16 годин на день: Володимир Притула про самотність і саморозвиток

Шістнадцять годин до себе. Володимир Притула0

До повномасштабного вторгнення Володимир Притула працював програмістом, був ментором студентських програм у Львівському національному університеті імені Івана Франка, займався каякінгом на бурхливій воді, був автором телеграм-каналу про подорожі та ековолонтером. Тепер Володимир — інструктор із тактичної медицини. Займається організацією логістики волонтерських посилок із-за кордону, такмедом.

У новелі “Шістнадцять годин до себе”, що увійшла у збірку Voices of Defenders vol.2, автор ділиться історіями своєї волонтерської діяльності. 10 розповідей від 10 волонтерів та волонтерок вийшли друком та в аудіоформаті. Текстову версію новел публікуємо на сайті “Локальної історії”.

Володимир Притула

волонтер

Я часто згадую свою першу поїздку в прифронтові території. Наша команда допомагала іншим волонтерам доставити їх вантажі через кордон, або придумати, як це зробити: пояснити, розповісти про документи. А потім доставити їх на Схід. Переважно, йшлося про те, що не могла взяти Нова Пошта. Більшістю з цих вантажів були коробки від невідомих нам людей для інших невідомих, що звісно давало результат, але крало в нас емоційну залученість у процес. Хоча ніколи і не було сумніву, що вартує це все робити. Але просидівши у Львові майже рік, і вже не вивозячи натиску цієї операційки, мені тоді потрібно було провітритися, передати процеси, і не лише керувати, а й самому відвезти бус допомоги в сторону фронту.

Грудень 2022-го. За тиждень до Нового року. Команда сказала: “Їдь”. Кинули клич чатами, що збираємо медицину. Взагалі, ідея була така: ми у Львові збираємо свою частину, волонтери в Одесі збирають свою, зустрічаємося на півдорозі і разом те все веземо в новий стабпункт під Бахмутом. Бо попередній розібрали артилерією і згоріло все.

Так сталося, що у Львові люди нанесли стільки всього і поділилися власним такмедом, що вийшов повний бус. В Одесі сталося те саме. Їхати разом не варіант, тому обрав іншу точку на карті — Куп’янськ. Деокупований вже, але з ворогом по-сусідству через річку.

Львів. Бус завантажений і готовий. Вся дорога займе шістнадцять годин. З точки зору безпеки, краще б було їхати з напарником, але всередині щось підказувало, що мені треба їхати самому і самому прожити весь досвід. Мені це було потрібно, щоб продовжувати рухатися далі у своєму волонтерстві.

Шістнадцять годин до себе. Володимир Притула1 — Володимир Притула

Усі фото надав автор

Київ. Перші суттєві блекаути. Місто без зв’язку. І в тумані. Класичне волонтерське меню на ОККО — флетуайт, хот-дог і нагетси. Треба летіти далі. На мене чекають ввечері добровольці-медики. Їм завтра на зміну і вони дуже розраховують на поповнення запасів, яке я везу.

Харків. Відчувається нерв у повітрі. Блокпост за блокпостом. Перевірка за перевіркою, купа військових і поліції. Крім цього — у місті дуже мало людей. Забиті вікна в багатоповерхівках, мішки з піском біля заправок. Це мої очі вихоплюють усі ці деталі, а для інших — це вже все звично. Наче такий інтер’єр тут був завжди.

Село під Куп’янськом. Доїхав до потрібної точки, далі пішки. Вилажу з машини, стоїть група людей у формі, курить і мовчить. Впізнаю тих, хто мені потрібен. На вулиці темно, і місяць ще не вийшов, але за силуетами розумію, що стоять напівколом і дивляться в одну точку.

— Що там? — показую рукою в темряву

— Годину назад були тут і викладали хлопцям тактичну медицину.

— І?

— Увімкни ліхтарик, глянь.

Вмикаю, і розумію, що те, на що я дивлюся — руїни. Наслідки прильоту, які ще димлять. Ракета. Прямою наводкою.

Дочекавшись, поки закінчиться цей екзистенційний ритуал про плинність життя поблизу фронту, пропоную розвантажити бус і відібрати те, що їм потрібно. І якщо вантажили ми його чотири години, то тут за 30 хв половина краму покинула борт.

— Як так швидко?

— Немає часу розтягувати, тут час іде по-іншому. І треба поспати всім, поки є можливість.

Цю думку я остаточно зрозумію лише через півтора року, коли сам стану військовим.

Закінчивши з коробками, потравивши байок, обмінявшись шевронами, вийшли на фінальний перекур. І стоячи під зорями, наповнюючи груди морозним слобожанським повітрям, мовчимо. Хтось курить, хтось допиває чергову каву, бо йому чергувати в ніч зі зброєю. Це я — волонтер у тактичних штанях, а вони — добровольці. Я приїхав і поїхав, а вони лишаються і продовжують.

