ним, під час облоги Сараєва у 1990-х роках.
Втім, у сучасних війнах дещо залишається стабільно незмінним. «ООН – це просто лайно, а ми – Давид проти Голіафа», – цю фразу міг би сказати будь-хто з нас, але належить вона оповідачу «Сараєвської принцеси», хірургу, що намагається добитися евакуації пораненої маленької Ірми.
Її життя через важке поранення згасає щодня. Оповідачеві, тобто самому Едо Яганяцу, доводиться плести інтриги, маніпулювати, вмовляти, ховатися від куль снайперів заради того, щоб представники міжнародних організацій зглянулися на долю дитини. В Ірмі лікар бачить власних дочок. Її порятунок є для чоловіка виявом чуйності та відданості професії, свідченням того, що попри війну він не втратив нормальність. «Важливо жити як людина, а якщо це не виходить, тоді більше нічого не має значення», – пише автор. Автофікшн «Сараєвська принцеса» – емоційна, пронизлива книжка про те, що «у вихорі війни по-справжньому хороші люди ставали ще кращими, а погані – ще гіршими».
Моріс
Едвард Морґан Форстер. Пер. Я. Стріха. – Київ: Основи, 2026. – 248 с.
«Моріс» Едварда Морґана Форстера – роман дуже англійський, тому краще читається з розумінням історичного контексту. Дуже модерністський, а тому емоційний аж до манірності. У післямові автор висловив сподівання, що його творіння, яке не друкувалося десятиріччями через табуйовану у Великій Британії тему одностатевого кохання, колись буде свідченням духу й помилок епохи. «З часу написання “Моріса” громадська думка змінилася: з невігластва і жаху до ознайомленості та зневаги», – писав Форстер 1960 року про книжку, створену 1913-го. Власне, так – нині вона дійсно читається більше із цікавістю до минулого, ніж до того, що один чоловік покохав іншого.
Едвард Морґан Форстер – один з найвідоміших і найважливіших представників британської літератури початку XX століття, так званої едвардіанської епохи. Його твори часто називають гібридними за те, що поєднували кілька тем, як явних, так і прихованих.
Форстер відчував, що світ невпинно змінюється, а тому англійська відстороненість, навмисна відокремленість від інших культур, поглядів, що виходили за межі усталених, рано чи пізно піддасться натиску зовнішніх обставин. Роман «Моріс», написаний 1913 року і опублікований посмертно 1971-го – теж про це. Тільки «іншими» в ньому є чоловіки, що кохають чоловіків. Нагадаємо, декриміналізація гомосексуальних стосунків у Великій Британії тривала аж до початку 1980-х.
У книжці йдеться як про прийняття своєї сексуальної орієнтації Морісом, юнаком, а потім і чоловіком із середнього класу – «імпозантним, здоровим, фізично привабливим, розумово оспалим, непоганим ділком і великим снобом» – так і про лицемірство, яке диктує суспільство, про його класовість, що посилює розрив між людьми. Але «Моріс» Едварда Морґана Форстера залишається передовсім історією про кохання, заради якого можна порушити навіть закон, бо приховане щастя краще за його відсутність.
За стінами – океан
Анна Райнеке. Пер. М. Богонос. – Харків: Жорж, 2026. – 240 с.
«За стінами – океан» – антиутопія сучасної німецької письменниці Анни Райнеке, книжка, що досліджує питання ізольованості та свободи, майбутнього Європи, пам’яті і, звісно, втечі. Чому «звісно»? Бо людина, яка мислить й усвідомлює всі бентеги неідеального світу, рано чи пізно починає думати про те, що десь однозначно має бути краще. Такою є центральна персонажка роману – Лола. За сюжетом вона, а також Фрідріх, Вільгельм, Александр та Ельза, є «Вічними» – кимось створеними богами, які мешкають за величезною стіною в центрі Берліна, точніше того, що від нього залишилося. Що сталося з людством, достеменно невідомо, крім того, що океан затопив усе, десь далеко залишилися землі, які населяють люди, схожі на Нефертіті. Вони припливають на кораблях, щоб почути від Вічних історії про минуле, побути в їхньому божественному сяйві, побачити жертвоприношення і навіть намалювати портрет того, хто з Вічних подобається найбільше.
Все, що відбувається за стіною, жорстоко регламентовано. Правила суворі. Вічні отримують коробки з харчами, ведуть нехитрий побут, кохають, дружать, сваряться, а дехто, наприклад Фріц та Лола, планує втечу.
Втім, є нюанс. Коли хтось із Вічних старішає, з’являється маленька копія, клон, скоріше за все, а колишній Вічний загадково зникає. Тому Фрідріх будує човен, конструює повітряну кулю. Але чи готовий він насправді вийти за межі звичного життя? Лола готова. Її розум надто допитливий, а жага до свободи нестримна. Вона хоче розгадати загадку світу, який для неї обмежений певною територією, уламками попередніх епох, старими мапами й картинами, тому не боїться «зазирнути за стіни».
Роман Анни Райнеке – оповідь, у якій багато повітря, що дає простір для роздумів. Красива історія, дуже візуальна. Ледь не кожен епізод тут – полотно в стилі прерафаелітів. І, звісно, Берлін у письменниці такий, яким ми його ще не бачили – авторка іронізує, зробивши його центром світу й домівкою богів, бо ізольований – головна характеристика міста, фактично уламка старої Європи. Що збереглося? Дізнається найсміливіший.
Злочини минулого
Кейт Аткінсон. Пер. Б. Превір. – Київ: Наш Формат, 2026. – 328 с.
