У серпні 1919 року Східна Галичина вже була окупована, але на сході вимальовувався останній шанс на порятунок української державности. Знекровлена Українська Галицька Армія здійснила безпрецедентний марш на Київ, об’єднавшись із Армією УНР. Ключовий удар цієї об’єднаної офензиви припав на І армійський корпус під командуванням генерала Антіна Кравса, якому судилося пробити шлях до серця України. Спогади про цей похід досі оповиті як тріумфом, так і трагізмом: від блискавичного визволення подільських міст до фатальної втрати Києва.
Пропонуємо ознайомитися зі споминами учасника походу на Київ галичанина Корнія Купчанка. Оригінальну орфографію і правопис збережено. Публікацію розшукав Данило Кравець — старший науковий співробітник Львівської національної бібліотеки, доцент Львівської політехніки.
Перехід Українського-Галицького війська через Збруч був покінчений 17 липня 1919 року. Приділений їм простір для відпочинку після важких боїв і походів у Галичині був настільки малим, що понад 90 000 армія ледве могла дихати, а завдяки ставленню місцевого населення не мала навіть змоги належно прожити. Становище було прямо нестерпним, тим більше, що більшовики втиснули фронт Дієвої Армії (Великої України) аж під Дунаївці (22 км на північний схід від Кам’янця), загрожуючи тим самим і деяким частинам Укр. Гал. Армії.
При цій нагоді генеральна булава Укр.-Гал. військ пропонувала звернути головні бойові операції в напрямку на південь з метою опанування м. Одеси, а не Києва. Поряд з військово-політичними причинами, наведено було в першу чергу військово-землеписне положення Херсонщини, яке б уможливило б при багатстві здобутку цієї області оперти крила оперуючих армій об Чорне Море та Дністер з пристанню Одеса в тилу, як відчинені у світ і водночас центр усіх тилових установ. Чуття, а не розсудливість і далекий політичний зір великоукраїнського командування з “високоповажними військовими знавцями” і державними мужами на чолі вирішило наступати на Київ.
Антін Кравс
Після короткого гуртування військ у районі Деражня-Ялтушків-Заміхів-Курилівці Муровані, 6 серпня, І-ий і III-ій Укр. Гал. Корпуси рушили в північно-східному напрямку. Попри пригнічення укр.-гал. стрільця, спричинене втратою батьківщини, муками, фізичними незручностями, браком одягу та взуття, несприятливим ставленням населення в Призбруччі та Подністров’ї, і врешті відсутністю стрілецької зброї (пересічно 20 набоїв на стрільця і 40 пострілів на гармату), перший натиск на більшовиків увінчався зайняттям Жмеринки спільно з 6-ю Запорізькою дивізією, Браїлова (9 км на північний схід від Жмеринки) та Вінниці.
Ініціатива дій перейшла цілком у руки українського командування.
Для цілісного ведення кінцевих бойових дій під Києвом 28 серпня 1919 року було утворено армійську групу ген. Кравса (постійна комендатура в м. Фастові), яка зібрала того ж дня 2-гу і 8-му бригади до групи отамана Віметаля. Антонін Віметаль — чех, капітан австро-угорської армії. Тривалий час служив у 77-му піхотному полку в Самборі. Одразу після проголошення ЗУНР зголосився до УГА (комендатура на станції Васильків).
29 серпня командатура армійної групи ген. Кравса підсуває 1-й кінний полк і 10-ту бригаду на шлях Житомир — Київ у район Мотижин-Колонщина (18 км на схід від Ситник). 6-та бригада, використовуючи очищення від ворога Княжич та Загір 5-ою бригадою, досягає боєм Ігнатівки (23 км на захід від Києва), а 5-та бригада паралізує криловим наступом поновний сильний більшовицький удар на 8-у і 2-у бригади і здобуває при цій нагоді бронепоїзд “Гандзя”.
При цьому сильному ворожому наступі 8-а бригада втрачає становище на схід від Кожухівки. Інші частинні наступи відбиває ця бригада легко. Натомість втрачає II/2 курінь Каплицю (4 км на північ від м. Василькова). Запорожці залишають Бугаївку. Отаман Віметаль стягує загрожені цим курені I/2 та III/2 з-перед м. Василькова на пагорби, розташовані на південь і захід від цього міста, і наказує повстанцям отамана Мордалевича вдарити на північний захід від м. Василькова в крило ворога, що підсувається під м. Васильків. Повстанці не виконують належно цього наказу, стріляють лише на далеку дистанцію і відступають зрештою через Хутір Черкас на Велику Солтанівку. Для надійної обсади цієї діри та для тісного зв’язку з 2-ою бригадою викликає отаман Віметаль II/8 курінь, який займає східні лісові частини. У контрнаступі, проведеному цього ж дня за сильною допомогою 5-ої бригади, знову відвойовує група отамана Віметаля становища на схід від Кожухівки та Каплицю, досягає навіть у впертому бою II/8 куренем Глевахи, а 2-ою бригадою відвойовує м. Васильків, яке обороняли два ворожі полки піхоти й один полк кінноти. Ця бригада досягає того ж дня Кожухівки. Звідси три ворожі полки, відступаючи на Глеваху, потрапляють у повному складі в полон 5-ої і 8-ої бригад. Це результат зорієнтації, яка охопила ворога під впливом повної паніки.
Київська міська дума, початок ХХ століття
Важливість цих боїв за Київ була для більшовиків надзвичайно великою. До більшовицьких частин приїздив Раковський та найвизначніші комісари з Москви. Вони влаштовували мітинги, привозили з собою спеціальні відділи курсантів і частини китайців.