Вдивляюся в небо. Зорі такі близькі і такі гарні, але постійно видно відблиски приходів артилерії. Доноситься гул, а по небу видно постійні спалахи, наче від лазерних променів. Наші намагалися збити розвіддрони ворожі. Відчуття, наче ми на краю Всесвіту чи Галактики, настільки близько зорі і горизонт. І відчуття, що ми боремося не з ворогом нашого ж виду, а з якоюсь інопланетною навалою, і захищаємо не лише нашу країну, а взагалі все людство.

Вночі я повністю пізнав сенс фрази “Лови момент”. Бо коли ти спиш в оточенні десяти людей, і не дай Боже, прокинувся серед ночі, то твоя задача — встигнути заснути, поки хтось припинив хропіти, а хтось інший ще не почав.

Певно, саме ця зустріч з медиками-добровольцями потім мала найсильніший вплив на мене, і зрештою приведе мене у військо, в тактичну медицину. Саме тоді я відчув, що хочу, як вони. Без логічних пояснень, без препарування думок. Це було внутрішнє відчуття, яке не потребує пояснень. Щось було в цих людях. Гумор, сила, спокій, впевненість у своєму виборі, робота з власним страхом. Їм теж було страшно, але якось інакше, ніж нам там у Львові. Не сталося в ту ніч чогось епохального, крім розмов чи якихось подій, крім диму з будівлі поруч. Ці люди просто були. І поруч з ними виникало це відчуття.

Виїхавши вранці з села, прокладаю маршрут. Наступна зупинка — Павлоград. Маю завезти всяке-різне медичне, яке на стабпункт не підходить, а для госпіталю — якраз. Більшість із цього — розхідники. З тим потоком поранених, який був — те, що треба.

Навігатор показує шість годин. Половина з них — деокупованими територіями. Хоч навігатор і дає пару разів в штангу, ведучи локальними дорогами, це дало можливість побачити те, що не було видно вчора вночі. Розбиті дороги, залишки згорілої техніки. Пару світлин на пам’ять і їдемо далі. Впираюся в розбомблений міст, понтону немає. Ну, звісно, звідки Гуглу знати про це. Питаю місцевих, як об’їхати. Не зустрічаю ніякої злості у відповідь, але лише щире бажання допомогти.

Балаклея. Промчавши нею, бачу чергу з людей. Окупація минула, але люди досі отримують допомогу раз-два на тиждень. Не всі процеси ще працюють, але в голосах людей відчувається впевненість, що все запрацює і відновиться. Я не зміг не зупинитися і не поговорити з ними, просто спитавши, як їх справи.

Дорога до Лозової була найскладніша і найрозбитіша. Після неї був майже автобан, але от до неї — це могло б бути кладовище ходової всіх можливих машин. Але було ще дещо, чим ця дорога запам’яталася, проїжджаючи чергове село.

Шістнадцять годин до себе. Володимир Притула2

Шістнадцять годин до себе. Володимир Притула3

Хлопчина років дев’яти стояв при дорозі. Тримав картонку в руках “Чай і кава для ЗСУ і волонтерів — безкоштовно”.

— Ти що тут робиш, холодно ж?

— Мені нормально.

— Давно стоїш? Часто?

— Вже пару годин. Стою майже кожен день, якщо мама відпускає. Школа ще не працює, а друзів немає.

— Нащо воно тобі?

— Ну от ви, волонтер. Он який у вас бус гарний. Скільки всього туди влізе. Військові — зрозуміло. А я що? Я теж хочу допомогти. Грошей не маю, служити мене не візьмуть, водити мені ще рано. Роблю, що можу. То що, скільки вам цукру?

— Мені без. Чорна кава має бути чорною.

Павлоград. Звільнили бус так само швидко, як під Куп’янськом. Декілька суттєво невиспаних лікарів вийшли потиснути руку і подякувати. Майже без розмов. Все і так було зрозуміло по їх очах.

Дніпро. Напевно, це був перший вибух від балістичної ракети, який бачив так близько. Одна справа у Львові бачити, як вони летять над головою, інша — запам’ятати звук і світло. Пролітаю місто, вже починає рубати, критично важливо дотягнути до точки ночівлі.

Кривий Ріг. Ночую в готелі, який сидить без світла і опалення, як і півкраїни. Дуже сильно вибачалися, що немає гарячого душу. Нічого, досвід туризму і гір дає вміння помитися в будь-якій воді, якщо хочеш бути чистим і свіжим. Тільки залізши в спальник, жужить телефон на тумбочці. Неохоче дістаю руку, щоб перевірити, і бачу, що вартувало діставати.

“Все добре, я у дочки. Вона народила прекрасно донечку, допомагаю їй”.

Повідомлення від особи, яку я тоді назвав “моя найважливіша доставка за 26 днів повномасштабного вторгнення”. І це були не тепловізори чи квадрокоптери, а людина.

