Мода минулого: що носили мешканці Жукотина

Традиційний одяг може розповісти про життя людей не менше, ніж їхні звичаї та побут. За одягом можна зрозуміти соціальний статус, родинний стан та події в житті людини. Вбрання жителів Бойківщини мало свою символіку, особливості переробки матеріалів та десятки назв.

Особливості традиційного одягу бойків зафіксував Володимир Кобільник — український археолог та етнограф, який досліджував Бойківщину. У своїх працях він описав їхні традиції та побут, які у 1930-х роках опублікував у краєзнавчому часописі “Літопис Бойківщини”. Публікуємо уривок із детальним описом традиційного строю жителів Жукотина (Самбірський район Львівської області), що охоплює повсякденне, весільне та поховальне вбрання. Оригінальний правопис збережено. Публікацію розшукала журналістка Олександра Кусько.

Володимир Кобільник

археолог, етнограф

“Сорочки”. Старі зужиті сорочки називають “рянда”. Крій чоловічих та жіночих сорочок переважно однаковий, лише чоловічі сорочки довгі, сягають до колін, жіночі сорочки короткі, сягають дещо нижче стегон. Роблять із власного полотна, тонкого. В час шиття, сорочка ще без рукавів і обшивки, називається “стан”. Задня частина стану — це “плечі”, передня частина з розпором спереду — це “пазуха”, частина сорочки нижче пазухи — це “поділ”. Комір сорочки зовуть “обшивка”, закінчення рукавів “міхалки”.

На чоловічих сорочках вишивок мало. Вишивають чорною ниткою, або чорною вовняною ниткою. Це тільки “перешивання” на обшивці та “вставках” рукавів, а також “перешивання” міхалок. Пазуха й поділ сорочки мають рубчик.

Жіночі сорочки мають вишивки на обшивці, такі як і у чоловіків, тобто перешивання, також чорною ниткою. Крім цього на шию вбирають “ґердани” і ними закривають обшивку. Гарніші є вишивки на плечах, давніше вишивані головно чорними нитками, тепер і кольоровими. Переважає колір червоний і темно-синій. Мотиви досить примітивні; ламана лінія, мотив зірки і т.п. Загалом це мотиви геометричні, — квіткових і звіриних не шиють. Насправді більше комбіновані геометричні мотиви називають “великі троянди” або “дрібні троянди”, однак це навіть не нагадує квіткових мотивів. Міхалки вишивають у більш прості візерунки. Збірки на міхалках називають “бришки”. Це дрібненькі збірки, які зшивають так разом, що цілість дає візерунок. Обшивка, це комір досить малий, відкладний. На переді обшивки є дві дірки на “шпильку” (застібку). Пазуха не має дірок на застібки, ані ґудзиків. Взимку вдягають 2-3 сорочки одночасно.

“Портки” — штани роблять з тонкого полотна, з товстого або з цупкого полотна. Розпір є по правій стороні. У поясі стягують їх шнурком, закінченим ключкою на одному кінці, а на другому вузлами, які заходять у ключку. Ґудзиків є кілька, а ними можна регулювати ширину штанів. Цей шнурок називають “гачник”. Зад штанів звуть “гозичник”, отвір на переді — це “розпірка”, штанини зовуть “портки”. Портки досить вузькі й сягають до кісток. Кишень немає. Долівка — це портки, рублені звичайним рубцем. Від внутрішньої сторони зшивані й прошиті. Так само й ззаду. Портки шиють вручну ниткою. Взимку вдягають 2-3 пари порток або “холошні”.

Що носили жукотинські ґазди і ґаздині1 — Єлизавета Кремінська, с. Опорець, кін. 1930-х рр.

Усі фото з архіву проєкту “Локальна історія”

Тепер холошнів майже не носять; це рідкісне явище. Холошні роблять з білого або чорного сукна, власної роботи. Так само шили їх як портки, вони були ширші, застібалися на ґудзик, мали випуск на закладання ременя в поясі та кишені.

