Невідомо, чому історики літератури оминали цей етап біографії Андрія Чайковського, улюбленого багатьма українцями письменника (1857–1935). Проте він сам згадував про нього у своїх споминах, опублікованих у перемишльській газеті “Український голос” у 1932 році. Ймовірно, я б теж не дізналася про цей епізод, якби не прочитала другий том “Історії Самбірської гімназії”, написаної професором Михайлом Крілем. Цей том присвячений видатному земляку. Крім того, історія школи в селі Гординя Самбірського повіту описана в статті Івана Филипчака “Школа в Гордині. Шлях виховання і навчання” (1937). В офіційній біографії письменника згадується лише про приватного вчителя-поляка.
Галина Пагутяк
письменниця, лавреатка Шевченківської премії з літератури
Андрій Чайковський
Андрій Чайковський залишився сиротою у п’ять років. Його батько був дрібним урядовцем у Самборі. Після смерті батьків під час епідемії холери бабуся забрала його до села Гординя, де він і прожив до вступу до Самбірської гімназії. Для вступу потрібна була належна підготовка. Від 1868 року Андрій брав приватні уроки у вчителя-поляка Войцеха Панека. Однак перед цим він разом з іншими сільськими дітьми навчався у тривіальній школі в Гордині, де викладання велося українською мовою, хоч і книжною, як було прийнято тоді.
Отож, пізня осінь. Перший день у школі. Якщо ви читали “Олюньку” Андрія Чайковського, то знаєте, що село Пишнівці (тобто Гординя) було поділене на шляхетську та рустикальну частини. Навіть у церкві шляхта та селяни сиділи окремо. Ця церква, до речі, стоїть досі. А першої школи вже немає. Від неї залишився лише пустир з кількома деревами біля дороги на село Мала Білина, звідки щоранку приходив вчитель, дяк і гмінний писар в одній особі. Звали його Теодор Присташ. Шляхетським дітям із Закуття довелося йти далеко. А дорогою їх лякали злі гуси та пси, бо ніхто не водив дітей за руку. Мусили йти самі.
Школа починалася з торби. Бабуся пошила Андрійкові торбину. Того першого дня, завмираючи від страху, він поплентався до школи. У торбині був шматок хліба і польський буквар, за яким бабуся вчила хлопчика читати. Кириличних літер він не знав. До школи хлопчик йти не хотів, бо інші діти казали, що “там б’ють”.
Школа була під солом’яною стріхою і розташовувалася у невеликому саду. “Входилося до середини через доволі просторі сіни до кімнати, переробленої з селянської хати і комори… Де припічок із запічком сходився, стояла глиняна грубка для тепла, де палено колотими, доставленими від батьків дітвори, а на тому місці, де вішають образи, стояв стіл, а на ньому чорно помальований стіл для вчителя і одне-єдине дерев’яне крісло… Під стіною стояла проста лавка, а від вікна до середини кімнати стояли дві лавки з подовженими пультами, одна з поземним, а друга з нахиленим. На столі стояв каламар, гусяче перо, олівець, лінійка і верболоза. Про таблицю чи хоча б шматок крейди не було й мови… Ось і вся школа”.
У той перший день Андрійко заслужив похвалу вчителя. Той навіть погладив його по голові, коли хлопчик прочитав сторінку з польського букваря. Далі розпочалося навчання. Теодор Присташ не був простим чоловіком, а шляхтичем, вдягненим по-шляхетськи і взутим у чоботи. Він мав добру на той час освіту — закінчив Перемишльський дяківсько-вчительський інститут. Андрійкові він сподобався, бо вмів зрозуміло пояснювати. Спочатку вивчали літери, потім складали слова, а писали на аркушах паперу, які складали вчетверо. Вчитель проводив лінійки і на початку кожної писав зразок тієї чи іншої літери. Навчання відбувалося так: одні писали, а інші тим часом читали вголос і переказували прочитане. Навчалися і хлопчики, і дівчатка. Саме там Андрійко познайомився з Оленкою Гординською, старшою за нього, яка стала прототипом його Олюньки. Вона також була сиротою, і діти потім разом ходили до школи.
У повісті “Олюнька” описується, як дівчинку вперше привів до школи дідусь.
“Старий був гордий, що купив онуці книжку. Вчитель поглянув на книжку, а відтак узяв дитину за бороду, погладив по лиці і каже:
— Ну, а тепер будемо вчитися. От, бачиш, моя Олюнько, як пізнаєш оці всі значки, як вони називаються, будеш їх складати докупи, і вийде з них ціле слово. Зараз тобі покажу… А хочеш ти вчитися?
Учитель говорив до Олюньки лагідним голосом, яким промовляв до неї хіба дідусь. Вона осміліла і відразу полюбила вчителя.
— О, хочу, хочу! — промовила вона, а очі її аж засвітилися.
Вона схопила вчителя за руку й щиро поцілувала”.
На тій школі закінчилося навчання Оленки, а в Андрійка Чайковського тільки починалося. Але, як хтось сказав, початкова освіта — це різьба по камені, а наступна — писання по піску…
Чи пустять нас у ЄС із “золотими телятами” у торбині? Віра Агеєва про Булгакова та світову літературу в школі
Ігор Хворостяний: “Навіть в умовах війни освіта — це інвестиція в майбутнє”
Шкільні вчителі справді виграють війни. Росія це розуміє і готується до цього. А Україна?
“Ми зберігаємо цих дітей для України”. День в Українській школі в Британії
Школа, картопля і… гуманізм. Галина Пагутяк
Букет флоксів. Галина Пагутяк
Вчити історію по-новому. Чому про інтегрований курс для шкіл дискутують фахівці
“Не може бути історії, написаної раз і назавжди”, — Людмила Гриневич про реформу історичної освіти у школах
