Перина: Роздуми Галини Пагутяк про минуле і сьогодення

У битві під Пилявцями 23 вересня 1648 року військо Богдана Хмельницького розгромило польську шляхту і здобуло чимало трофеїв. Серед здобичі були й предмети розкоші, зокрема перини, напхані пухом. Саме через це український полководець глузливо охарактеризував трьох бездарних воєначальників як “перина, латина, дитина”. Йдеться про Домініка Заславського, Миколу Остророга та Олександра Конєцпольського.

Перина — це великий прямокутний мішок, наповнений пір’ям чи пухом. Вона була дуже теплою, слугувала як для сну, так і для зігрівання. Дороговартісна річ, свого часу мрія кожної дівчини на виданні. Дотепер співають народні пісні: “Мамо і тату, я ваша дитина, мені ся належить пухова перина”. Нині виходять заміж з іншими пріоритетами: квартира, дім, авто. Сільська пісня — це відгомін минулих часів.

Не кожна дівчина отримувала перину в придане, але без двох подушок із пір’я вважалася бідною. Подушки та кілька простирадл були обов’язковими. Дівчина з родини дрогобицьких передміщан Модрицьких у середині ХІХ століття, виходячи заміж, мала трохи ґрунту, корову, дві подушки, два простирадла та скриню з одягом. Перини, навіть у заможних родинах, не завжди були. У містах перини замовляли у євреїв, і це коштувало дешевше, якщо родина мала власне гусяче пір’я. Для однієї перини потрібно було пір’я приблизно з 60 гусей. Їх спершу потрібно було виростити, влітку обскубти живими. Гуси — агресивні птахи, їх вирощування вимагало витрат, а також водойми.

Після цього пір’я відділяли від стрижнів, добре просушували на горищі, а потім купували спеціальну цупку тканину для напірника — “всип”, щоб пух не вилазив.

Перина. Галина Пагутяк1 — Фото надала Оксана Косміна

Процес підготовки пір’я був цікавим. Пізно восени чи взимку сусіди сходилися, щоб обдерти пір’я зі стрижнів. Це була своєрідна толока. Пух літав по хаті, наче сніг, вкриваючи всіх присутніх. При цьому жінки ділилися цікавими історіями. Сільські жінки були делікатними, не пліткували в присутності дітей. Від них можна було дізнатися багато сільських знань та навчитися живої мови, присмаченої жартами.

У авторки вдома було кілька перин, величезні подушки, на яких могли спочивати дві голови, і одна маленька подушка (ясеня) для дитини в колисці. Перини не завжди були зручними, оскільки пір’я могло збиватися на один бік, і потребувало постійного поправлення. Взимку, щоб зігрітися, авторка одягалася до школи під периною. Згодом з’явилися радянські ковдри на ваті, дуже важкі, а в 80-ті — ковдри з овечої вовни.

Кілька разів на рік перини та подушки витягували надвір для просушування на сонці, щоб знищити можливих кліщів. Це була важка праця через вагу перин. Перини та подушки служили родині десятки років, іноді пір’я пересипали в нові напірники. Таке пір’я не псувалося і за бажанням його можна почистити в спеціалізованих пунктах без використання хімії, хоча нині надають перевагу штучним і синтетичним наповнювачам.

Родичка авторки, яка працювала у бауера у Німеччині, розповідала, що взимку кімнати не опалювали, але всі спали під перинами і не мерзли, навіть при відчиненій кватирці.

Сьогодні перини імпортного виробництва продаються і коштують до 30 тисяч гривень, залежно від наповнювача: качиного, гусячого чи лебединого пір’я. Під перинами з лебединим пухом спали князі ще за часів Русі.

Зважаючи на холодні зими та можливі блекаути, варто згадати про традиційні українські перини, які справді рятують від холоду. Як співається у народній пісні: “Чи ж я тому винна, що перина зимна? Яку мама мали, таку мені дали”.