Українською виходить книга “Звідси до Великого Невідомого” — мемуари Лізи Марі Преслі та Райлі Кіо, доньки та онуки Елвіса Преслі, які вийшли в Штатах 2024 року й одразу стали бестселером за версією The New York Times.
Деякі книжки ми читаємо заради чужого життя, інші — заради власного. “Звідси до Великого Невідомого” — мемуари Лізи Марі Преслі, дописані її донькою Райлі Кіо, – спершу обіцяють оповідку про велич Ґрейсленду, Майкла Джексона й настирливих фотографів на деревах. Проте зрештою дають нам дещо більше. Українською книжку видає #книголав, і найцікавіше в ній — не факти, давно розщеплені на молекули документальними фільмами й таблоїдами, а питання, на яке не так легко знайти відповідь: як стати собою, коли все довкола тебе прив’язане до чужого, хоч і рідного, імені?
Дорослішання в зірковій тіні
Дитинство Лізи Марі проминало в такій собі “маєтковій державі”. “Щойно ворота зачинялися, Ґрейсленд ставав ніби окремим містом, окремою юрисдикцією”, — згадує вона. Якось Елвіс подарував їй гольф-кар з іменем на борту: діти нівечили ним газон і зносили садові огорожі, проте наступного ранку, ніби за помахом чарівної палички, вони знову стояли недоторкані. За воротами цілодобово чатували фанати — дівчинка навчилася брати з них по двадцять доларів за обіцянку сфотографувати батька, але натомість повертала камери з розмитими світлинами підлоги. Вона обожнювала батькову славу, доки могла залишатися осторонь, але погано переносила моменти, коли треба було показуватися перед залою, набитою людьми.
Дослідники ідентичності називають юність періодом мораторію — часом, коли нам дозволено приміряти ролі, помилятися й переписувати себе наново без зайвих свідків. Донька “короля рок-н-ролу” не мала цього привілею, не могла мати за визначенням. У Європі, куди її повезли після смерті батька, вона нудьгувала біля Букінгемського палацу й не розуміла, навіщо стояти в черзі, “коли люди можуть просто прийти до Ґрейсленда”.
Далі були елітні школи, уроки французької, інтернат і нескінченні спроби матері відіслати доньку якнайдалі — аж до кібуцу в Ізраїлі. Ліза Марі відповідала на це по-своєму: провалювала вступні іспити й переводила годинник на час Мемфіса. Підлітком вона знайшла собі точнішу автобіографію, ніж власна: альбом Pink Floyd “The Wall” став, за її словами, “моєю біблією і моєю автобіографією”. А на аудіозаписах, з яких зрештою постала книжка, вона формулює наслідок без жодного захисту: “Не знаю, хто я – у мене ніколи не було можливості розкрити свою ідентичність”.
Ми хочемо бачити синього птаха
Книжка відкривається віршем Чарльза Буковського про синього птаха, якого ліричний герой ховає у серці, щоб той не зіпсував йому продажів і репутації. Ця метафора влучно описує вплив і механіку слави: усе живе доводиться тримати всередині, тоді як назовні виходить лише відшліфована версія зірки. Одна з найпоказовіших сцен — кухонний стіл у домі Лізи Марі, щоранку завалений угодами про нерозголошення й таблоїдами, які асистентки розкладали, щоб господиня могла прочитати про себе. Райлі описує наслідок одним реченням: “У певному сенсі вона була принцесою Америки, але не хотіла нею бути”. Ціна такого статусу — тотальна недовіра. Навіть у шлюбі з Майклом Джексоном Лізу переслідував страх, що він поруч лише тому, що вона — “дочка Елвіса, сенсація”.
Читачі сьогодення добре знають, де і як виковуються публічні образи, і тому все менше ними цікавляться. Колись зіркова автобіографія була піар-активом, ще однією нагодою вкоренитися в публічному просторі й заробити трохи грошей. Мемуари нової хвилі складніші, і їхня цінність тим більша, чим більше “незачесаних”, живих, і, найголовніше, людських історій у них розкрито. У часи, коли будь-яку біографію можна відполірувати до статусу фентезі, вагу має тільки те, що свідомо відмовилися полірувати. “Звідси до Великого Невідомого” не редагує свою героїню до зручного розміру — тут є залежність, лють, саєнтологія, ненормативна лексика й інші принади категорії 16+. Райлі говорить про речі прямо, називаючи найсильнішою рисою книжки одну з найбільших вад її матері: “вона була фізично нездатна нічого від мене приховати”.
Новий погляд на спадок родини Преслі
Формально Райлі Кіо успадкувала Ґрейсленд — як маєток, музей і міфотворчу машину. Фактично на її руках лишився обов’язок розповідати. Мати попросила про допомогу за місяць до смерті, лишивши по собі години аудіозаписів. Донька зберегла в них паузи й інтонацію живого мовлення, а там, де в розповіді зяяли прогалини, вписала власний голос.
Вона свідома цінності такого спадку: зазвичай від близької людини залишається кілька збережених голосових повідомлень, коротке відео й улюблені світлини. Це рідкісний випадок, коли редакторка мемуарів любить свою авторку й саме тому не пом’якшує її слів, не намагається “полірувати”. Власну мету Райлі формулює майже скульптурно: вона хоче, щоб мати “перетворилася на тривимірну постать”, на жінку, яку рідні знали й любили, — а не на силует із документального фільму.
Писання “в чотири руки” з родинною дбайливістю перетворює приватну трагедію на щось значно більше за архів. Ліза Марі нарешті отримує те, чого не мала за життя: право бути розказаною цілісно, а не через приналежність до батька. Райлі отримує мову для власного горя — вона поховала брата за два з половиною роки до матері. А читачі отримують портрет, у якому міф програє людині: “Моя мама була єдиною людиною, яка б сказала Богу “ні””.
Після цієї книжки лишається дивне відчуття: ми не так дізнаємося про Преслі більше, як знайомимося з ними інакше. Замість королівської династії — дві жінки, які по черзі беруть слово, щоб пояснити одна одну. І, здається, саме це сьогодні означає вижити всередині чужого міфу: не спростувати його й не втекти від нього, а перебити власною інтонацією. Ліза Марі не встигла зробити це сама — тож зробила єдине можливе: передала ініціативу тій, хто знав її найкраще.