Давніше вживали широких “ремінь” — на 10-20 см, тепер вживають ремені вузькі, із залізною або бронзовою пряжкою. Перед війною вживали пряжки закарпатського походження — тепер купують ремені в Турці. На верх штанів вдягають сорочки, які в поясі підв’язують ременем.

Перед війною, якщо господар вибирався в дорогу, хоч би до сусіднього села, завжди брав із собою торбу. Були це шкіряні торби, які купували на Закарпатті — часто з гарними витиснутими прикрасами. Після війни, тому що кордон закритий, торби не купують і вони виходять щораз більше з ужитку. Старі господарі, що мають ще передвоєнні торби, беруть їх зі собою, молодь вже цей звичай цілком закинула. Жінки носять “спідниці”. Спідниця в подолі широка, зверху зібрана в зморшки, сягає до половини стегна. Має розпір спереду, на який накладають запаску. Передня, верхня частина, має грубе полотно, зване “фальш”; його закриває запаска. На подолі має спідниця звичайний рубчик, зверху є обшивка, яка тримає “збірки”. Обшивка є з грубого полотна. Спідниці роблять з “мальованки”, або з “обиванки”. Спідниці з білого полотна — а такі є в Жукотині, тільки весільні — називають “фартух”.

“Каптан” — це різновид верхнього літнього пальта з тонкого або цупкого полотна. Ззаду сягає нижче колін, спереду 6-кутно вирізаний. Ззаду має від пояса збірки. Рукави сягають до ліктя або долоні. Обшивка є звичайна стояча. Каптан шиють чорними нитками. Носять тоді, коли на дворі холодно.

“Кацабая” — це різновид блузки, з тонкого полотна, що сягає по пояс, з рукавами. Спереду застібається на ґудзики, або її обв’язують крайкою. Носять у холодну пору року.

“Лейбича” — коротка жилетка, роблять з домашнього сукна. Сягає до пояса, рукавів не має. Застібається спереду. Лейбича є довкола обшита білим шнурком. Під шнурок підкладають пасок з червоного, купованого сукна. Спереду йде 4-5 складених подвійно шнурків, які з однієї сторони творять ключку, з другої — вузол, на який застібається. Застібають також на гачки. В долині, по обох боках є по одній кишені, які обшивають білим шнурком.

“Короткий лейбик” з рукавами роблять зі сукна домашньої роботи. Сягає дещо нижче пояса. Є обшитий білим шнурком, без підкладки червоного сукна, спереду з ключками та вузлами для застібання. По боках дві кишені. Комір — відкладний, обшитий шнурком. Вживають переважно при праці.

“Довгий лейбик” з сукна домашньої роботи. Сягає нижче колін, приталений до стану, з рукавами. Є обшитий білим шнурком з підкладкою. Застібки зі шнурків, складених удвоє, з підкладкою. Комір — відкладний з обшивкою. Це святковий одяг.

“Жіночий лейбик розстібний” роблять із сукна домашньої роботи, без рукавів. Сягає вище колін. Ззаду від пояса по обох боках вдолину є розрізаний. Розрізи звуться “прайники”. Лейбик має дві кишені. Коміра не має. Всюди обшитий білим шнурком з підкладкою червоного сукна. Спереду застібається, як усі лейбики, на ключку та вузли. Взимку носять кожухи.

Киптар або наверхник — це кожух у вигляді камізельки, без рукавів. Довкола обшитий з тієї самої шкіри. Деякі з них є вишивані спереду, переважно між “кулями”. Застібається на “кулі” зі шкіри. Часом є кулі прикрашені кольоровими нитками. Бувають з однією, або з двома кишенями, або цілком без них.

Що носили жукотинські ґазди і ґаздині2 — Родина зі Сколівщини, 1930-ті рр.

