Львів розквітає: місто виривається зі сну

Напередодні початку Першої світової війни у Львові відбувся Другий Шевченківський здвиг. Захід зібрав тисячі учасників: соколів, січовиків та пластунів, що символізувало національну єдність. Однак, під час масових вправ на стадіоні “Сокола-Батька” надійшла новина про сараєвський атентат, що змінило атмосферу патріотичного піднесення на тривожне очікування війни.

Пропонуємо ознайомитися зі спогадами учасника тих подій, січового стрільця, хорунжого УГА та Армії УНР Ярослава Гриневича. Ці спогади були опубліковані в діаспорній пресі у 1974 році. Оригінальну орфографію та правопис збережено. Публікацію розшукав Данило Кравець — старший науковий співробітник Львівської національної бібліотеки, доцент Львівської політехніки.

Ярослав Гриневич

вояк УГА і Армії УНР

Львів — місто мого роду, сколихнулося того дня від багатоголосої юрби, залунало гомоном української мови, заграло повінню барв…

Є міста, що мають не лише своєрідний вигляд та історію, але й власну душу. Має її також Львів. Зростаючи у цьому місті, столичному городові австрійського королівства Галичини та Володимирії, я бачив, як з кожним роком воно змінювало свій вигляд, як росли нові вулиці, нові будинки та нові форми життя. Я бачив, як наші сусіди намагалися надати цьому місту виключно польського характеру та вигляду. Проте на сторожі українства Львова стояла оповита серпанком слави українська Княжа Гора, достойний храм святого Юра, що своїм домінуючим над містом положенням нагадував середньовічний замок-твердиню, численні українські церкви та інші будівлі.

За душу цього міста велася від віків завзята боротьба: з одного боку стояли вороги, на послугах яких був адміністративний апарат та колоністи із Заходу, з іншого — українське духовенство та міщанство.

Серед цієї тяжкої боротьби впродовж цілих віків душа міста здавалась хворою, життя переходило неспокоєм, мов у лихоманці.

Бували однак у моєму рідному місті такі хвилини, коли здавалося, що воно оживало, мов те морозом зів’яле дерево, що випускає бруньки нового листя. А було це тоді, коли до нього приходило в гості село.

Таким радісним днем для Львова був день 28 червня 1914 року. Яка ж подія сталася цього дня у Львові? Здавалося б — нічого особливого: здвиг Соколів і Січей. Але наскільки ваговитим був той день 28 червня 1914 року для цілого світу, зокрема ж для українського народу. Давно це було — років зо десять, а нам здається, ніби це було вчора.

І нині пригадую той погідний ранок, що того дня вставав над Львовом. Промінь сонцем, усміхнений блакиттю неба. Пригадую шум людських мас, зодягнених у святкову народну ношу, що пливли — напливали з усіх усюдів. Щоразу то висипались із поїздів на Головному Двірці, Підзамчі і Личакові. Безперервно привозили їх підводи із сіл і містечок. Вояки отаборювалися на передмістях, а приїжджі спішили на місце збірні.

"Мов пробудився зі сну старий Львів"2 — Урочиста хода учасників Шевченківського здвигу вулицею Академічною (нині пр-т Шевченка), 1914 рік

Львівщина, Перемищина, Станиславівщина і Тернопільщина стрічалися тут у місті, щоб засвідчити українськість Княжого Города. А тим часом у місті розпочався буденний рух — на вулицях прохожі, дзвонять трамваї, тупотять фіякерські коні. Промаршовує відділ австрійських вояків. Вулицею проїжджає кінний поліціянт у “чако” — жорсткий, високий циліндричний військовий головний убір із козирком, поширений в європейських арміях — на голові і з півмісяцем на грудях.

На львівському ратуші підіймається годинник. Вулицями Львова проходять гомінкі соколи й січовики. Прохожі зі здивуванням зустрічають правдивих господарів цієї землі, що прийшли у відвідини до столичного міста. Крім гостей з Поділля, видно також і наших верховинців. Зрадлива усмішка польського міського обивателя перемінюється на подив, коли він бачить українських верховинців.

Серед повені кольорів української народної ноші місто оживилося. Згодом, із місць збірки, рушив уперед вулицями Львова величавий похід кільконадцяти тисяч здвиговиків.

Цього дня була чудова погода. Над Львовом стояла прозора блакить неба, проміння сонця золотило куполи церков. Здавалося, що сам Бог наказав природі вітати гостей.

Вздовж шляху походу зібралися непроглядні маси міського населення, головно українців. Вони вигуками “слава” і квітами вітали маршуючі відділи. У багатьох міщан на очах видніли сльози зворушення.

На самому передньому боці походу, на вороному коні, їде голова здвигу австрійського королівства. Одягнений у козацький стрій, він вітає львівських міщан, вимахуючи козацькою шаблею з червоним піхвом. Біля нього, на конях, кілька старшин у козацьких строях.

За ними їде кінний відділ “Сокола-Батька”, який веде сам, на білому коні, старшина Осип Доманик.

Далі маршує відділ сокільських стрільців, озброєних гвинтівками під командою старшини д-ра Степана Шухевича.

Такий самий відділ стрілецький йде під командою старшини Романа Дашкевича. А далі йдуть Соколи…

"Мов пробудився зі сну старий Львів"3 — Урочисті збори осередку “Сокіл” у селі Нижня Ботівка (Львівщина), 1930-ті роки

***

Стрільці і Січовики, приїхавши з Дрогобича, яких гідно веде д-р Филип Левицький; на рудому коні він подібний до постаті з картини “В’їзд Хмельницького в Київ”.

