На початку повномасштабного вторгнення Олександра Луцак залишила навчання в КНУ імені Тараса Шевченка, щоб зосередитися на волонтерстві. Нині дівчина разом із командою “Дотик” підтримує військових зі спільноти УАЛ (молодь з громадського сектору у війську).
У новелі “Дорогами Стамбула”, що увійшла до збірки Voices of Defenders vol.2, авторка ділиться історіями своєї волонтерської діяльності. 10 розповідей від 10 волонтерів та волонтерок вийшли друком та в аудіоформаті. Текстову версію новел публікуємо на сайті “Локальної історії”.
Олександра Луцак
волонтерка
Іноді страшно думати, що найкращих людей свого життя я зустріла через війну. З іншого боку, коли мені було їх зустрічати, якщо вона почалася, коли мені було одинадцять? Аби не боятися цієї думки, я намагаюся розкручувати її. Насправді лише завдяки нам самим нам вдається зустрічати одне одного. Завдяки справам, які ми обираємо робити. Справам, які підкреслюють нашу радикальну небайдужість. Фундаментально небайдужі до долі країни, ми стаємо шалено небайдужими одне до одного. Війна є лиш простором втілення небайдужості. Тож не смію дякувати їй за нашу зустріч. Натомість, висловлюю найбільшу вдячність Твоєму небайдужому серцю.
Після деокупації Київщини ми всі стали свідками прояву найгіршого в людях. Маючи можливість нарешті дістатися до населених пунктів за тридцять кілометрів від столиці, ми побачили справжнє обличчя росіян. Дірки у парканах, з чіткими написами “ДІТИ”, прошиті купою уламків. Притиснуті камінням квіти просто посеред дороги, що були покладені, аби вшанувати чиюсь пам’ять. Налякані та розгублені місцеві, які щиро-щиро намагалися усміхатися, але пережитий страх і біль сковували кожен м’яз обличчя.
У Бучі почалася ексгумація тіл убитих під час російської окупації українців. На місці працювали представники відповідних органів, журналісти і волонтери. Моя знайома виставила собі в інстаграм-сторіз два фото, які розтрощили мене. На першому фото — зображення розп’яття Ісуса Христа. Друге фото — тіло чоловіка, яке підняли з братської могили. Тіло лежало у дуже схожій до Христа позі: руки розкинуті від грудей, ноги зігнуті у колінах. Це тіло старшого чоловіка, фото якого я розглядала хвилин десять. Тіло було схудле, руки як розмальовані у синьо-фіолетово-рожеве місиво синців. Одяг розірваний. Ким треба бути, щоб заподіяти стільки шкоди? Росіянами.
Опісля ковтка цієї пекельної суміші почуттів з огиди, розпачу, болю і злості, було ухвалено рішення їхати в Бучу допомагати. Я почала шукати інформацію у чатах різних громадських організацій. І побачила оце:
“Друзі, шукаємо хост в Бучі або Ірпені. Заночувати після волонтерства”.
Лечу в приватні повідомлення до хлопця, що написав це. І вже за тиждень вісім волонтерів їдуть в Бучу, аби допомагати на місці. З чим? На той момент з усім. Ми весь день ходили по вулицях міста і розмовляли з усіма, хто зустрічався.
— Добрий день! — хоча слово “добрий” відчувається максимально недоречним у цей момент — Вам чимось допомогти?
— Та чим тут допоможеш…. Дякуємо — говорить жінка, дивлячись на свою хату, половина якої перетворилася на сміття з цеглин, залишків шпалер, меблів і декору.
Десь прибирали сміття. Десь просто говорили з людьми. Десь просто багато ходили і думали, як же охопити весь цей масштаб горя? Як думками, так і діями у поміч.
Протягом наступних трьох місяців ми почали створювати велику волонтерську організацію з відбудови. На той момент ми ще цього не усвідомлювали. Просто втілювали власну небайдужість. Тож кількість небайдужих, які їздили з нами щотижня, зростала. У якийсь час ми залучали більше сотні осіб за день і стали міряти об’єм розібраного будівельного сміття в тонах.