Кожухи роблять кушнірі. До села приходять кушнірі зі Старого Самбора або з Хирова. Господар кличе кушніра до себе й дає йому невиправлені шкіри. Кушнірі приходять до села восени, беруть від господарів замовлення й одразу мочать шкіри одну добу в цебрі. Після вимочування виймають з цебра, розтягають на столі, роблять розчин тіста з житнього та вівсяного борошна на квасі з капусти. Цим тістом мажуть тонким шаром зі сторони “лику” шкіри. Потім складають шкіру кінцями до середини, вовною назовні. Так складені шкіри вкладають до цебра, одне коло одного, та заливають квасом капусти. По тижні виймають шкіри та розвішують на жердках, щоби висохли. Так сушать шкіри через кілька тижнів, а на той час майстер відходить до іншого села за роботою. По кількох тижнях повертав і з помічником викінчував роботу.

Висушені шкіри змочує водою, головно тісто й лико, а шкіру “ключує”, тобто до ґрабаря прив’язує шнур, а до нього прикріплює кінець шкіри. До “ключування” мав прилад, що зветься “ключ”. Це палиця, якої ручка загнута так, що творить колесо й служить для тримання рукою. На другому кінці має стремена, закінчення, для тримання ногою. Збоку від ручки йде оправлене в дерево “залізо”, різновид ножа. Кушнір закладає в стремена ногою, бере в праву руку ручку, а лівою притримує шкіру. Рухами руки й ноги вгору й долі зскрібає залізком лико. В цей спосіб “вичищає” лико так, що від шкіри воно відстає. Після виключування закладає шкіру на рами й “шкафує”, тобто здирає лико “шкафою”. Це різновид ножа з ручкою та вістрям. Потім шкіру змащує крейдою, знову шкафує так довго, поки зі шкіри не очистить лика. Тоді вона м’яка й біла. Шкіру фарбують деколи на ясно-жовту фарбу. Той самий кушнір, що виправляє шкіри, шиє кожухи. За цілу роботу з шиттям платили давніше 6, 8, а за фарбовані й вишивані навіть до 20 зол.

“Коротке кожуша з рукавами”, або “кожуша з рукавами”. Сягає цей кожух до колін. Ззаду є рівний, спереду застібається на кулі. Є облямований шкірою за маленьким стоячим комірцем. Рукави сягають до зап’ястя. Кишень не мав. На кожуша з рукавами потрібно 4 шкіри.

“Чоловічий кожух”. На чоловічий кожух треба сім великих шкір. Від пояса кожух є широкий, фалдований (зібраний у складки) і сягав нижче колін. Спереду застібається на кулі. Має дві кишені, але без підшиття, є тільки пришита шкіра для вкладання рук. Комір є великий, вовною наверх. На задній частині між фалдами і на передній частині між ключками є вишивані “троянди” червоною й синьою ниткою. Обшитий є долиною шкірою без вовни, а спереду — тасьмою з вовною. На руках є манжети, повернуті вовною назовні.

“Жіночий кожух” такий самий, як для чоловіків, тільки має більше вишивок. Старі, подерті кожухи покривають товщею. Як захист від холоду і дощу носять у Жукотині плахти. Плахти роблять з усіх родів полотна, найкращі — з прядива. Пастухи носять плахти, складені вдвоє, застебнуті на грудях цвяхом, гостро затятим патиком, або шпилькою.

Що носили жукотинські ґазди і ґаздині3 — Федір Ріжнів, війт села Лавочне, на будівництві церкви, 1905 р.

Прикраса шиї. Спереду має сорочка в комірці дві дірки, зв. “ключки на шпильку”. Найбільш вживана в Жукотині застібка — це дзеркальце різної величини, від 1-4 см у діаметрі. Роблять її також з мідяних або нікелевих австрійських монет.

“Ґердани” — традиційна українська жіноча прикраса на шию у вигляді намиста з кольорового “дутого” (тонкого) скла носять жінки. Давніше вживали дармовиси зі скла. Сьогодні купують “світлячки”, скляні ґердани, які самі “нижуть”.