«Злочини минулого» – перший роман детективної серії про пригоди приватного детектива Джексона Броуді. Якщо до нього ви читали «Життя за життям» чи «За лаштунками в музеї» Кейт Аткінсон, то будьте певні – неперевершений авторський стиль британської письменниці в новому перекладі українською не зміниться. «Злочини минулого» – дотепна, водночас мудра історія про родинні таємниці й любов, заради якої можна вдатися до брехні, зламавши не одну долю. Аткінсон залишається вірною написанню про сімейні стосунки, бо де ж іще можна знайти стільки образ, що формують особистість. Та поруч із цим стоїть відданість і турбота, що складають фундамент стійкості…
Цими роздумами підводимо до трьох сюжетних ліній «Злочинів минулого». Перша розповідає про зникнення крихітки Олівії у 1970 році, четвертої дитини родини Віктора та Розмарі Ленд. Друга – про криваве вбивство улюбленої доньки адвоката Тео Вайра – Лори в середині 1990-х. І третя лінія перенесе у 1979-й, коли молода мати Мішель вкорочує собі віку сокирою своєму чоловіку. Здавалося б, абсолютно непов’язані між собою історії. Але беззаперечний талант Кейт Аткінсон усі ці клубки сплете в єдине детективне тло, в центрі якого й буде Джексон Броуді – приватний детектив, добра людина, чоловік, що переживає розлучення й прагне бути при цьому добрим батьком. Його доля – це теж мінне поле з втрат і нерозкритих злочинів, тож Броуді чудово розуміє тих, хто приходить по його послуги. У «Злочинах минулого» авторка пише про замовчування насильства, провину та спокуту. Та головне – про другий шанс, здатність прощатися з привидами минулого, щоб дозволити собі щастя тут і зараз.
Замкнена територія
Ешлінґ Роул. Пер. Д. Москвітіна. – Київ: Stretovych Publishing, 2026. – 416 с.
«Замкнена територія» – дебютний роман ірландської письменниці, викладачки Ешлінґ Роул, що в оригіналі вийшов 2025 року й отримав схвальні відгуки критиків. Погодьтеся, огляд в The New York Times не кожному початківцю вдається отримати. Чому книжка Ешлінґ Роул стала популярною, попри те, що її антураж реаліті-шоу аж ніяк не є новим для англомовної літератури? Письменниці вдалося майстерно балансувати між жанровою літературою, адже «Замкнену територію» часто називають антиутопією, й тим, що криється під дещо абстрактним поняттям «сучасна художня література», тобто нинішнім реалізмом із гостроактуальною тематикою.
За сюжетом роману десять дуже вродливих молодих жінок та дев’ять чоловіків під пару їм стають учасниками реаліті-шоу. Оселившись у будинку, розташованому на обмеженій території, серед пустелі, вони мають виконувати групові та індивідуальні завдання, отримуючи за це винагороду.
Когось виженуть, хтось піде сам. Переможе той, хто залишиться останнім. Від антиутопії в цій історії – побіжні згадки про зовнішній світ, що оговтується після війни. Від актуальної проблематики – критика консюмеризму, патріархального ставлення до жінки. Ешлінґ Роул будує оповідь так, що спершу нуднувато-солодкава історія про змагання дівчат за увагу чоловіків поступово перетворюється на психологічний роман – непередбачуваний і жорстокий у своєму прагненні викрити вади суспільства. Тож дебют вийшов справді цікавим: з нотою сарказму й перестороги.
Мої друзі
Гішам Матар. Пер. М. Тимченко. – Київ: Ще одну сторінку, 2026. – 512 с.
Зазвичай про роман письменника, творчість якого раніше не перекладалася українською, я починаю писати з невеличкої довідки про автора. Але у випадку з Гішамом Матаром все складно, як, власне, і в долях героїв «Моїх друзів». Син лівійського дисидента, майбутній літератор народився в Нью-Йорку, дитячі роки провів у Триполі та Каїрі, вищу освіту здобув у Лондоні… Пише Гішам Матар англійською. Починаючи з дебютного роману, що вийшов 2006 року, письменник отримав за свої художні та біографічні книжки низку престижних премій: Букерівську, Пулітцерівську, Національного кола книжкових критиків США, Орвелла тощо. Тож, якщо якось і ідентифікувати Гішама Матара, то, скоріше, як англомовного лівійського письменника, та й годі.
Роман «Мої друзі» порушує одну із центральних тем творчості автора – життя в екзилі, спричинене політичною диктатурою.
Це некваплива книжка, що охоплює кілька десятиліть життя оповідача Халеда, який у сімнадцять років виїхав на навчання до Единбурга. Хлопець з інтелігентної лівійської родини, з юних років був залучений батьками до обговорення політичної ситуації в країні, яка перебувала під владою Муаммара Каддафі. Сім’я Халеда слухала опозиційні радіопередачі, стежила за долями дисидентів. Якось журналіст, що потім загине від рук найманців лівійського диктатора, прочитав метафоричне, але цілком зрозуміле оповідання молодого письменника Хосама Зуви про те, як людина звикає жити в умовах тотального контролю й насильства. Цей текст назавжди змінив життя Халеда, який вирішив присвятити його вивченню літератури. Хлопець вирушив на навчання, під час якого познайомився із запальним Мустафою, мудрою Раною, а потім – і з самим Хосамом. Про те, як будувалися дружні стосунки, як відбувалося формування, дорослішання самого оповідача, про Арабську весну, сміливість виборювати свободу своєї країни й вибір бути спостерігачем великих зрушень – і є роман «Мої друзі».