Ця історія могла бути про силу звичайних людей, які збирали своє життя з камінців зруйнованих власних домівок. Дехто робив це вже вдруге, бо на Київщині мешкало багато переселенців зі Сходу та Криму. Ця історія точно могла б бути про Аню та Валерія, брата і сестру, які тільки-но виїхали з окупованого Енергодару і одразу ж приїхали допомогти іншим. Пізніше Валерій долучився до війська, вигризав нашу землю зубами і віддав цій країні найцінніше — власне життя в бою. Ця історія могла бути про дружбу, яка виникала завдяки спільноті небайдужих: щирій і відданій, готовій порвати за своїх, зі спільним перепроживанням усіх руйнацій цієї війни.
Але найбажанішим є розповісти історію про найбільше серце, яке зустрілося мені в житті.
Це сталося доленосно-іронічно. Серце “викупило” мене на благодійному аукціоні побачень, який організувала наша команда волонтерів, аби зібрати кошти на весняну відбудову.
Ім’я власника цього серця — Костя.
Як двоє поважних українців, ми, авжеж, не знайшли часу на цю зустріч. Бо обидва були схиблені на допомозі іншим. Я координувала велику волонтерську спільноту, збирала гроші на військо, займалася закупівлями і доставкою всього необхідного для різних підрозділів, а між тим намагалася працювати на роботі і бути хоч якоюсь подругою своїм друзям. Костя ж вже був на ротації з добровольчим підрозділом, час від часу виїжджав на евакуації людей і тварин з місць, що вже за кілька днів ставали окупованими, також збирав на військо, проводив аукціони і теж намагався бути гарним другом своїм друзям. Спойлер: здається, йому вдалося краще за мене.
Часом ми переписувалися з різних “робочих” питань. Костя займався допомогою війську ще з 2014 року, тож я зверталася до нього як до “експерта” у цій нашій самопридуманій “роботі”. Колись на моє питання про звітність, Костя порадив мені створити благодійний фонд. Мене це дуже насмішило, бо де я, а де оце велике і викличне “благодійний фонд”.
Поки я думала про це, Костя долучився до справді великого і викличного під назвою Збройні Сили України. Насправді, це не було спонтанним рішенням. Здається, Костя розумів, що це його шлях ще зі школи, тікаючи з уроків у ще одне знову велике і викличне — Революцію Гідності. Його було важко чимось здивувати в контексті війни, бо він активно був залучений у неї від самого початку, тож і в час повномасштабного вторгнення, Костя з перших днів намагався потрапити в бойовий підрозділ. Перший час його не брали через юний вік (двадцять один рік), тож у цей період відмов він повністю віддав себе переповненому та абсолютно різноманітному волонтерству. І от у свої двадцять два він вже проходив БЗВП.
Як не дивно, але на цьому БЗВП ми і знайшлися. Костя десь у лісі Х-області, а я вічнобігаюча країною в Х-областях. Паралельно його чергуванням і нарядам, а моїм розбором завалів і ще купою зайнятостей, почалося створення чогось значного більшого за нас обох разом узятих.
Здається, ці місяці Костя мав вивчати базову військову підготовку, але встигав вивчати ще і мене. Насправді, нам було просто шалено цікаво. Здавалося, життєві історії настільки різні, але, попри всі виверти долі, дороги, якими ми крокували, виявилися надзвичайно близькими одне одному.
Костя розповідав багато про те, як в ньому зароджувалася ця любов до України, яка вже зараз дорівнює служінню її ідеям. Якось у свої тринадцять років, йдучи зі школи, він проходив повз велике зібрання у себе в Рівному і зупинився послухати. Його сильно вразило почуте. Це були одні з перших зібрань Революції Гідності. З власної цікавості Костя розпитував людей. Ще малий він не до кінця розумів всіх процесів приєднання України до Євросоюзу, але вже чітко відчув, за що саме стоять люди. Потайки від батьків Костя приєднався до регулярних акцій. Коли в Києві почалися перші сутички між мирними протестуючими та беркутівцями, рівненські активісти вирішили штурмувати місцеві адмінбудівлі, аби підтвердити проукраїнську позицію міста. І так, шалений юнак, чиє ім’я починається на К, теж брав у цьому участь. Батьки випадково побачили це в новинному сюжеті і, аби вберегти його, заборонили Кості виходити з дому на певний час. Він згадував, що тоді закрився в кімнаті і проплакав купу часу, після чого наступного дня зовсім не по-дитячому виголосив свою промову батькам про те, що творяться історичні події і осторонь залишатися категорично не можна. З того часу вся родина Юзв’юків долучена до активної діяльності на користь Україні: волонтерство, збори коштів, благодійні ярмарки, робота з ветеранами, пам’ятання і безпосередньо служба у війську.
