Де оживають античні міфи: від “Одіссеї” Нолана до українського Півдня

Із виходом кінострічки “Одіссея” Крістофера Нолана сучасний світ знову перевідкриває для себе античний епос. Адже він ніколи не був лише про Афіни, Спарту чи острови Егейського моря. Для наступних поколінь давньогрецький світ став колискою європейської цивілізації — простором, з якого проросли важливі складові її культурної та інтелектуальної традиції.

Троянська війна перетворилася на велику метарозповідь європейської культури: сюжет, через який упродовж тисячоліть осмислювали війну, героїзм і боягузтво, жертовність та згубність надмірних амбіцій, силу помсти, силу любові. Її сюжети й герої знову й знову поверталися в літературі, мистецтві, культурній пам’яті — аж до сучасного кіно.

Та географія троянської міфології значно ширша за Егейський світ. Чимало її сюжетів були пов’язані з Північним Причорномор’ям — від Криму й Херсонщини до островів Чорного моря. Для греків цей простір став не просто далекою околицею відомого їм світу. Це була земля, яку намагалися освоїти, куди тікали й де знаходили прихисток; тут розгорталися драми та трагедії. Серед найвідоміших сюжетів, пов’язаних із цим регіоном — історія Іфігенії.

У фільмі Нолана є сцена, яка відсилає до однієї з найжорстокіших історій, що передували Троянській війні. Агамемнон, цар Мікен і головний воєначальник грецького війська, готується до походу на Трою, але богиня полювання Артеміда не дає грецькому флоту вийти в море. Віщун Калхант відкриває причину: щоб умилостивити богиню й отримати попутний вітер, Агамемнон має принести в жертву власну доньку Іфігенію. Жертва має вагу не лише як дар — важливо й те, чим заради неї готова пожертвувати сама людина. Чим більшою є втрата, тим більшою постає і ціна звернення до богів. Для Агамемнона ціною за послугу стає життя власної дитини, яке відкриває грецькому війську шлях до Трої, але водночас стає початком трагедії дому Атрідів. Повернувшись із перемогою, Агамемнон гине від руки своєї дружини Клітемнестри, яка мститься йому за смерть власної дитини — Іфігенії.

Однак антична міфологія не завершувала історію дівчинки загибеллю. У творі Еврипіда Артеміда в останню мить замінила Іфігенію на вівтарі ланню, а саму доньку Агамемнона перенесла далеко від її батьківщини. Так історія Іфігенії залишає береги Греції й переноситься до Чорного моря — на територію сучасного Криму. А давньогрецький міф, народжений у горнилі пристрастей Троянської війни, несподівано приводить нас до знайомих берегів.

Для людей вона залишилася загиблою, адже, як випливає з античного переказу, “жоден зі смертних не дізнався про те, що Іфігенія залишилася жива”. Але в міфологічному світі її історія отримала продовження — Іфігенія стала жрицею Артеміди в Тавриді — на землях варварів-таврів.

Міф для давніх греків був не просто історією про богів і героїв. Він допомагав уявляти світ за межами знайомого. Недарма Ніцше писав, що саме міф окреслює горизонт, у межах якого культура набуває цілісності. Таврида стала для греків саме такою землею: спочатку з’явилася в грецьких легендах як земля Іфігенії, а згодом Причорномор’я перетворилося на простір реальної грецької присутності — міст, портів і поселень.

Історія жриці Артеміди, яка мала приносити чужинців у жертву богині, не зникла разом із добою античності. Минуло понад дві тисячі років, і вона знову знайшла своє художнє переосмислення. Цього разу українською, безпосередньо в Криму. Наприкінці XIX століття Леся Українка приїхала на півострів лікуватися й написала драматичну сцену “Іфігенія в Тавриді”. У Ялті, на однойменній віллі, серед скель, кипарисів і виноградників, під шум морських хвиль антична історія знову ожила. Через поетичні рядки Лесі Українки міфічна Таврида набула знайомих багатьом обрисів. У авторській інтерпретації письменниця перенесла увагу з порятунку дівчини на ціну, яку їй довелося заплатити. “Навіщо ти мене, богине, врятувала, / В далекую чужину завела?” — питає Іфігенія, не знаходячи розради. Справжнім випробуванням для грекині стає життя “без слави, без родини, без імення”. У цій тихій трагедії прочитується досвід самої Лесі Українки, яка через хворобу була змушена багато років жити далеко від рідного краю.

Від Іфігенії нитка міфу простягається до Ахілла — героя Троянської війни, якому антична традиція подарувала власну історію на цих берегах. Із його ім’ям пов’язували Тендрівську косу та Джарилгач. Проте Іфігенія була не єдиною постаттю Троянського циклу, яку антична традиція пов’язала з цими берегами. Сюди приводить нас й історія Ахілла – героя Троянської війни, з чиїм ім’ям пов’язували Тендрівську косу та Джарилгач.

За переказом, саме тут, на території сучасної Херсонщини, перетнулися шляхи Ахілла та дочки Агамемнона. Закоханий воїн прагнув наздогнати дівчину-жрицю, яка дала богині обітницю не вступати в шлюб. Коли Іфігенія кинулася до моря, Артеміда стала на її захист, сиплячи перед нею пісок. Ахілл біг слідом, але так і не зміг її наздогнати. Кажуть, що пісок, який Артеміда сипала під ноги Іфігенії, зрештою став довгою косою — Ахілловим Бігом.

