Напередодні 35-ї річниці Незалежності України видавництво “Локальна історія” презентує читачам добірку книжок, які розповідають про шлях нашої країни до відновлення державності.
Сергій Біленький “Лабораторія модерності. Україна між імперією та нацією (1772-1914)”
Нова книжка видавництва “Локальна історія” — це масштабна наукова синтеза, у якій Україна постає не периферією чужих держав, а простором зіткнення імперії і нації, традиції та прогресу, самодержавства і свободи.
Автор розповідає історію “довгого” ХІХ століття — від поділів Речі Посполитої до початку Першої світової війни — і пояснює, як із земель, розділених поміж двома імперіями, виникла Україна. У його оповіді українські землі постають лабораторією модерності: тут Російська та Габсбурзька імперії перекроювали кордони, ширили бюрократію, реформовували освіту й намагалися за власними лекалами приборкати суспільство, що стрімко змінювалося. Сергій Біленький переосмислює роль Харкова як першого українського інтелектуального центру, злет Києва як символічної столиці, а також розглядає шлях Тараса Шевченка від кріпака до національного пророка, перетворення Галичини на “український П’ємонт”, промисловий бум, масову еміграцію та політизацію культурного руху.
Мирослав Шкандрій “Український націоналізм: Політика, ідеологія та література, 1920–1956”
Книжка Мирослава Шкандрія — одне з найґрунтовніших досліджень українського націоналізму 1920–1950-х років. Автор послідовно розглядає три виміри цього явища: політику через відносини з Польщею, нацистською Німеччиною та Радянським Союзом, ідеологію через постаті основних теоретиків та внутрішні злами, а також літературу, яка стала важливим чинником формування міту націоналістичного покоління.
Мирослав Шкандрій пропонує багатовимірний аналіз руху, який поєднав визвольний імпульс, модернізаційні прагнення, радикалізм, амбівалентність і внутрішні суперечності. Ця праця дає українському читачеві інструменти для тверезого й виваженого осмислення історії, відокремлює факти від пропаганди та відкриває шлях до зрілого діалогу про націоналізм без ідеалізації та без демонізації.
Леся Бондарук «”Справа Гончарука”. Останній розстріляний повстанець»
Втіленням ідей українського націоналізму стала Українська повстанська армія. 12 липня 1989 року, за два роки до відновлення незалежності України, радянська влада розстріляла її вояка Івана Гончарука. У дев’ятнадцять років він покинув рідні Грудки на Волині, пройшов табори Колими й повернувся до України аж у 1970-х. КДБ та прокуратура Волинської області у 1987-му відновили кримінальну справу, сфабрикувавши нові обвинувачення на підставі давніх матеріалів, доносів сусідів та тиску на свідків. Показовий суд у Камені-Каширському довів, що навіть під час “перебудови” радянська система вбивала.
Посмертно реабілітували Івана Гончарука аж у 2021 році. Організатори та судді процесу над повстанцем живуть у незалежній Україні, отримують багатотисячні державні пенсії та досі не притягнуті до відповідальності.
Радомир Мокрик “Культурна колонізація. Страх, приниження та опір України в радянській імперії”
Тему приниження й опору продовжує своєю працею Радомир Мокрик. Його книжка — це розповідь про те, як культура стала полем бою. Упродовж століть російсько-радянська імперія намагалася сформувати в українців комплекс меншовартості, фальсифікувала нашу історію й нав’язувала свою мову. Ці стратегії культурної колонізації були для неї інструментом експансії та окупації, а також способом прокласти шлях до військового вторгнення.
Книжка розповідає історію боротьби шістдесятників, дисидентів і правозахисників, які розуміли, що відстоювати національну ідентичність у часи радянського панування — це боротися за майбутнє. Навіть після розпаду 1991-го радянська імперія залишила по собі не лише назви вулиць і російську мову, а й міти про “братні народи” та звичку озиратися на Москву, глибоко вкорінені у свідомості мільйонів українців.
Мар’яна Буджерин “Бомба у спадок. Розпад СРСР і ядерне роззброєння України”
Про те, з чим Україна ввійшла в незалежність, — книжка Мар’яни Буджерин. Після розпаду Радянського Союзу наша держава успадкувала третій за потужністю ядерний арсенал у світі. Але разом із цією військовою потугою українська влада опинилася перед складною дилемою: чи варто відмовитися від зброї масового знищення в обмін на міжнародні гарантії, чи, попри загрозу міжнародної ізоляції, шукати шлях до утвердження себе як ядерної держави.
Авторка, опираючись на архівні матеріали, спогади учасників подій та міжнародні документи, реконструювала багаторівневий переговорний процес довкола української ядерної спадщини й відновила логіку ухвалення рішення про денуклеаризацію України та безпекові обіцянки, закріплені в Будапештському меморандумі. Після 2014 року на тлі російської агресії цей документ знову опинився в центрі уваги політиків, дослідників, громадськості. Чи справді в 1990-х Україна мала вибір, яким не скористалася? Що саме їй обіцяли в обмін на роззброєння? Чи могла вона зберегти ядерний статус? Якщо так, то чи зважилася б Росія на таку зухвалу агресію?