Наступного дня, 30 серпня, більшовики готували контрзаходи з лісів, розташованих на північ від шляху Житомир — Київ, і зібрали там для цієї мети 6—8 тисяч свого найкращого війська з метою зайняти рішучим ударом прямо з півночі на південь Ігнатівку і станцію Боярку, щоб через викривлення лівого крила армійної групи ген. Кравса врятувати Київ.
Українське командування виривалося з цього скрутного становища, випередивши та заскочивши більшовиків власним наступом. Цього дня 1-й кінний полк і 10-та бригада досягають Пластянки — Микуличина (у лісах за 15 км на північ від шляху Житомир — Київ) і беруть у полон більшовиків, розкиданих далі на південь 6-ою і 5-ою бригадами. Цим маневром зв’язали ворога й усунули грізну небезпеку, яка далася відчути й 6-ій бригаді. Однак ця бригада, після годинної артилерійської підготовки, штурмом прориває опір ворога і бере близько 900 полонених та два панцерні самоходи. Далі бригада разом з 5-ою бригадою витісняє ворожі залишки зі старих окопів, що тягнуться 10 км навколо Києва, спираючись своїми крилами на Дніпро. Так дійшли обидві бригади, провівши останній бій під Святошином, увечері під сам Київ. За весь день вони полонили близько 5000 більшовиків і забрали 2 бронепотяги, 2 панцерні самоходи, одну важку батарею та багато іншого майна в поїздах під Києвом.
“Через Київ на Львів!”: Галицька армія та визволення столиці України
Попри всі зусилля, більшовики не могли встояти перед розмахом українських галицьких стягів, перед їхньою відвагою і самопожертвовою, з якою йшли з далекого заходу, з-під Хирова, вірні сини України на здобуття святого місця — Києва.
Через Київ, вирвавши його з рук хижого москаля, галичани думали повернути з перемогою до Львова.
VIII. досвіта перші найсильніші укр. частини увійшли до Києва, щоб забезпечити його зі сходу та півночі для зайняття важливіших точок міста. І так, згідно з наказом комендатури армійної групи, зайняли: II/8 курінь — Думу, 1/8 курінь — склади й Цитадель, IV/8 курінь — Товарний Двір, II/2 курінь — Арсенал і Печерську Лавру, I/2 курінь — дорожний міст, а частини Запорізького Корпусу — залізничний міст на Саперній Слобідці.
Така обсада мала тривати весь день. Для урочистого входу в місто та для святкування на Софійській площі призначено лише по одному куреню та одній батареї з кожної бригади, дивізії. Парад мав відбутися в присутності командувачів корпусів під проводом Начального Вождя Укр.-Гал. Армії ген. чет. М. Тарнавського.
За весь час походу на Київ велася лише тактична розвідка. Через відсутність необхідної кількості кінноти, а також через перевтому військ, українсько-галицьке командування не могло спромогтися на далекосяжну стратегічну розвідку. Незнання місцевих обставин спричинювало також те, що аґентурні відомості українсько-галицького командування не виправдовувалися так, як могли б вони виправдатися у великоукраїнського командування.
Це важливе завдання припадало в першу чергу Штабу Головного Отамана. Якщо згадати, що це начальство не висилало на Лівобережжя навіть літаків із розвідувальними завданнями, кожен визнає, що не є провиною українсько-галицького командування те, що сталося після здобуття Києва.
Леонід Перфецький. У відбитому Києві чорношличники скидають з будинку Думи російський прапор, 31 серпня 1919 року
Під час походу на Київ санітарні умови були настільки налагоджені, що передні частини відсилали поранених і хворих через бригадні лазарети до санітарних поїздів, які виконували службу між фронтом та постійними лічницями в Жмеринці, Вінниці та Козятині.
Втрати становили щодня в середньому 5 людей на бригаду. Втрати зросли після зайняття Фастова, коли почав поширюватися тиф серед війська, і втрачалося тоді щодня по 20 чоловік з кожної бригади. За час від 7 до 31 серпня три корпуси разом втратили близько 2000 людей.
Прохарчування військ відбувалося таким чином, що обом українсько-галицьким корпусам доставляли їхні тилові комендатури, які залишилися для заготівлі харчів у районі первісного гуртування, через корпусні бригадні інтендатури харчовими фургонами борошно, хліб, овочі, тютюн і т. д. Сіль здобували собі українсько-галицькі частини у більшовиків і допомагали нею навіть Дієвій Армії та українсько-галицьким при- та тиловим частинам. На м’ясо фронтові частини брали з собою при обозних колонах живу худобу.
Загальну здобич за час від зайняття Жмеринки можна нарахувати приблизно на 6000 полонених, 2 батареї, 5 бронепоїздів, 4 панцерні самоходи, 15—20 особових самоходів, 2 автодрезини, кільканадцять вагонів солі, стрілецької зброї, сукна, взуття, шкіри, мішків і т. д.
Ще до зайняття Жмеринки спостерігався спад настрою. З перемогами зростав ентузіазм і надія на швидке повернення через Київ до Львова. Не мало цьому сприяло чудове ставлення населення Київщини до галицьких українців. В останній фазі боїв настрій піднявся до такого небувалого ступеня самопожертви, яким ледь чи може пишатися будь-яка армія. Почуття старшин і козаків при вигляді Києва годі описати. Ця мить залишиться незабутньою для щасливих учасників тодішньої фази нашої визвольної боротьби.
Взято з Купченко К. Армійська група ген. Кравса в наступі на Київ. Календар “Червоної Калини” на 1923 р. Львів, 1922. С. 108–117.