Achilleios dromos був не єдиним місцем у Причорномор’ї, пов’язаним із героєм. Далі на захід, у відкритому Чорному морі, розташований острів Зміїний — відомий за часів античності як Левке, де існувало святилище Ахілла. Греки вірили, що Фетіда витягла його з моря спеціально для свого сина. Сюди припливали мореплавці, щоб звернутися до воїна та залишити йому дари. Разом із Ахіллом вшановували й Патрокла — його найближчого друга та побратима. За переказами, після смерті саме Ахілл оселився на острові й являвся тим, хто наближався до нього, навіть указуючи найкраще місце для висадки чи кидання якоря. Реальність цього культу підтверджують археологічні знахідки: на острові виявили остракони з написами-зверненнями до Ахілла та близько двох тисяч монет — пожертв, залишених відвідувачами святилища.

Особливого флеру святині додають античні оповіді про птахів, які за нею доглядали. За Арріаном, щоранку чайки, лиски та гагари летіли до моря, змочували крила, а повернувшись, окроплювали святилище, ніби очищаючи його в такий спосіб. Саме численні білі птахи, що вкривали береги острова, могли бути однією з причин його давньої назви Левке, себто “Білий”.

Розташований біля гирла Дунаю, Зміїний залишається стратегічно важливою точкою в Чорному морі. Під час російсько-української війни він знову опинився в центрі боротьби — уже не за прихильність богів, а за українське море. Ім’я Ахілла, яке тисячі років тому звучало тут у молитвах мореплавців, сьогодні живе в назві 429-ї окремої бригади безпілотних систем “Ахіллес”.

У Гомера Ахілл майже цілковито належить полю бою: його визначають сила, лють і військова доблесть. Однак серед противників майже нездоланного героя була постать, якій пізніша антична традиція відвела роль шляхетної та гідної суперниці. Йдеться про Пентесілею, царицю амазонок.

За давніми переказами, серед союзників троянців, що прийшли на допомогу обложеному місту, були легендарні жінки-воїни. Їх очолювала Пентесілея — прекрасна донька бога війни Ареса та владарки амазонок Отрери. Вона вирізнялася мудрістю та безстрашністю, а єдиним супротивником, який зумів здолати її в чесному бою став Ахілл.

Мить після поєдинку, коли звитяжець знімає з Пентесілеї шолом і вперше бачить обличчя переможеної супротивниці, була закарбована в численних витворах мистецтва і стала одним із мотивів, до яких людська думка поверталася століттями. У цьому моменті тріумф переможця раптом поступається потрясінню й жалю. Для греків амазонки були не просто войовничими жінками з далеких земель. Вони були дзеркалом, у якому Еллада бачила власні страхи й суперечності.

Якщо грецький світ будувався навколо поліса — міста повноправних громадян і рабів, законів, патріархальної родини та традиційного розподілу гендерних ролей, — то міф приписував амазонкам протилежний образ: суспільство жінок-воїнів, які жили за власними правилами, володіли зброєю, їздили верхи й не залежали від чоловічої влади.

Пізніші археологічні знахідки показали, що міф про амазонок міг мати реальне підґрунтя. У скіфських похованнях археологи знайшли жінок зі зброєю — луками, стрілами, списами, яких ховали з дотриманням тієї ж обрядовості, що й чоловіків. Деякі наконечники стріл навіть виявлено в кістках, що свідчить про участь жінок у бойових сутичках. Подібні поховання відомі й у сарматів. І хоча це не дозволяє цілковито ототожнювати матеріальну культуру реальних войовниць із легендами про міфічних амазонок, але показує: образ жінки-воїна міг вирости з реального степового світу, з яким греки контактували на північних берегах Чорного моря.

Між іншим, грецькі оповіді про північні краї відомого їм світу зберегли пам’ять не лише про відважних жінок з легенд. Серед давніх народів Причорномор’я, яких греки занотували у міфологічній традиції, були й кочові племена іраномовних кіммерійців — першого народу в історії України, назву якого зберегли писемні джерела.

В “Одіссеї” головний герой, мандруючи до царства мертвих, прибуває до “похмурої землі кіммерійців” — краю туманів і вічної темряви біля Океану. Між іншим, саме тут в екранізації Нолана відбуватиметься зустріч Одіссея з оракулом Тіресієм, а також із Сіноном — грецьким воїном, який, за легендою, видав себе за дезертира, щоб обманути троянців і допомогти провести до міста Троянського коня.

Так різні постаті, сюжети й народи античного світу раз у раз приводять до берегів Чорного моря та степів сучасної України. І, можливо, саме в цьому полягає особливий погляд українського глядача на “Одіссею” Нолана. Допоки хтось оцінюватиме видовищну сценографію фільму чи стежитиме за грою акторів професійним оком кінокритика, закоханий в український Південь мимоволі уявлятиме своє: Чорне море, степ, солончаки, лимани, виноградні лози, піщані коси та рідні береги Дунаю. І раптом помітить, що за далекими міфами насправді приховане щось напрочуд близьке серцю.