Слухала і читала це в нашій переписці і безкінечно дивувалася тому, як так можна? Ніби хтось йому на вухо шепоче найправильніші варіанти дій. А це ще в підлітковому віці. Час необдуманого, емоційного, часто дурнуватого, алкогольно-цигарково-романтично-дослідницького. Чим більше дізнавалася про нього, тим більше захоплювалася. Здавалося, що ця українська ідея проростає в ньому і квітне назовні. І це відбувається абсолютно природньо.
Моя історія пізнання у собі українки була значно заплутаніша та неоднозначніша. Мої перші (як і другі, і треті, і соті) з народження слова звучали російською. Я вчилася в школі, де української програми майже не було, натомість було багато російської і всім це здавалося нормальним. Я знала, що таке Україна, бо щоліта ми з батьками їздили у мандрівку заходом країни. Я добре відчувала і розуміла мову, насолоджувалася музикою і традиціями. Але ніколи не відчувала це своїм, рідним. Коли росіяни окупували Крим, я ще чотири роки прожила в окупації, що також сильно вплинуло на моє сприйняття реальності та ще більше віддалило мене від українського контексту.
Пошук України у собі вартував мені близько п’яти років постійних рефлексій, сварок з оточенням, витіснення пропаганди, проросійських поглядів з моєї голови і боротьби з думкою, що я негідна називати себе українкою і я не заслужила на це.
Слухайте новели зі збірки “Voices Of Defenders vol.2” за посиланням
Розкривши одне одному всі ці деталі утвердження української ідентичності в наших головах, було дивовижно усвідомлювати, що дійшли ми все ж до дуже схожого сприйняття. І цінності наші перегукуються майже стовідсотково. Це насторожувало і лякало мене, але водночас захоплювало.
Якось захотілося прислати Кості посилку, чогось приємного і смачного. Костя веганив, і це було справжньою задачею із зірочкою для мене — знайти щось солодке і веганське. Тоді це здавалося дуже складним. Думала про те, що ж він їсть у тому навчальному центрі. Бо там точно немає доступу до повного списку всіх необхідних йому продуктів. Але в цьому також весь Костя. Абсолютно чітко та аргументовано він стояв на своєму веганстві і навіть у подальшому під час бойових виходів все одно притримувався цих принципів харчування. Складаючи посилку, я надіслала йому листівку та веганські цукерки, які врешті-решт знайшла в магазині екотоварів. Він тішився дуже. І я тішилася. І багато думала, куди ж це все рухається.
Іноді щиро відчувалося бажання потурбуватися про душі одне одного. Одного разу, коли я була на важливому заході і водночас намагалася купити автівку для вояків, вирішуючи мільйон питань телефоном, до мене підійшла знайома і вручила букет квітів. Я дуже розгубилася і подумала, що їх треба комусь віддати або ж кудись поставити. Як виявилося, відповідь на цю загадку знову починається на К. “Просто ти в сукні пішла і це така гарна подія. Хотів, щоб хоч цей день був красивим і теплим для тебе наскільки можливо”. Чи світло перемагає темряву, коли з-під землі Запорізької області, перебуваючи під постійними обстрілами, мені присилають квіти, аби день був красивим? Світло не завжди перемагає, але от Людина може освітити собою темряву.
Після тривалого онлайн-спілкування нам хотілося нарешті зустрітися. Іноді здавалося, що ми можемо вже не відповідати на питання одне одного, бо відповіді настільки схожі, ніби наші голови можна легко поміняти місцями і ніхто й не помітить різниці.
Перша наша зустріч наживо відбулася, авжеж, за обставин волонтерських.