“Широкі ґердани” або “драбинки” роблять дівчата з дрібних ґерданів, які купують у Турці.

Взуття. Ноги обвивають “онучею”, на неї взувають ходак. Онучі роблять зі старого шмаття, щоби онуча була м’яка. “Ходаки” роблять зі шкіри, яку купують у крамницях. Шиють ходаки в селі. Куплену шкіру мочать у воді, щоби була м’яка. Потім обрізають краєм вузький пасок, яким ходак зшивають. Спереду шкіри роблять всередині 3 дірки, а по обох боках по 6 дірок, які зшивають витягнутим паском. Роблять складки, стягують і так твориться “носик” ходака.

Також ззаду витинають вузький пасок. Творяться зморшки і так постає “п’ята”. Щоби ходаку надати форму, випихають його соломою доти, доки шкіра не висохне. В сухому вже ходаку вибивають “остроки”, тобто дірки на ремінь, з внутрішньої сторони чотири, з зовнішньої — три. Жінки з’єднують “волоками”, зробленими з вовни, чоловіки — шкіряними волоками. Обвивають ними онучу. Сам ходак прив’язують до ноги “шнурівками”, які передівають через остроки.

Наголовний убір. Влітку носять чоловіки солом’яні капелюхи, звані “крисані”. Роблять їх з житньої соломи. Якщо жито починає дозрівати, солома ще м’яка й податлива, тоді “щипають стеблину”, тобто вибирають руками гарні стебла й відтинають вище першого сучка. Солома нижче першого сучка не надається до виробу капелюхів. Вдома обтинають колосся, а самі стебла залишають. З такої соломи або одразу плетуть, або взимку, коли є більше вільного часу. До зими солома висихає й стає крихкою; щоби солому зм’якшити, пропускають через кожне стебло слину.

Плетуть крисані “на 7 стебел”. Беруть сім стебел соломи й зв’язують на кінці. Потім розділяють стебла, на праву сторону йде чотири, на ліву — три стебла. Крайнє праве стебло перекладають під наступне й переносять на ліву сторону. Тепер по лівій стороні “будують” чотири, а по правій — три стебла. Так роблять по порядку плетінку. На одну крисаню треба такої плетінки 6-7 сягів (один сяг = довжина розведених рамен). Готову плетінку зшивають голкою, “сирою” ниткою й надають крисані відповідну форму. На крисаню нашивають чорну стрічку, а хлопці додають зверху і знизу стрічки червону “кривульку”, тобто зубчасту стрічку.

Влітку в дощову погоду носять фільцові капелюхи, які купують у місті. Взимку носять “кучми” або “баран’ячі шапки”, які роблять у селі кушнірі. Після війни щораз більше носять кепки, — цілком невідповідні до жукотинського вбрання!

Жінки в Жукотині носять на голові “чепці”. На голову одягають “кічку”, це грубий, з полотна зроблений обруч, який кладуть на чоло, та подушечку, яка є на потилиці. Обруч вплітають у волосся, кічка міцно тримається і підпирає чепець. На кічку одягають чепець. “Головку” чепця роблять із зеленої сітки, яку купують у місті, боки — з червоного сукна.

Ззаду стягується шнурком, кінці якого зв’язують довкола боків чепця. На чепець кладуть хустку. Дівчата не носять чепців, лише хустки. Спеціальної фарби, матерії, ані величини хусток у Жукотині немає; — купують їх у місті.

