Митці рефлексують над проєктом “НАШІ” в Zenyk Art Gallery

З 16 липня до 31 жовтня у львівському мистецькому просторі ZAG триває одна з наймасштабніших виставок українського наївного мистецтва, примітивізму та арт брюту останніх років. Проєкт “НАШІ” об’єднав 27 українських мистців і майстрів, щоб презентувати відвідувачам вражаючий діапазон мистецьких творів – від гуцульської Криворівні до Слобожанщини. Серед авторів є і сучасні українські мистці. Спеціально для “Локальної історії” вони поділилися історіями про процес творення своїх робіт і рефлексіями на тему виставки.

Анастасія-Анна Демків

журналістка

Яна Гудзан “Вікно”

Український наїв і примітивізм – унікальне, але недооцінене, незнане багатьма українцями явище. В моєму розумінні “НАШІ” – це така тяглість, коли ми, молоді митці, намірено і гордо стоїмо на міцному фундаменті майстрів нашого народного мистецтва. І йдемо далі своєю дорогою.

Моя робота “Вікно” народилася дуже органічно. Основою є старе сільське автентичне вікно. Замість скла було виготовлено підрамники за розміром шиби, кожна індивідуально. П’ятеро художників, яких я мала згадати в цій роботі, якраз помістилися у шибах. Дзеркало залишається порталом для глядача, тут минуле і теперішнє поєднується в одному: ти можеш зустрітися з нашими корифеями і стати поруч із ними.

Тема порталів останнім часом переслідує, захоплює мене, і наче сама приходить у руки. Це двері і вікна, перехід між різними світами. Минулого року я дізналася що таке передчасна втрата дуже близької людини. Цю втрату я переживаю досі. Гадаю, в той момент у мене стерлась межа між світськими і сакральним живописом, тому що стерлася межа між самим життям і смертю. Творила “Вікно” я в своїй майстерні у Львові, обклавшись альбомами Марії Примаченко, ввімкнувши на повну гучність музику в навушниках – самотність допомагає і вертає до себе. Зараз мій твір живе своїм життям, окремо від мене, і за цим завжди цікаво спостерігати.

Ольга Пильник “Декоративні мотиви в об’ємі, за мотивами твору Євмена Пшеченка”

У звичному розумінні вираз “Не роби з мухи слона” про перебільшення. Та саме здатність перебільшувати, змінювати масштаб і трансформувати звичне є для художника одним із способів створення нового світу. У маленькому він може побачити велике, у простому – фантазійне, у буденному – щось особливе. Для виставки “НАШІ” галерея запропонувала мені відтворити графіку Євмена Пшеченка у кераміці. Я працюю радше в мінімалізмі, використовую інші, ніж у Пшеченка техніки й образи, але цей проєкт привабив мене своєю первинною природністю та живістю, тому я погодилася.

Для виконання роботи мені на певний час потрібно було відкласти власний професійний досвід і спробувати уявити: як би я створювала це, якби вперше взяла до рук глину? Як би передала Пшеченкові яблука, листочки і квіти? Я свідомо працювала максимально інтуїтивно: через відчуття, дотик, простоту форми і тому досвід став для мене своєрідним виходом за межі власної художньої мови й можливістю на певний час подивитися на світ іншими очима. Робота об’ємна і складається з багатьох окремих елементів, які потрібно було створити у досить стислі терміни. Працювати через поспіх було непросто, а от знайти художню мову виявилося легше. Потрібно було лише розслабитися, відчути той первинний “інстинкт” і дозволити собі працювати без зайвого аналізу.

Своєю роботою я привертаю увагу до творчості українських майстрів і художників минулого. Для мене важливо, щоб їхні імена й образи не залишалися лише частиною музейної історії, а продовжували жити й звучати в сучасному мистецькому просторі. Переосмислюючи мистецтво попередніх поколінь, ми не просто зберігаємо його, ми відкриваємо в ньому нові сенси й таким чином формуємо відчуття “свого” вже для сучасного глядача. Цей діалог поколінь здається мені важливим: не копіювати те, що було створено до нас, а вступати з ним у розмову і, можливо, додавати до нього щось своє.

“Декоративні мотиви в об’ємі…” я створювала в своїй майстерні в Сокільниках, але ментально довелося переміститися в інший час – на початок ХХ століття, коли жив і творив Євмен Пшеченко. Він працював у знаменитій майстерні у Вербівці, де народні майстри співпрацювали з художниками авангардного кола – Олександрою Екстер, Любов’ю Поповою та іншими. То були часи натхненні авангардом, переплетені з народним мистецтвом. Цікавий факт: Пшеченко народився 1880 року, а я 1980-го – рівно сто років різниці. І коли я працювала над роботою, мені подобалося думати про цей своєрідний часовий міст – ніби через століття я знову беру в руки його образи й перевожу їх в інший матеріал.

Василь Одрехівський та студія Tsukat інсталяція “Не роби з мухи слона”

Для того, щоб вистояти у шторм і вітер, дерево мусить мати глибоке і міцне коріння. Виставка “НАШІ” розповідає про початок, автентичні українські витоки, які дають нам можливість знати і бачити куди рухатися далі. А найголовніше – для чого.