Восени я збирала кошти на купівлю FPV-дронів для підрозділу, в якому служив брат моєї знайомої. Після закупівлі дронів я збиралася їхати в Запоріжжя на передачу безпосередньо військовим. Костя в цей час вже закінчував навчання і мав вирушати на напрямок до своєї бригади. В якийсь момент ми зрозуміли, що обидва їдемо в одне місце, до однієї і тієї ж бригади. Якщо чесно, дуже похіхікали з цього каламбуру життя, бо говорили про ці поїздки багато разів протягом місяця і ледь не в останній момент зрозуміли, що в цих окремих поїздках можемо зустрітися. З додаткових викрутасів долі врешті вийшло так, що передача дронів відбувалася в День народження Кості. Їхати мені було дуже хвилююче, настільки, що важко засиналося, хотілося наперед продумати всі слова та рухи. Так дивно знатися порізно і от нарешті побачитися. Так страшно втратити шанс набутися разом. Про цю зустріч пізніше мені писалося:
“На тебе було фізично важко дивитися. Ти, як яскраве сонце, що різко падає в очі. Хочеться глянути і боляче. Так складно було підняти очі і дивитися. Так фізично складно було не мружитися і не усміхатися. Справді, як дивитися кудись вгору. У це світле мірило Всесвіту. Знати, що чекає на тебе щось велике і всеохопне. Вдавалося вхопити за твої деталі, коли ти відводив погляд. А як вертав і наші перетиналися, блискавка йшла всім тілом. Напевно, якщо я ходжу червона, як загоріла від сонця, після зустрічі з тобою, це щось значить. Тебе було страшно торкнутися. Здавалося, що ти порцеляновий. Що торкнуся і картинка посиплеться, мої очі почнуть відкриватися і виявиться, що це все сон. А це все — ТИ”.
З того моменту ми почали вчитися проживати все життя за сорок хвилин. Іноді вдавалося отримати такий подарунок долі, як зустріч на цілий день. І навіть бувало, вхоплювали Бога за бороду і мали два тижні разом.
У війну не так легко закохатися. З’являється так багато нових “але”: погляди, цінності, вчинки, готовність бути постійно не разом, готовність до дуже різких та часто болючих змін одне в одному. Це не відчувається як щось романтичне і беззаперечно щасливе. З появою почуттів ти цілковито розумієш весь комплекс відповідальності за роботу над ними. Тож ми вирішили влаштуватися на цю фултайм-роботу.
Любов — те, що плекалося і взрощувалося нами надалі.
Добре знаю, що цей стан знайомий багатьом українським родинам. Ці навички можуть стати у нагоді і у мирні часи. Ми були готові їхати одне до одного, витративши на дорогу вдвічі більше часу, ніж довелося б провести разом. Костя приїжджав до найближчого великого міста безпосередньо з позицій: з п’ятисантиметровим шматком бруду на взутті, заморений, голодний, але в цю дану нам мить — найщасливіший з усіх. Я їхала до нього рівно на вісім годин спільного часу, вириваючись між двома волонтерствами в різних містах. Це не відчувалося чимось надзвичайним, це було дуже зрозумілим правилом. Наше мистецтво бути поруч завжди дуже мене надихало. В різні періоди життя на поштах одне одного ми знаходили маленькі посилки, такі собі нагадування про те, що ця реальність тепер спільна для нас. Ми міцно стоїмо у ній вдвох. Книжки, веганська їжа, квіти, смішні шкарпетки, мерч пам’яті загиблих знайомих, листи — дуже різне, завжди влучне і потрібне.
Під час Костіних відпусток ми старалися прожити так багато досвідів, скільки зазвичай проживають у спокійному режимі за кілька років. Хотілося перезнайомитися з усіма нашими друзями, пограти в цивільне життя і сходити в театр чи кіно, поїхати у рідне місто Кості, з’їздити на сплав, сходити разом в гори, приготувати спільну вечерю, просто відпочити, не роблячи рівно нічого. Такі прості, на перший погляд, бажання — мати це все. І такі, насправді, найцінніші.
Ми знали, що у нас мало часу, тому витискали з нього все. Міряли життя днями і кожен з них був добрим, бо у ньому були ми.
Всі можливості у кожній долі секунди належали нам. Зідзвонювалися в рандомні моменти, переписувалися по півночі: Костя з бліндажа посеред поля, я з підвалу посеред міста. А іноді бути поруч означало встигнути набутися, навіть коли місцем і приводом зустрічі було поховання спільного друга. Такі вони, the best twenties.
Найкращі вчителі життя одне для одного. Коли ми спільно в нас віддзеркалюються найкращі чесноти. Костя вчить мене завжди знаходити час для своїх людей. Вчить не словами, а вчинками. Бо й дружба під час війни значно складніша. Але Костя завжди знаходив спосіб дати своїм людям плече підтримки. Чи вони у Львові, чи у Серебрянському лісництві. Я часто передавала щось незнайомим мені, але важливим людям для Кості. Одна з таких почесних передач — надіслати жетони і написані від руки листи друзям Кості, які служать. Ці хлопці були на різних напрямках, мали різні посади, проживали абсолютно різні моменти. І кожного з них Костя зміг підтримати в цей момент потрібним жестом. Кожен з них відгукувався мені опісля, що це був один з найтрепетніших і найважливіших подарунків у його житті.