За ним Л. Лепкий з кінним відділом бориславських УСС-ів, озброєна модерними гвинтівками марки “Маузер”. Її веде Клим Гутковський, і вона пізніше, на площі Сокола-Батька, дасть зразок військових вправ.

Боже мій! Йдуть далі… На самому передньому боці, тримаючи в руках сурми, трембіти, трембітарі з Верховини, Криворівні й Ворохти. Бурхливих оплесків і вигуків “Слава” удостоїлися гуцульські відділи “Січей” із Карпатської України, Коломиї, Косова, Надвірної, Делятина, Ворохти, Яворова, Жабки та інших, що вислали сюди своїх леґінів і дівчат. Леґіні у закосичених капелюхах, червоних штанях, з топірцями та тайстрами — традиційна гуцульська та буковинська полотняна або вовняна сумка (торбина) — і топірцями. Вони йдуть, ніби легким кроком, коливаючись. Легко у ритм ходи, бо звикли ходити по горах, а не по міському бруку.

Дівчата з верховини — краса! Які пишні в них сорочки — золотом гаптовані, а які коралі, гердани, дукачі! А вишивки — і червоні, і жовті — наче полум’я вогню, або темно-блакитні, фіолетові й чорні, візерунки у таких хрестах, як на стародавніх церковних іконах.

Йдуть також відділи Січовиків з Поділля, у блискучих чоботях, у широких солом’яних капелюхах, заквітчаних “квіткою”, рослі, плечисті, йдуть впевненим кроком по рівному бруку, вибиваючи трійкою кроки. Одягнені вони у чамарки — традиційний верхній чоловічий одяг, часом замість капелюха — поселяста шапка. Через груди видніє малинова стрічка з жовтим написом місцевості.

Йшло також Покуття, багате вишиваними дивовижних барв і візерунків. У чоловіків вишивок обмаль, зате в жінок на рукавах сорочок широкі уставки.

Бурхливі оплески “Слава” вітають маршуючі відділи “Пласту”. Це наші “наймолодші”. Вони одягнені в англійські однострої: капелюх з широкими крисами, темносиня вовняна сорочка, короткі штанці з пластовим поясом, сірі відзнаки на раменах. У руках покищо замість гвинтівок — дерев’яні палиці.

"Мов пробудився зі сну старий Львів"4 — Хор товариства “Січ”, м. Печеніжин, 1906 рік

А далі йдуть відділ за відділом — руханково-спортові товариства з цілого краю.

Немов пробудився зі сну старий город Львів, струшуючи з себе чужий сусідський хлам, нагадав собі часи давньої слави. Далеким гомоном відзивалися княжий Галич, першопрестольний Перемишль.

Відділи “Соколів” і “Січей” вмаршували на площу Сокола-Батька, дефілюючи перед своєю старшиною. Проф. Іван Боберський призначив мене як зв’язкового собі до помочі. Це була для мене, пластуна, учня шостої кляси гімназії, велика почесть.

Почалися вправи. Першими вправляли бориславські Січові Стрільці під командою сотенного Клима Гутковського. Вони дали показ вправ у розстрільній і наступі на багнети. А далі вправляли поодинокі відділи соколів і січовиків.

Нараз на майдані вчинилася метушня. Надійшла вістка: сьогодні, у Сербії, в місті Сараєві, вбили австрійського престолонаслідника архикнязя Франца Фердинанда і його дружину Софію. Вбив син Сербії Гаврило Принцип.

Очевидно, вправи відбувалися далі. Всі проте відчували, що в найближчому часі станеться щось нове і що тоді вирішуватиметься доля Європи та доля українського народу.

За кілька тижнів ціла Європа перетворилася на велетенське, небувале в історії боєвище. А в моєму рідному місті Львові зібралися молоденькі добровольці до Українських Січових Стрільців. Зібралися курені. Вчилися військової справи на Кайзервальді, а 30-го серпня 1914 року переїхали до Стрия, а потім на Закарпаття.

Багато з них було з рядів Соколів, Січей і Пласту. Піднявши пошлюбний меч гетьмана Івана Мазепи, вони пішли у “кривавий танок, визволяти братів-українців з московських кайданів”. Їхні відділи стали тією гранітною скелею, на якій відновлювалася українська збройна сила.

Давно тому, а може й недавено, бо історія міряється віками, не роками, вулицями мого рідного Львова пройшов величавий похід “Соколів” і “Січей”, залишаючи у місті спомин про дисциплінованість і готовність українського народу, стверджуючи, що “Леополіс семпер фіделіс Україні!” — Львів завжди вірний Україні.

Чотири роки потому УСС-и, що вкрилися невмирущою славою в боях на Маківці, під Потуторами, на Лисоні, — ще раз завітали до мого рідного міста Львова, щоб боронити його від ворога й закріпити владу над ним для самостійної соборної Української Держави. Бо душа цього міста — українська: на українській землі воно лежить, збудоване українським королем Данилом серед моря кількамільйонного українського населення, під українським небом, — моє рідне, з діда-прадіда, місто…

Взято з Гриневич Я. У 60-річчя здвигу Соколу і Січей (Спомин). Вирізка газетної статті. Архів А. Бедрія. Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника.