Світ щирецького Фенікса Галини Пагутяк

Багато хто з нас, з жахом дивлячись на світлини вщент знищених міст на сході України під час цієї тривалої війни, запитує себе: чи є шанс відбудувати їх після перемоги?

Шанси є, але чи є сенс? Ще у 2014 році, коли почалася окупація Донбасу, письменниці, лавреатці Шевченківської премії з літератури Галині Пагутяк наснився сон, що на місці шахт і металургійних комбінатів колоситься нива. Це був варіант майбутнього, а не пророцтво.

Сенс у відбудові є тоді, коли після тотального стирання сіл і міст з лиця землі вціліло достатньо мешканців, готових повернутися туди, де закопана їхня пуповина. Це вже не буде те місто чи село, але все ще буде та земля. За умови збереження громади, де кожен виконує свої обов’язки, і можна відновити соціальну інфраструктуру.

Вперше Щирець, маленьке містечко неподалік Львова, де свого часу руські князі збиралися на перемовини, було зруйноване монголо-татарами у 1241 році. Перша письмова згадка про нього датується 1113 роком. Локація Щирця схожа на локацію княжого Звенигорода — місто з трьох боків оточували води і болота. Звенигород так і не відродився, бо там не було потрібних природних ресурсів, як у Щирці — вапняку, каміння, піску. У 1397 році Владислав ІІ Ягайло надав місту магдебурзьке право. За кілька десятків років до цього магнат Ян Тарнавський заснував там римо-католицьку парафію.

У 1516 році місто спалили татари. Воно знову відродилося і повторно отримало магдебурзьке право, а також привілей на певний час не платити податків. Це притягувало до нього ремісників, що вціліли після руйнування своїх міст, та потенційних передміщан, котрі мали вихід на міський ринок. Золота гора, на якій були ще укріплення княжих часів, залишилася незмінною. Вона домінувала над містом, викликаючи у мирні часи страх перед владою, а у буремні — почуття стабільності й захищеності.

Хроніки щирецького Фенікса. Галина Пагутяк1 — Церква Різдва Пресвятої Богородиці у Щирці

На початку XVII століття всередині укріплень уже стояла мурована, а не дерев’яна церква оборонного типу — Церква Різдва Пресвятої Богородиці. У 1621 році місто знову спалили татари. За словами священника, люди сховалися в церкві, але це їх не врятувало. Розповідають, що під тиньком є стіни, забризкані кров’ю — типова легенда, яку розповідають, аби вразити відвідувачів.

У 1648 році Щирець не дуже постраждав, зате за десять років до того, у 1638-му, згорів під час посухи. Про це написано у Львівському літописі: “В тім же року 1638 весна було барзо сухая, не хотіл дощ падати… Радимно вшистко вигоріло, Яворув, Тишовці, Щирець міста погоріли…”

Постої військ у невеликих містах були катастрофою для містян. У 1662 році під час Північної війни Щирець так розорили, що не було чим засіяти лани, і мешканцям міста та довколишніх сіл загрожував голод. Але місто відновилося знову завдяки природним багатствам — вапняку і піску. Наприкінці XVIII століття вже за Габсбургів довкола Щирця виникло кілька німецьких колоній. У самому ж місті у 1880 році переважало єврейське населення, яке повністю було знищене у Другій світовій війні. Соціальна інфраструктура старого типу вже не відновилася — її замінили інфраструктурою радянського типу.

Щирцю ще відносно пощастило: там збереглися мури замку на Золотій горі, старі церкви, костел, і практично не знищений єврейський цвинтар на схилі Золотої гори. Це щастить у плані потенційного туризму. Проте, поодинокі мандрівники приїжджають сюди. Туризм — це і доглянуті пам’ятки, і готелі, ресторани, сувенірні крамниці, і розроблені маршрути. Пані Стефанія Деревацька — єдиний гід Щирця, яка безоплатно показує місто всім охочим і ціле життя збирає експонати та матеріали для маленького музею у непристосованому приміщенні. На місці колишнього сміттєзвалища облаштовано відпочинковий простір, де можна покупатися у ставку, пограти в теніс чи футбол, помилуватися алеями квітів і деревами.

Доля наших українських міст — стати в кращому разі Феніксами, що відроджуються з попелу щоразу іншими, втрачаючи при цьому історичну пам’ять про попереднє місто. А в гіршому — просто зникнути з мапи, не залишивши по собі нічого, окрім купи попелу і обвугленого залізяччя.