Я вчила Костю бути в любові з рідними. Родини наші досить схожі, але Костя часто помічав моє вміння множити любов і об’єднувати родину. Було радісно бачити зміни в його спілкуванні з рідними після наших довгих розмов. Приїхавши в його рідне місто, ми годину обирали букети квітів кожній жінці в його родині. Знали, що я не встигну з ними перетнутися, тож вибирали ретельно, аби змогти передати вітання через красу рослин. Костя не дуже це розумів, але покірно виділив весь потрібний час на цю активність. Кропітливо слухав всі мої коментарі, описував характери мами, сестри, бабусі, тітки, радив кольори і квіти, які найбільше б відгукнулися. Я дуже люблю цю нашу відкритість до науки любові. Коли одне в одного можна підглянути інструменти, способи її виявлення і поширення. Один з найважливіших моментів стався з нами на Майдані Незалежності у Києві. Ми йшли з Жовтневого Палацу після події. Обговорювали, як кому було і трішки сперечалися через місця, які обрали. Дійшовши до поля з прапорцями, зупинилися. У той час ходити між прапорцями було можливо, їх ще не було настільки багато. Ми пройшлися разом декількома стежками. Мені здається, ми мовчали. У якийсь момент ми зупинилися і стали обличчям одне до одного. Дивилися в очі без намагань приховати спільний біль. Дивилися крізь сльози. Довго мовчки обіймалися. Це ті обійми, які не побажаєш жодній парі. Які не кожна пара, на щастя, проживе. Обійми, в яких зрозуміле кожне невимовлене слово. Ніби серце до серця притиснулися і відчули все. У той момент вони відчувалися важкими каменями: його — сповнені темрявою, почуттям безпорадності, болем, і моє — надзвичайним страхом. Ніколи-ніколи не хочу, аби це місце стало нашим єдиним для зустрічі.
16 липня 2024 року під час виїзду, поблизу позиції Костіного екіпажу вдарила російська керована авіаційна бомба. Іронія долі в тому, що буквально за кілька днів до цього я просила Костю надіслати мені фото і пояснити принцип роботи КАБу, аби переповісти про це своїм подругам. Звук від КАБу не порівняєш ні з чим. Хоч я чула його лише на відео, але враження ніби небо розривається. Один з найстрашніших звуків. І цей найстрашніший звук стався надто близько до Кості.
Костю сильно поранило. Як мінімум, роздроблена нога, відкритий перелом. А це масивна кровотеча. Час життя вимірюється в секундах і можливості вчасно надати необхідну допомогу. Костю витягли побратими і за його вказівками допомогли затягнути турнікети. Екіпаж повезли на стаб.
У той час я була не вдома. Плавала в річці і не розуміла, чому так дивно і погано почуваюся. Хоча насправді здогадувалася. Ці передчуття вже складно будь з чим сплутати. Ти вже все знаєш, просто ще боїшся визнати. У той день, як і в усі інші, ми постійно були на зв’язку в переписці. Час від часу говорили про робоче, буденне, самопочуття. Час від часу просто обмінювалися короткими:
— ?
— +
А потім мої повідомлення перестали доходити до Кості. Це легко помітити по кількості галочок в месенджері. Одна. Одна. Одна. Одна. Я дуже чітко знаю, скільки часу займає заїзд і виїзд з позиції. Я точно знаю, коли зазвичай це відбувається. І точно знаю, що ця дурна одна галочка висить і не змінюється вже занадто довго. Я написала побратимам Кості і просто провалилася в сон. Настільки дивно швидко, здавалося, ці кілька годин очікування, висмоктали з мене всі сили. Я прокинулася о третій ночі від дзвінка побратима Кості:
— Ми поранені, їдемо в лікарню в Запоріжжя. Скоріше за все, одну ногу будуть ампутувати.
Як би дивно це не звучало, але я була шалено щаслива. Живі.