Жінка з Гостомеля, яка провела двадцять п’ять днів на підвалі, поки навколо йшли бої. Ця людина для мене була першим героєм наживо. Жінка, яка має тринадцять власних тварин (собак і кішок), і яка до останнього не збиралася їх покидати. Їй таки знайшли бус і волонтера, який допоміг їх усіх вивезти й потім ще прилаштувати. І лише після того, як усі хвостаті і вухасті знайшли нові сім’ї, вони вирушила в сторону Польщі до дочки. Ми всю дорогу до кордону говорили з нею, і прям відчувалося, що їй потрібно розповісти свою історію. Говорили про бомбардування, русняву армію, покинутих інших тварин, яких вона оббігала і годувала чим могла. Про врятування її бійцем СБУ від вибуху, на якому була броня, і як він накрив її власним тілом. Про те, як допомагали ЗСУ шукати бензин для генераторів і корм для тварин. Про те, як тварини гріли її, коли на дворі було плюс п’ять вночі. І як вони ж сиділи тихо, коли лунали вибухи чи сирени. Про її прекрасне місто, зруйноване вщент. Від фрази “Сьогодні мені приготували гречку з тушнею, і Ви знаєте, це так смачно. Я вперше за 20 днів поїла каші” в мене стали мокрі очі. Або коли в дорозі їй подзвонили з Гостомеля і вона пояснювала, що завтра (сьогодні) буде останній зелений коридор і просила когось таки поїхати й забрати знайомого дідуся. Чи історії про те, що вона досі не вірить, що може бути так тихо навколо. І як вона радіє синьому небу, простим речам і спати не в одязі і взутті. Після всього цього, бадьора, усміхнена і не зломлена. Ця жіночка, тоді надовго стала символом, з яким стикнувся наживо, а не з екрану. Символ незламності Сум, Маріуполя, Волновахи, Харкова, Чернігова і всіх наших міст. І людей, які створюють життя цих міст. Людей, без яких вони просто бетонні декорації. Людей, які вистоять, і міст, які не здадуться. Цей символ ще довго нагадував мені, що варто продовжувати те, що ми робимо, скільки потрібно.

Ранок у Кривому Розі. Місто оговтується після нічного обстрілу. Світла так і не з’явилося. В мене залишилася остання задача — відвезти бус у Миколаїв, щоб передати поліції, які евакуюють цивільних з Херсона. Він вже деокупований, але орки продовжують тероризувати і бомбити місто, в помсту за свою поразку. Звісно, я рвався приїхати в сам Херсон, але мене запевнили, що дійсно не варто.

Поки прогрівається бус, спостерігаю за людьми навколо. Бачу, як діти сідають в автобус. Футбольна дитяча команда. Обстріли обстрілами, а футбол відміняти не можна. Кудись їдуть закордон. Шум, гамір, хтось щось забув, хтось щось переплутав.

Миколаїв. Коли крайній твій вантаж — сам бус. Скільки всього він допоміг зробити. Але все циклічно. В нас є ще один, а цей потрібніше тут і зараз. Це по телефону було, що “а ми з поліції”. А виявилося, що це “Білі янголи”. Вони то, звісно, поліція, але це спеціальні евакуаційні екіпажі, які працюють під обстрілами у прифронтових зонах, рятуючи людей. Щось забагато прикладів з наданням допомоги. Схоже, пора розібратися, як працює турнікет, а не лише діставати їх для інших.

Все. Далі Одеса, зустріч з волонтерами, які тільки повернулись з-під Бахмуту — треба обмінятися досвідом. А з деякими нарешті розвіртуалитись. Бо працюємо вже майже рік разом, але все лише в телефоні. І все, подорож майже завершена. Пора вертатися на постійне місце дислокації і працювати над новими запитами. Відмічаю в голові, як слово “подорож” набрало нових барв і сенсів.

Потяг до Львова прибув о шостій ранку. Грудень, темно на дворі. В головному холі вокзалу багацько людей, бо люди продовжують евакуюватися з прифронтових територій, і цей тригер розблокував одну спогад.

Березень 2022-го року, коли було так само страшно, як і зараз, але коли до цього страху ще не звикли. Приїхав о третій ночі знайти у Червоного Хреста крісла колісні для хлопців на Схід і зайшов погрітися в середину. Шум, гвалт, багато людей. Прибули два евакуаційних потяги з Донбасу і всі люди вийшли в зал. І в той самий момент через головні двері зайшла велика група військових, яких відправляли на Схід. Я б не звернув уваги, можливо, але все, що змогло витягти мене з телефону — це те, як стало тихо. І серед цієї тиші починає звучати гімн України. Співали всі. Гімн, який став єднанням, не лише тих, хто був тоді там, а всіх предків, живих і ненароджених. Гімн як єднання вікової боротьби за власну ідентичність, волю і незалежність. Співали без команди чи оголошення, співали, бо відчули однакове.

Виринаю з флешбеку, дістаю телефон, поки йду за кавою. Потрібно доставити хірургічне обладнання із Дюссельдорфу в Ізюм за два дні. Відкривається новий польовий госпіталь, який має приймати важких поранених. Від невідомих людей для невідомих людей, яких ніколи не побачиш. Але знаєш, що вони там є, а значить, вони варті всіх цих витрачених сил. Бо по-іншому ти просто не можеш.

“Voices of Defenders” — це тривалий українсько-данський проєкт, покликаний підтримувати творців суспільних змін в Україні: молодих захисників та військових волонтерів. Команда YMCA Lviv здійснює його разом із KFUM og KFUK i Danmark за фінансування CISU (Civil Society in Development) Данії.