Інсталяція “Не роби із мухи слона”, яку я творив спільно із ZAG та студією TSUKAT, є втіленням ідеї сюрреалістичних стовбурів, колон, чи то пак – ніг слона, які розширюються до міцної опори, витікають, вливаються у ґрунт і стелю. Вони розширюються до величезної крони дерева – великої настільки, що вона не поміщається у просторі і вже сам глядач має домислити, де вона і яка. Ці голограмно-цифрові концентровані образи, фразеологізми, народжені із різних мов та культур, раптом формуються у сильну єдність – ніби це вже не корінь одного народу, а спільний корінь усіх людей.

Наївне мистецтво – це щирий, відкритий і невимушений погляд на світ. Ніби крізь дитячі очі. Тема “Не роби з мухи слона” – та ж дитяча мудрість: бачити прості речі простими і не драматизувати надміру. Художники наївного мистецтва підказали нам мову для 360-відео: через наївні орнаменти, графіку та персонажів ми розповіли історію пошуку себе. Прямий, невимушений погляд цих митців став для нас натхненням, ми спробували зберегти їхню щирість у цифровому форматі.

Створюючи інсталяції, ми думали про те, як технології можуть не просто ілюструвати мистецтво, а перетворювати глядача зі спостерігача на учасника. Відвідавши імерсивну кімнату, гість галереї побачить шлях внутрішнього перетворення, переродження і прийняття. Він матиме простір для власної рефлексії над цією трансформацією, адже ми не нав’язуємо готову інтерпретацію. Весь процес був пошуком того, як зробити цю взаємодію цікавою, але водночас простою і природною.

Наші інсталяції поєднують минуле і сучасне, “перекладаючи” мову наївного мистецтва на мову імерсивних технологій – віртуальної реальности, проєкційного мапінгу, голограм. Так спадщина попередніх поколінь митців отримує нову форму життя, залишаючись при цьому зрозумілою і “своєю” для сучасного глядача.

Христина Осіпчук “Там були промені”

Досвід виставкового проєкту у ZAG – передусім досвід початку. Ще з дитинства мені подобалося формувати, вимірювати, проєктувати і придумувати щось. І тут я вперше отримала простір для мистецької практики.

Моя робота мовить про сміливість почати те, чого не робив раніше; не знати наперед, чи вийде, але все одно спробувати. Гадаю, це добре перегукується і з самою виставкою, де поруч представлені мистці з різними історіями та досвідами, зокрема ті, для кого мистецтво теж починалося не з академічної освіти. “НАШІ” для мене насамперед про наших людей і про те, що своє треба берегти. Починати щось нове завжди вимагає певної сміливості, але не меншою сміливістю для мене є продовжувати своє: триматися за традиції, плекати їх і берегти свою культуру.

Ідея працювати з природними матеріалами й образами, особливо пов’язаними з Карпатами, була від самого початку. Так у моїй роботі з’явилося річкове каміння. В інсталяції 13 каменів, один із яких залишається без ниток. Він ніби стоїть окремо від інших, бо коли ми перестаємо триматися за своє, дуже легко опинитися осторонь. Бавовняна нитка в інсталяції відсилає до української традиції ткацтва. Коли ми встановили роботу і додали світло, натягнуті нитки стали схожими на промені і почали працювати зовсім по-іншому. Цього не було в початковому плані, але мені сподобалося, як робота сама підказала, куди рухатися далі.

Інсталяцію неможливо було зробити десь окремо, а потім принести готовою. Вона створювалася безпосередньо в просторі й залежала від нього. Я перебувала в галереї фізично і ментально на сто відсотків. Люблю працювати сама: розуміти, де що має бути, все виміряти, розрахувати й довести до того вигляду, який я хочу. Технічно робота виявилася не такою простою, як може здатися. Кожну нитку потрібно було окремо закріпити за камінь, піднятися драбиною, зафіксувати її під стелею, виставити натяг – і так по колу.

У супровідному тексті до інсталяції є фраза: “Кожен окремий промінь веде нас до одного спільного неба”. Ми можемо бути дуже різними, належати до різних поколінь, мати різний досвід і, врешті, по-різному бачити цей світ, але важливо не втрачати відчуття зв’язку, який є між нами. І якщо ми не забудемо про нього, думаю, нас справді чекає велике майбутнє.

Христина Береговська, кураторка виставки, докторка мистецтвознавства, директорка галереї ZAG

Основне послання нашої виставки – показати, як народна традиція може перетворитися на індивідуальний художній всесвіт, який берегли і продовжували професійні митці, народні умільці та художники “поза системою”.

Досліджуючи творчість митців через призму стилю, ми знайшли спільний для всіх мотив – слона і мухи, цитований прислів’ям “не роби з мухи слона”. Якщо пірнати глибше, то перше зображення слона з’явилося ще в часи бароко у розписі Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської Лаври. Цей образ (буквальний і стилізований) “блукав” у мистецтві художників-примітивістів, наїву та арт брюту.

У XX столітті в Україні та світі ці три стилістичні, на перший погляд, подібні напрямки активно розвивалися. Дуже часто їх сприймають за тотожне мистецтво. В експозиції ми представили 207 творів 27-ми українських митців і майстрів, проаналізувавши та обґрунтувавши їхнім прикладом чітку відмінність між наїв артом (naïve art), примітивізмом і арт брютом.