Наступного ранку я вже мчала в Запоріжжя. Дорога займала близько шести годин автобусом і потягом. За ці години я тримала себе думками про те, в якому центрі буде краще проходити реабілітацію, з ким я домовлюся про те, аби поставити Костю на протез і скількох людей він ще зможе надихнути своєю історією. Я вже планувала, як буду працювати поруч з ним у лікарнях, як буду змінювати міста разом з ним. Що казати, якщо я вже запланувала його участь в Invictus Games. Життя Кості набувало величезного сенсу за будь-якого сценарію. Я розпланувала все. Їхала на цю зустріч з натхненням, з готовністю разом починати нове життя. Смішно з того, що навіть встигла замовити екофлоу для підрозділу друга і двічі посваритися з продавцями.
Діставшись центру Запоріжжя, я дізналася новини з лікарні. Костін стан насправді критичний, у нього постійно зупиняється серце. Ампутували вже другу ногу. Усе, що мені сказали: “Моліться”.
За дві години я мала мати робочий дзвінок, на який рішуче збиралася піти, щоб відволіктися. Знаєте, як відволікатися в таких ситуаціях? Точно робочим дзвінком на тему викладання для діючих військових. Варіант десять з десяти по рівню відволікання.
Насправді все, що я змогла робити — вештатися вперед і назад тими самими вулицями. Очікування переростає у справжнє пекло. Такі собі молитви, перемішані з істерикою, панікою, нудотою, бажанням вирвати собі волосся і розтрощити зуби. Від цієї невідомості, чи вдасться…. Чи вдасться вибороти життя. Безсиле очікування і пошук, що я можу зробити. Очікування, очікування, очікування. Не день, а срана довжелезна нуга, що тяяяяягнеться і щосекунди виїдає кожну клітинку тіла. Відчуття, ніби над прірвою. Де все, що є — очікування. Лише час та сили його та сили лікарів. Я можу лише чекати. Здавалося, що гірше за саме очікування нічого бути не може, хоча думалося, що авжеж може, і це гірше має чітке означення.
Шукалося Бога, шукалося церкву. Не знайшлося нікого з них.
Я ледь підіймала свої ноги і просто рухалася без напрямку. Вголос говорила з Костею. Зверталася до нього з усіх сил. Просила старатися. Просила бути. Обіцянки, які даються в такі моменти, абсолютно непорушні. Я торгувалася. Що я готова віддати, аби він був. Я вила і просила, я благала. Як багато таких молитов і сповідей вміщують у собі вулиці Запоріжжя, Дніпра, Краматорська? Можливо, церкви не знайшлося, бо для молитов у цих місцях приміщення непотрібне?
Наступного ранку я їхала в лікарню з найбільш дурними покупками у моєму житті: розмальовки та м’які іграшки-антистрес. Збиралася разом з мамою Кості чекати новин у коридорах лікарні і “розважати” себе хоч чимось. На вході лікарні вже побачила маму і побратимів. Знаєте, дещо ніякова перша зустріч з мамою хлопця. Все можна було зрозуміти по погляду. Певно, так, як показують у кожному лінивому фільмі. Мозок ще на секунду відтягував цей момент, підкидаючи швидкі питання: “Як привітатися з усіма? Чи доречно казати “Доброго ранку”? (знову як тоді в Бучі) Чи “Вітаю!” не надто офіційно? І з чим я взагалі вітаю”. Не помітила, як вже за мить була в обіймах Ольги, мами Кості. Обіймаючи, вона сказала мені на вухо: “Він помер”.
Тікати, тікати, тікати чимдуж. Бігти, далі, далі, далі, далі. Впасти біля лавки. Підкажіть, будь ласка, а що робити далі? Зсередини рвався просто нестерпний рев. Подих з усіх сил вибивався з мого тіла. Для чого мені вдихати хоч ще раз, якщо моє велике серце зупинилося сьогодні о п’ятій ранку. Для чого мені життя з цією новиною? Я хочу зникнути, аби це знання зникло разом зі мною. Аби цих слів ніколи не звучало, аби моя голова не тримала у собі цю інформацію.
На сльози за відчуттями я витратила хвилини дві. І після цих двох хвилин почався найскладніший забіг мого життя…
Виявляється, поховання — це надзвичайна кількість завдань і рішень. Виявляється, поховання може вимагати творчої концепції. Виявляється, коли ховають кохання твого життя, ти готова навіть цей день зробити найкращим для нього.