Весільний одяг. Жіночий весільний одяг, на час весільного обряду, дещо змінюють. У Жукотині весілля починається одного дня пополудні, а кінчається наступного дня ввечері. Молода має першого дня наступний одяг. Сорочку як звичайно, лише вишивки дещо гарніші, далі обиванку та запаску, розпірний лейбик або лейбича. Сорочка на шиї застібнута спинкою, та ґердани. На голові вінок з барвінку, в який вплітають різноколірні стрічки. Під вінком є пояс з білого машинного полотна, широкий на 6-7 см. Полотно складають у троє. Воно прикриває чоло, йде на потилицю, а кінці його звисають на плечі. До полотняного пояса пришита в кількох місцях червона стрічка. Її кінці звисають разом з кінцями полотна на плечах. У руці молода має червону хустку з квітковим візерунком. На ногах ходаки або черевики. Так само як молода вбрана й дружка, а їх за одягом не можна розпізнати.

На другий день рано молода перебирається до шлюбу. Одягає найкращу сорочку і “білий фартух” (спідницю з білого полотна). Сорочка підв’язана під бородою прядивом. На це йде біла запаска. Потім одягає “шлюбний жупан”, зроблений із синього сукна, як і лейбик з рукавами. Манжети та цілий шлюбний жупан обшитий білим футером. На шиї — пояс з білого машинного полотна, обидва кінці якого звисають спереду нижче пояса. Ці кінці перев’язані в поясі крайкою або білим рушником. Ліву руку молодої обв’язують рушником, за який веде її молодий до шлюбу. Волосся розпущене і звисає спереду. На голові так само пояс з білого полотна, як попереднього дня, тільки вінок зроблений з вівса, барвінку та часнику. В такому строї йде молода до шлюбу.

Ввечері змінює молода знову одяг. Сорочка і запаска ті самі, тільки одягає ще обиванку. Знімає всі прикраси голови, одягає кічку та чепець, та зав’язує хустку. Дружка протягом усього весілля в однаковому одязі, щойно після “очіпчення” молодої знімає прикраси голови, а одягає хустку.

Одяг молодого. Першого дня одягав сорочку, яку застібає спереду спинкою, далі штани, короткий лейбик і довгий лейбик з рукавами. З-за пояса, або з кишені лейбика звисає кольорова, зазвичай червона, хустка. У руці — весільна палиця. На голові — крисаня, а взимку — кучма. До правого боку крисані прикріплена в’язка барвінку. Так само вбраний дружба. Другого дня молодий змінює сорочку й штани, а одягає ті, які зробила йому молода. Сорочку застібає спереду прядивом. Лейбича та лейбик ті самі, так само хустка та палиця, тільки на капелюсі чи кучмі має вінок з барвінку, вівса та часнику. На лівій руці має прив’язаний рушник. Дружба має протягом усього весілля той самий одяг, що й молодий першого дня.

Померлих одягають у спеціальний одяг. Чоловіків одягають у довгу сорочку, з найкращого полотна, вишивану чорною вовняною ниткою. Сорочка під шиєю та рукави застібнуті чорною стрічкою. Потім одягають штани та на голову дають кучму, хоч би було літо. На ноги дають “капці” з полотна.

Жінки. На голові — кічка, чепець та біла хустка; друга така сама під бородою. Сорочка вишивана чорною вовною. Далі одягають обиванку, запаску, обшиту чорною крайкою, — а на ноги дають капці.

Хлопці. Сорочка в них є з найкращого полотна, з чорними вишивками. Штани, ремінь з “калиткою” (різновид торбинки на кресало, гроші), на ногах черевики або чоботи, на голові — крисаня. За пояс закладають червону хустку, яку має молодий. До руки вкладають весільну палицю, на малий палець — перстень, зроблений з воску.

Дівчата одягають у “картанову сорочку” (з машинного полотна) з бришками, застебнуту під бородою червоною стрічкою. На голові — вінок з барвінку, волосся розпущене; відтак обиванку й запаску “в дві поли мережену”. Обв’язують кольоровою крайкою. У руці — червона хустка в квіти. На ногах — чоботи або черевики.

Дітей до 10 років не одягають спеціально. До руки дають монету, як іграшку.

Взято з Літопису Бойківщини. Др. Володимир Кобільник. З археології Бойківщини. Самбір, 1937 рік