Ми з Костею немало говорили про смерть. Він мав написаний від руки заповіт, де виклав бажання бути кремованим, зібрати гроші на військо замість квітів, бути разом і сміятися. Така вона, прогресивність сучасних пар: ми обговорювали, що треба створити гугл-таблицю, де будуть всі контакти тих, кого важливо повідомити про його загибель. Ми говорили про це, як про буденну справу. Здавалося, якщо якнайкраще до цього підготуватися, якщо з цього сміятися — це омине.
Прощання з Костею відбувалося у його рідному місті, Рівному. За день близько сотні людей самоорганізувалися і приїхали з абсолютно різних кутків України і світу. У центрі міста звучала Костіна улюблена музика. Його друзі та знайомі обіймалися і мазали одне одному обличчя глітером. Всі були у вишиванках або по формі. Прощальна церемонія тривала кілька годин і було відчуття, що це ніколи не закінчиться. Ніби поки ми всі тут, ця звістка ще не матеріалізувалася. Цілковита ілюзія, в яку щиро віриш, дивлячись в мертве обличчя найкращої людини, яка мені зустрілася. Я придумала собі, що це наше побачення. Дивлячись без зупинки на тіло, переповідала думками йому про всіх, хто прийшов. Трішки сміялася, ледь стримуючись, з тих, хто за життя бажав Кості зла. Здавалося, що все навколо — білий шум. І ми двоє дивимося на це збоку, коментуючи усе.
Опісля офіційної церемонії прощання ми влаштували вечір пам’яті Кості. Як він і заповідав. Аби якнайкраще передати відчуття того часу, я мусила передивитися фотографії. І знаєте, так і не скажеш, що це поховання. Цю фразу пізніше я ще багато разів повторюватиму під час поховань наших друзів. Всі сміються. Ми разом співаємо пісні, їмо веганську їжу, багато спілкуємося і обіймаємося. І також ми проводимо аукціон, на якому розігруємо особисті пам’ятні речі Кості. Колись він зміг розіграти звичайну скріпку для паперу за дві тисячі гривень. Тепер ми розігруємо його панамку за десятки тисяч гривень. Так частинки цілого життя, існування Всесвіту розбираються близькими друзями та тепер вже вічними незнайомцями за донат на Сили Оборони. Мені складно пригадати, як довго це все тривало. Але людей було так багато, здавалося, ми заполонили всі готелі у Рівному і ще частина мусила спати у підвалі школи. Це була найбільша збірка друзів за час повномасштабної війни. Вирвалися майже всі: цивільні, військові, іноземці, побратими. Ми всі зустрілися тут, на місці фінального знайомства і прощання. Підсумовуючи цю прощальну процесію, думалося, що все це з легкістю могло б бути святкуванням дня народження або ж весілля: купа людей, родичів, друзів з обох сторін, всі наряджені, всі осипають великими подяками та увагою. Тільки є нюанс.
Мене завжди дратувало, як у світовій культурі тих, хто страждає, винагороджували надзвичайними здобутками. Ледь не в кожному фільмі, книзі, мультику оспівується це життя, що приходить опісля трагедії. Злодіїв перемагають, війни закінчуються, Попелюшки переїжджають у палаци, а Гаррі Потер проводжає своїх дітей на навчання у Гоґвортс. Чому нам масово не показували правди? Чому з дитинства дарувалася надія, що все можна пережити і якщо зробити це за найчеснішим способом, ти ще й вийдеш переможцем. Мій щодень після загибелі Кості відчувався справжнім знущанням з моєї душі. Мене вивертало фізично і ментально. Було огидно прокидатися, засинати, бути. Їсти важко, спати важко, плакати вже теж важко, ходити важко, тримати комунікацію з людьми важко, бути вдома важко, бути не вдома важко. Я не знаю, як описати цей стан. Коли гине кохана людина — гинуть двоє. Тільки один лягає в труну, а другий залишається відігравати виставу під назвою “ілюзія життя”. Узагальнюючи рік опісля останнього його вдиху, можу обрати слово “блювота”. Саме так відчувалося моє існування.
Але одного разу, промовивши слово “кохаю”, треба бути готовою за це слово відповідати до кінця. Я губила це “кохаю” в безмежжі болю і темряви. Я так часто до нього зверталася, я щиро шукала любові, я билася в груди, стараючись достукатися до власного серця. Аби відновити його ритм. Аби нагадати, що воно любить. Безуспішно…
В якийсь момент я просто звикла. Прийнявши реальність, що існування буде тривати саме так. Мені вдавалося поєднувати образ активної волонтерки, успішної менеджерки і вдови. Ненавиджу це поняття, але іноді хочеться додати його для підкреслення сюру, який відчувається постійно. Тож вдень, на людях, у проєктах я вдало грала ролі Саші, які вона мала до того. У будь-якій хоча б десятихвилинній перерві я розбивалася на друзки. Але нагадувала собі, що за десять хвилин нова робоча зустріч. Маємо дедлайн на зібрання.
Біль засліплює і звужує погляд до тоненької щілини. Весь цей рік я справді не помічала, куди зникла моя любов. Зникла глобально: я з надзвичайною огидою ставилася до людей навколо, до себе, до всього, що відбувається. Певно, ось так відчувається поцілунок Дементора.
Але справа у тому, що любов зовсім не зникла. Вона творилася і творила. Просто в тиші.
Приблизно за місяць після загибелі Кості разом з його друзями ми започаткували проєкт його пам’яті. Дуже не хотілося робити щось формальне. Але дуже хотілося щось зробити. Любов, яка йшла з великого серця Кості, ніби осіла в кожному з важливих для нього людей і спонукає до дії. Істерично потішно від того, як оце велике філософське поняття “любові” нам вдалося розкласти на досить приземлені речі. Це саме про те, що пише Жадан: “Любов — це робота. І нам робити цю роботу щоденну”. Ми розбудували цілі структури, схематично розклали життя Кості на сфери діяльності, цінності та важливих для нього людей. Пам’ять будується цілковито про нього, його ідеї і примножує вплив, який Костя вже не може здійснювати власноруч.
Велика робота, яка залучає всі людські процеси: ти вкладаєшся професійно, використовуючи власні фахові вміння, і щоразу все глибше занурюєшся у власне серце, відкопуючи звідти суть. Виходить таке мистецтво, ткацтво. Вміти з великої кількості почуттів віднайти нитку і голку, аби вишити щось дуже конкретне для людей, які залишаються.
Любов почала говорити за рік. Дуже потроху, спочатку пошепки. Ледь-ледь чутно. Любов з’являлася, коли її бачили інші і діставали дзеркало, аби показати мені. “Дивися, Сашо! Її в тобі так багато”.
Її було складно впізнати одразу. Темрява, гидота горювання, війна і безкінечність втрат суцільно означують чорним кожен день, смак, звук, зустріч та думку. Щодня, як біжиш піском, а ноги грузнуть. І щокрок потребує ненормованих зусиль. А любов пробивається. Знаходить необхідні слова і голоси, які я готова почути. Знаходить руки, потрібних людей, від яких дія любові сприймається надзвичайно справжньою. Знаходить такі мелодії, які у свою чергу повертають спогад доказу тієї любові, що є нашою. Не кажу, що була. Бо врешті є, і тепер я відчуваю це наповну.
Це є дуже нелегко. Але здається, я не маю права любов не визнавати, якщо її стільки мені залишили. І не маю права закінчитися раніше, аби любов цю свідчити для світу.
Це надзвичайно відповідальний простір — любов. Він щодня створюється і доповнюється. Це найчесніша оптика для дії. І це найбільша сила. Не та сила, що “ти така сильна, що продовжуєш”. А та сила, яка дуже і дуже підйомна. Пізнавши яку, вже неможливо засумніватися.
Тож любов’ю керуватися. З любові чинити. Любов творити. Пізнавати людей і з шаленою цікавістю чути їх. З жадібності до пізнання вдивлятися у душі найкращих людей поруч, а таких точно буде добре видно! Вчитися даровану вам любов у собі відтворити і щедро дарувати надалі. Вчасно діставати дзеркало.
Не шукати світла, яке переможе темряву.
А виховувати у собі небайдужість і зрощувати своє серце до того розміру, в якому вміститься і темрява, і любов. А далі щоденно піклуватися про те, аби любові було більше.
Дякую Твоєму великому серцю за можливість і науку нашим битися сильніше.
Присвячую Кості “Стамбулу” Юзв’юку.
“Voices of Defenders” — це тривалий українсько-данський проєкт, покликаний підтримувати творців суспільних змін в Україні: молодих захисників та військових волонтерів. Команда YMCA Lviv здійснює його разом із KFUM og KFUK i Danmark за фінансування CISU (Civil Society in Development) Данії.
- колонки
- російсько-українська війна
